Їла бруньки з липи, щоб вижити, і перечікувала вибухи в погребі. Історія 100-річної Марії Покотій з Ромен, яка пам’ятає голод і окупацію

Любить читати Шевченка й дивиться новини по телевізору

Марія Покотій живе в своєму будинку в Ромнах з 1970 року. Він стоїть на околиці міста серед дерев. Біля будинку велика територія, якою зазвичай бігає собака. Сьогодні ж його закрили у вольєрі. Посеред двору розташувався будинок, огороджений низьким дерев’яним парканом. За ним на мотузках розвівається біла випрана білизна, хоч на вулиці трошки мрячить. Поруч стоїть колодязь. 

Клуб Цукру: підтримуй незалежну журналістику
та підсилюй Суми щомісяця

Долучися до Клубу

Біля входу в будинок лежать кабаки — так у селах називають великі кабачки й гарбузи, якими зазвичай годують худобу. Сама хата цегляна, а от дерев’яна веранда поруч має вигляд пізнішої прибудови. На вхідних дверях тріпоче мереживний тюль — перевірений часом захист від комах.

В одній з кімнат, сидячи на ліжку, нас чекає 100-річна Марія Трохимівна. Сиве волосся прикриває синя хустинка з квітами, до якої пасує м’який кардиган, одягнений поверх сорочки. Ноги накриті теплим пледом — його дбайливо накинула онука Наталія, щоб бабуся не мерзла.

Поруч з ліжком стоїть телевізор і лежать книжки. Зараз Марія Трохимівна найбільше любить читати газети «Тандем», «Сільські вісті», а ще українські книги, зокрема «Кобзаря» Тараса Шевченка. Показує старенькі видання, одне з яких акуратно зав’язали мотузкою, оскільки обкладинка ледь тримається.

— Усякі книги читаю, усе врем’я, стільки я вдома. Каждий раз нові: то «Вир» Тютюнника, то «Володимир» Скляренка, то про життя й дитинство Шевченка. Так ніколи не сиджу, всігда щось находжу читати. У нас є ціла бібліотека — я всі книжки вже перечитала. Російські не люблю після того, які війна почалася, — розказує Марія Трохимівна.

Їли бруньки з липи, цвіт акації та сердечка будяків

Марія Покотій народилася у 1926 році в селі Свистунівка Полтавської області в багатодітній селянській родині. Вона мала сестер і братів: Поліну, Женю, Галю та Івана. Марія була найменша. Дівчинка була десятою дитиною в сім’ї, але інші п’ятеро померли ще до її народження. Каже, коли була маленькою, «усе було добре». Батько Трохим побудував будинок, поруч був ставок. У хаті — доріжка, стіл і піл. Жили тут усією великою родиною: батьки, п’ятеро дітей і бабуся. 

— Вони всі спали на полу — розстилали там подушки, укривалися ряднами, бо простирадел не було. А ми із братом Іваном, який на рік був старший, спали на печі, — пригадує Марія Трохимівна.

А потім у 1932 році, під час Голодомору, у них усе забрали: швейну машинку, скриню з приданим і всю їжу. Перший час не голодували, бо батько завчасно заховав у коридорі пшеницю, також мали корову, яка давала молоко. Мати Уляна ступою товкла зерно й пекла з того перепічки.

— Одного вечора батько набирав пшеницю, і в цей момент прийшов сусід. Побачив — і одразу в сільраду доніс. На ранок уже приїхали до нас й забрали всю пшеницю. Батька закрили в сільраді. Осталися ми самі. Їсти не було нічого. То знаєте, що ми їли? Це була весна, так ми рвали почечки липи, що ще не розпустилися, і їх їли. Потім зацвіла акація — їли цвіт. Але і це кончилося. Тоді ми з братом рвали колючі будяки, приносили додому, розривали сердечка і їли. Далі пішла пшениця — то ми її зернятка їли, — розповідає Марія Трохимівна, повільно розгладжуючи складки на пледі.

Пригадує, що здебільшого всі працівники сільради були підлі, але в декого таки залишилося почуття людяності. Секретар сільради відправив листа в тодішню столицю — Харків. У ньому доводив: сім’ї, в якій виховують п’ятьох дітей, треба все повернути. Однак на той момент із сільради речі родини розібрали, повертати було нічого.

— У листі написали, що батька треба випустити, бо він же не винен. А в сільраді повідомили, що не вернуть. До вечора, кажуть, підождуть, а тоді застрелять. Тоді секретар зразу сказав батькові: «Ти сейчас іди додому, забирай сім’ю і виїжджай, щоб тебе і близько не було, бо тебе уб’ють, а сім’я останеться й помре з голоду». Тоді батько прийшов, взяв якийсь посуд, ще щось, що осталося. А я вже така слаба була, то старша сестра взяла мене на руки. Залізнична станція в нас недалеко була, там ходив поїзд Ромни–Гадяч. Ми сіли в той вагон і приїхали в Ромни, — розказує Марія Трохимівна.

— У місті батько пішов на базар. Продав золоті монети, які в нього залишилися від матері-дворянки. А за ті гроші купив сметану, хліба та нагодував усю сім’ю.

Невдовзі, переповідає Марія Трохимівна, родина роз’їхалася. Старші діти вже мали власне життя: Поліна працювала дояркою в Лучках, Женя няньчила дітей у дядька в селі Сніжки, Галя в Ромнах була хатньою робітницею. Батьки з сином Іваном подалися на хутір Мале відбудовувати батьківський дім Трохима, а маленьку Марію відвезли підводою за 30 кілометрів — у село Хустянка до «дядька Грицька».

Він мешкав із «невісткою Дунькою» та онуком. Його власного сина, як згадує Марія Трохимівна, розстріляли «совєти». Незабаром тітка померла від малярії, і для дівчинки знову настали голодні часи. Її врятувала дочка «дядька Грицька», яка жила через три хати: вона мала корову, тож забрала маленьку Марію до себе й вигодувала.

Тато Трохим тим часом працював на цукровому заводі. Коли завершив ремонт у батьківській хаті, забрав дівчинку до себе. Невдовзі Марія пішла до школи разом із братом Іваном — той спеціально чекав, поки сестра підросте, аби навчатися в одному класі. Щоправда, довго на одному місці сім’я не затримувалася, бо часто переїжджала через батькову роботу. Коли на цукровому заводі забрало роботи, вони перебралися в Миколаївку — тут тато допомагав добувати торф. Згодом поїхали в село Борозенка, де він влаштувався теслею. Тоді ж купив козу — з появою власного молока скрута й голод нарешті відступили.

Брат і сестра в полоні німців

Марія Трохимівна пам’ятає, як почалася Друга світова війна. Вони з братом встигли закінчити шість класів, а наступні два роки не навчалися. Коли німецькі війська окупували Ромни, в місті діяло партизанське підпілля, розказує жінка. Серед учасників був батьків колега, його називали Войнаревич. Він, його син і ще кілька людей «робили німцям вред», каже Марія Трохимівна.

— Вони увійшли в довіру до німців. А потім хтось доложив, що тут є група проти них. Я пам’ятаю, як удень оточили Огнівщину. Взяли в полон дев’ятьох людей. Серед них були мої сестра Женя і брат Іван, а ще Войнаревич з сином. Їх усіх вивезли й почали стріляти. Женя розказувала: визивають по фамілії, виводять і стріляють. І так першого застрелили сина Войнаревича, а потім і його самого. Усього п’ять людей розстріляли й вивезли в Герасимівку, там їх повкидали в колодязь. А моїх брата й сестру випустили, мабуть, тому що брат був дуже слухняний і знав німецьку, — розказує вона.

Коли в місті були обстріли, сім’я ховалася в погребі, де картоплю зберігали. Жінка пригадує, що недалеко від будинку розташовувалася військова частина зі складом боєприпасів. Коли німецькі війська зайшли, снаряди в ньому й залишилися. 

— А наші з літаків кинули туди бомбу, і все почало взриваться. Ми бігом — ховатись у погріб, бо страшно. Після того залишилось багато нерозірваних снарядів. Були троє хлопців, які знайшли такий і почали розбирати. А снаряд як розірветься! Так той, хто був найближче, загинув на місці. Другий по дорозі в больницю помер, а третій остався, тільки ногу одірвало. Оце таке страшне було, — з тремтінням у голосі розказує Марія Покотій.

За її словами, у 1943 році в Ромнах командував німець на ім’я Шмель. Він послав брата Марії Трохимівни в якихось справах. Дорогою коня, на якому їхав юнак, відібрали інші окупанти. Оскаженілий Шмель у покарання наказав вивезти Івана до Німеччини.

— Тоді людей збирали (йдеться про вивезення людей на примусові роботи — ред.) в будинку над Засульською горою і звідти везли на вокзал. І собаки, і німці, і поліцаї довкола… А посадили їх не в комфортні вагони, а у вантажні! Шмель сказав брату: «Якщо ти втечеш, я розстріляю сім’ю». Тож він не тікав, а поїхав у Німеччину. Попав туди 27 серпня 1943 року, там працював на шахті. Тож того року я пішла до школи без брата. Пізніше він служив у Будапешті, вернувся додому аж у 1951 році, — розказує Марія Трохимівна.

Між двома війнами

Коли у 1945 році закінчилася війна, молода Марія якраз завершила вісім класів. Тож далі вирішила йти працювати. Побачила оголошення, що на пункт «Заготзерно» шукають таксувальника, тобто працівника, який проставляє ціни й підраховує суми в первинних бухгалтерських документах. Тож влаштувалася туди, а згодом пройшла курси бухгалтерів. З того часу працювала в Ромнах уже за цим фахом.

За своє життя Марія Трохимівна була неодноразово за кордоном, але більшість разів їздила туди не на відпочинок. П’ять поїздок до Грузії, згадує вона, почалися з випадку, який ледь не коштував їй життя. Якось узимку жінку вкусив скажений пес. Через невдале лікування проти сказу її паралізувало. Одужати допомогли хвойні ванни й реабілітація в Грузії, куди їй щороку давали безплатні путівки. 

Вставши на ноги, Марія Трохимівна повернулася до звичайного життя. У 1956 році під час прогулянки в роменському парку вона познайомилася з чоловіком. Він був із Дніпропетровської області, тож переїхала туди з ним. Довго вони разом не були — чоловік почав зраджувати, і пара розійшлася. Однак незабаром тут жінка зустріла свого майбутнього чоловіка — Дмитра. Він був на 10 років молодшим за неї. Вони створили сім’ю, а згодом у подружжя народився син. 

У 1967 році сім’я повернулася до Ромен. Марія Трохимівна, як і колись, почала працювати бухгалтеркою на «Роменській Міжрайбазі», а згодом стала заступницею головного бухгалтера. У місті родині виділили ділянку землі, де вони й побудували будинок. У ньому Марія Покотій живе й досі: із сином, онукою та правнуком. Чоловік Дмитро помер у 2013 році, але спогади про нього й досі гріють серце жінки. 

— Роки, коли ми познайомилися, були найщасливішими, тому б з радістю пережила їх знову, — тихо каже Марія Трохимівна, гортаючи старий фотоальбом. Він, як і книги, дбайливо перев’язаний мотузкою, щоб не випадали знімки. Тут є маленькі й великі, трохи пошарпані від часу, фото сестер, брата, батьків, друзів. За довге життя родина розрослася: зараз у Марії Покотій двоє онуків і троє правнуків, які мешкають у Ромнах та Києві.

Previous slideNext slide

«Путін робить хуже, чим німці»

Про події сучасної українсько-російської війни Марія Трохимівна дізнається з телевізора й газет. Коли вибухи — не ховається. Хоча зараз, каже, війна страшніша за Другу світову. За її словами, тоді не було таких руйнувань. 

— Путін робить хуже, чим німці. Німці теж стояли, де військова частина була. І там служив Рішан, ми його називали Гришею. Він батькові приносив овес, бо ми коней держали, а батько давай йому молоко. Тоді ще в театрі показували вистави, так він нам білети брав. Отакий був німець, — пригадує жінка.

Каже: не думала, що ця війна буде такою довгою. Вважає, що росіяни чинять гірше, ніж німецькі війська, бо цілеспрямовано б’ють по мирних жителях. 

Пригадує, що під час Другої світової війни траплялося й таке, що німецькі солдати заходили в підвал із готовими до бою автоматами. Утім, бачачи перед собою лише дітей та літніх людей і переконавшись, що військових немає, йшли геть.

Найважчим, каже, за ці 100 років життя був саме Голодомор. Протягом розмови вона неодноразово поверталася до теми їжі: чого й скільки їли, і чого бажає зараз людям:

— Хочу, щоб війна закінчилася, і щоб Путін здох. І щоб вообще війни не було ніде. Щоб було мирне небо по всій планеті. І щоб у нас був урожай.