
Вулики від прадіда, бренд від правнучки. Історія роменської родини бджолярів
Поодаль зникає тихий залізничний вокзал Ромен. Серед приватних будинків, за одним із дерев’яних парканів, видніються вулики.
Бджоли вже пішли на зимівлю, але для пасічників тут робота не закінчується навіть у холодну пору року. Поблизу невеликого саду з вуликами стоїть одноповерховий цегляний будинок, стіни якого оздоблені традиційним рельєфним візерунком — виступними «зубчиками» та фігурними нішами під вікнами.
Саме тут, у хмарний листопадовий день, ми зустрічаємо Андрія та Олену — залізничників та бджолярів у третьому поколінні. Про родинний бренд «Бджілка Тая» тепер знають і поза Ромнами — завдяки Віті, доньці Олени.
Коли бджоли не чекають кінця зміни
Андрій Пасьовин та Олена Редя — брат і сестра, які працюють на роменській залізниці вже понад 20 років.
«Де було місце, щоб на життя заробляти, туди і пішов», — так Андрій пояснює, як свого часу обрав професійний шлях. Олена також потрапила на посаду електромеханіка випадково: певний час жила в Луганській області, а після повернення в рідне місто почала шукати роботу. Якраз у цей час звільнилося місце на залізниці, тож вирішила скористатися своєю технічною освітою.
Зараз Андрій займається зв’язком, а Олена регулює прилади, які перемикають світлофори та стрілки, перевіряє реле. Працюють позмінно, проте весь вільний час займає пасіка.
— Загалом дуже складна система цього залізничного господарства. Каждий за себе відповідає. У нас просто сигналізація і зв’язок, а є ж путейці, двіженці, пасажирська служба, колійники — ті, хто рельсами займаються, — розповідає Олена.
Із початком повномасштабного вторгнення та через цілеспрямовані обстріли залізниці робота ускладнилася — під час повітряної тривоги працівникам доводиться бігти в укриття.
Поєднувати основну роботу з пасікою важко, каже Андрій, адже бджіл не можна відкласти на завтра-післязавтра. На залізниці хтось підхопить за потреби, а бджоли можуть утекти.
— Вони ж діток виращують, наращують сім’ю. І якщо прозівав, що їм стає тісно в цьому вулику, то вони собі виводять ще одну матку. Вона вилітає з половиною бджіл, а половина остається, — підхоплює Олена.
Під час «втечі» рій спочатку вилітає на якусь гілку й чекає, поки «розвідники» шукають інше місце. Щоб повернути бджіл, їх струшують із гілки, на якій ті опинилися, і садять у новий вулик. Головне — перемістити матку з рою, а решта бджіл злетяться до неї.
«Бджільництво — не стільки бізнес, як поклик душі»
Віта каже, що бджолярство в родині розпочалося з її прадіда Івана. З родинних переказів про нього відомо небагато. За однією з версій, чоловік потрапив у заслання через те, що співав частівки — жартівливі пісеньки, у яких нерідко висміювали владу.
Після повернення, десь на початку 1960-х років, йому довелося заново облаштовувати життя. Тоді Іван придбав декілька вуликів та вирішив почати займатися бджолами. Один із змайстрованих ним вуликів досі зберігається в родині.
Протягом трьох поколінь пасічництво переходило з рук в руки — «вибір без вибору», як з усміхом кажуть нащадки першого бджоляра.
Андрій та Олена почали активно займатися пасікою вже після смерті Петра — їхнього батька, а Вітиного діда. «Поки батько живий був, то він всим керував. Ми просто виконуючі були. Тепер вже я тільки помошник. Андрій сам керує», — розповідає Олена.
Зараз пасіка налічує близько 30 вуликів. Усім, що пов’язане безпосередньо з бджолами та створенням свічок, займається Андрій. Його сестра фасує мед, складає і запаковує замовлення, а також продає мед зі свічками на роменському базарі. Разом же вони найактивніше працюють під час викачки меду.
У бджільництві зараз побутує велике різноманіття реманенту, конструкцій вуликів і підходів до роботи. Андрій з Оленою поєднують як старі, так і нові методи. Через поширення хімікатів на полях змінилися й хвороби бджіл та підходи до їх профілактики — і тут, на думку Андрія, бракує системної державної підтримки, зокрема з доступом до аналізів. А в ситуації з несвоєчасною обробкою полів або відсутністю попередження про використання пестицидів, бджоли гинуть цілими роями.
— Більшість експериментів упираються у фінанси, — ділиться Андрій. — Щоб щось спробувати потрібно спочатку купити, заплатити, зробити все. А в нас на все це є тіки 3–4 місяці активного сезону, потім же зимовка. Тож воно короткочасно получається. Єслі якусь помилку зробив, то це виправити можна тільки через год.
Попри труднощі, пасіка стала невід’ємною частиною життя родини. Хоча в дитинстві бджільництво не цікавило ні Андрія, ні Олену. Олена пригадує, як батько брав її із собою на пасіку й доручав працювати димарем. Коли вона закінчувала обкурювати вулики, батько сам продовжував оглядати бджіл. Тоді Олена ще не розуміла, навіщо потрібна ця робота, і їй було нудно просто спостерігати за процесом. З віком робота на пасіці почала подобатись — збільшилось і розуміння процесів, і залученість в них.
Зараз, незважаючи на фізичну тяжкість праці, пасічництво дає змогу відпочити душею. За словами рідних, дзижчання бджіл часом так розслабляє, що аж хочеться спати.
Чи продовжуватиме справу наступне покоління, наразі невідомо.
— Привчали нас, можна так сказати, з-під палки. А зараз вже інше покоління: треба питати, хочеш чи не хочеш, — пояснює Олена.
— Є ще багато людей, які починають вже в зрілому віці з нуля. Бо поки людина цього не захоче, воно не піде. Адже бджільництво — не стільки бізнес, як поклик душі, — додає Андрій.
Віта, дочка Олени, також в дитинстві часто допомагала на пасіці як димар. За її словами, робота з бджолами була для неї таким самим обов’язком, як для інших дітей збирання картоплі.
Водночас сам процес обкурювання вуликів мав особливу атмосферу: запах меду, воску й кіптяви поєднувався з постійним дзижчанням бджіл і нагадував своєрідну медитацію. Уже в дорослому віці, коли почала більше дізнаватися про історію пасіки, почала сприймати її інакше. Те, що раніше здавалося звичною частиною життя, набуло особливої цінності, адже за цією справою стояла історія кількох поколінь родини.
Від травневого міксу до соняшникового меду: як минає сезон на пасіці
Уже близько 15 років Андрій з Оленою вивозять пасіку під Ромни у садок до місцевої бабусі на час медозбору.
— Ми вже як родичі, — посміхається Олена.
Це місце обрали не випадково: з різних боків ростуть різні медоносні рослини, тож бджоли можуть збирати нектар із кількох культур. Андрій пояснює, що їхня пасіка є кочовою — на час активного сезону її перевозять ближче до місць цвітіння рослин, а для зимівлі повертають до Ромен.
Вулики зазвичай ставлять біля полів за умовними домовленостями з фермерами або в садках місцевих жителів. Аграрії також зацікавлені в такому сусідстві, адже бджоли запилюють сільськогосподарські культури й допомагають отримати кращий урожай. Як пояснює Віта, це «природна взаємозалежність».
Активний сезон триває з травня по вересень, а кожен сорт меду має свою почерговість, відповідно до цвітіння рослин: спершу іде травневий міксовий, далі акацієвий, а згодом липовий і соняшниковий. На Сумщині, за спостереженнями родини, найбільша конкуренція саме за монофлорні сорти, найціннішими серед яких вважають акацієвий та липовий мед.
На основі акацієвого меду Олена створює лавандовий, м’ятний і чебрецевий мед — ці підвиди понад місяць настоюються на свіжих травах і набувають особливого смаку. Подібні експерименти проводили також з вересом та конюшиною, проте через брак виразного смаку ці варіанти не прижилися.
Чи буде мед певного сорту і скільки його вдасться зібрати залежить «від погоди і від природи», як кажуть бджолярі. Водночас у родині помітили закономірність — приблизно раз на чотири роки видається особливо вдалий сезон.
— Буває, що холодно, але бджоли нектар з липи принесли. А буває, що і погода хороша, і липа цвіте, а нектар не виділяє, — розповідає Андрій.
«Бджілка Тая»: новий подих для родинної справи
Із червня 2025 року Віта почала розвивати родинну справу в соцмережах і створила бренд «Бджілка Тая».
— Першочерговою моєю метою було допомогти батькам збільшити продажі. Все моє дитинство було пов’язане з пасікою: ми або їдемо на неї, або ідемо на базар продавати мед, або до нас додому приходять його купують. Але все це була суто роменська історія з обмеженим колом людей. Уже коли я стала дорослою, почала працювати в IT-сфері — зрозуміла, що про нас можуть дізнатися більше людей, але цим потрібно займатися, — каже Віта.
Для Віти було принципово обрати особистісну назву для пасіки, а не щось загальне. «Бджілка Тая» вшановує історію родини — бабусю Таїсію, яка була правою рукою дідуся Петра й у всьому йому допомагала. Вона не лише долучалася до роботи на пасіці, а й продавала мед та спілкувалася з покупцями.
От наче вся слава іде пасічнику, але весь менеджмент по допомозі в качанні меду, спілкуванню з людьми, продажах на базарі — це все у нас робили жінки. Зараз цим займається моя мама, до того — моя бабуся. Захотілося закарбувати цей момент, адже це теж надважлива робота
— пояснює Віта.
Окремим напрямом в соцмережах «Бджілки Таї» — більше розповідати про своє ремесло. Окрім розповідей про виготовлення меду та свічок, донька Олени пояснює характерні особливості продуктів і те, як перевіряти їхню якість. Для Віти важливо, щоб люди робили свідомий вибір і критично оцінювали те, що споживають, незалежно від того, чи оберуть вони продукцію її родини, чи іншого виробника.
Воскові свічки проти відключень світла
Окрім меду, в «Бджілці Таї» продають свічки протягом останнього року.
Раніше Андрій мав одну форму для вінчальних свічок — люди переважно купляли їх на базарі дорогою до церкви. Проте попиту вони не мали, тож згодом перестали виготовляти.
Після початку повномасштабного вторгнення та переїзду до Львова Віта помітила повсюдність свічок у місті, й сама почала купувати їх частіше — запалювати свічки ввечері для затишку або зранку під час приготування сніданку стало її ритуалом.
— В якийсь момент мене осінило, що у нас же є віск, — згадує Віта. — Чому тоді я купую ці свічки, якщо потенційно їх міг би зробити мій дядько?
Купівля нових форм виявилася ризикованою, але вдалою інвестицією. Під час відключень світла для багатьох свічки стали гарним поєднанням освітлення та затишку.
— З ліхтариком якось взагалі печально себе почуваєш. А коли свічки є, то здається, що ти сам обрав собі такий романтичний настрій, — ділиться Віта.
Зараз в «Бджілці Таї» є як столові, так і фігурні свічки жовтого, червоного та зеленого кольору. Нові столові свічки перед продажем тестують: завдяки правильно підібраному ґноту свічка не затоплюється в своєму воску і не протікає. Фігурні свічки, у свою чергу, більш декоративні. Їх частіше замовляють до свят — наприклад, на Різдво чи Великдень.
— Ми попереджаємо, що фігурні свічки не можуть не протікати. Форма не має одного діаметру, тож неможливо підібрати гніт, який пасував би до будь-якої частини свічки. Це більш історія про естетику, ніж про світло, — ділиться Віта.
Колір кожної свічки може відрізнятися, адже природне забарвлення бджолиного воску варіюється від світло-жовтого до темно-коричневого. Бджоли дезінфікують стільники прополісом, і чим довше вони користуються рамкою, чим більше в ній було меду й розплоду, тим темнішим стає віск після перетоплювання. Бджолиний віск є одним з найбезпечніших та найекологічніших матеріалів.
На Сумщині, за спостереженнями родини, культура свічок менш поширена, ніж у Києві, Львові чи Полтаві, але попит помітно зростає перед святами, особливо перед Великоднем.
За вечір Андрій може зробити від двох до п’яти свічок, залежно від кількості необхідного воску. На плани та спроможності також впливають відключення світла.
«Смачно, чисто, чесно»: чому для родини важливе відповідальне виробництво
Заради більшої екологічності родина вирішила використовувати якомога менше пластику: мед здебільшого надсилається у скляній тарі, а посилки заклеюють паперовим скотчем.
Тут уже постає питання того, що ми продукуємо за собою як бізнес і як просто люди
— каже Віта.
Родинна пасіка, за словами Віти, мимовільно є частиною течії slow-food — усвідомленого споживання, де важлива якість продукту, локальність і гідні умови праці людей. Базові принципи руху — «смачно, чисто, чесно»: сезонність і свіжість гарантують гарний смак, локальне виробництво без зайвих хімікатів береже довкілля, а чесна ціна підтримує працю виробників.
— Я подорожувала трішки і привозила, свого часу, мед з Туреччини або Непалу — там все по-різному, і по-іншому працюють всі ці медові традиції. І так я теж побачила велику цінність «Бджілки Таї». Бо пасіка особлива: вона про нашу територію, про Україну, про сімейні традиції, про чистоту без домішок, та й просто про смачний мед. Для мене важливо, що ми створюємо в цьому світі щось гарне і класне, — ділиться Віта.
Для Олени Реді цінність родинної справи відчувається і в реакції людей, які повертаються за продукцією знову.
— Це зараз я вже розумію: коли людина отримує свічку, вона радіє. І це відчувається якось. Або коли смачний мед, і люди приходять на базарі ще його купляють. Кажуть: у вас такий смачний мед, ми тільки у вас приходимо його купляємо. І тоді ти розумієш настільки приємно, коли другим ти робиш якусь приємну справу.
Поки що родина не планує масштабувати пасіку. «Бджілка Тая» залишається невеликою сімейною справою, де дбають не лише про якість кожного продукту, а й про людей, які його обирають.

/p/5/30/d6c25ac2d3b053d7483d3435e58da305.png)

































