З села на Сумщині — в африканську глибинку. Там Таня Волох рятує дівчат від заміжжя у 13 років

Немовля залишили вмирати, а сьогодні він звичайний підліток

У дитинстві Таня часто дивилася по телевізору програми National Geographic. Особливо захоплювали випуски про Африку й сафарі. Тоді не могла повірити, що є люди, які подібну красу бачать на власні очі. 

Клуб ЦУКРУ: підтримуй незалежну журналістику
та підсилюй Суми щомісяця

Долучися до Клубу

Зараз Тані 39 років і «велику п’ятірку» (лев, слон, буйвол, леопард і носоріг) зустрічала у природних умовах щонайменше двадцять разів. Більше того, останні вісім років носить каблучку з місцевого срібла, де зображені ті самі тварини. Своєрідне нагадування про те, що мрії здійснюються.

В Кенію Таня потрапила у двадцять п’ять — найперша закордонна поїздка, й одразу на інший континент. Тоді у Сумах християни збирали команду охочих розпочати соціальні проєкти в Кісуму (третє за величиною місто Кенії на березі озера Вікторія). Жінці пощастило долучитися до них. До того ж за освітою вона викладачка англійської, тож мовного бар’єру не мала.

— Я виховувалась у селі, тому купання за допомогою миски й ковшика мені добре знайомі. У розкоші не зростала, — пригадує Таня враження від першої поїздки. — Але місцева бідність вразила. Глиняні кімнатки, в яких спальне місце від кухні відокремлюється шматком тканини, земляна підлога, встелена папірусними килимками замість матраців. Питна вода, за якою нерідко потрібно йти два та більше кілометрів.

У Кісуму їхня сумська команда відкривала притулки для місцевих сиріт: від дев’яти місяців і до вісімнадцяти років. Випадків, коли дитину рятували від смерті — безліч, каже Таня. Так було з дев’ятимісячним малюком, якого тамтешня поліція знайшла покладеним на каміння. Немовля було замотане в простирадло, в роті мало шматочки каші.

Коли Таня побачила тільце у лікарні, розплакалась. Зневоднене, неймовірно худеньке, до того ж малюк був ВІЛ-інфікований. Дитячий департамент дозволив забрати немовля в притулок. Цьогоріч хлопчику виповнилося тринадцять. Він нічим не відрізняється від однолітків.

Previous slideNext slide

Не кожну традицію варто берегти

Один із подібних проєктів, в якому Таня працює зараз, пов’язаний із порятунком дівчат. В Кенії закон забороняє жіноче обрізання, тобто каліцтво статевих органів (не буду шокувати вас деталями цієї процедури — авт.). Але в багатьох місцевих племенах подібна традиція досі практикується. 

Представники соціальної служби відвідують родини, в яких висока вірогідність дотримання цієї багатовікової процедури. Дівчата потрапляють у центр захисту, з яким співпрацює Таня.

Previous slideNext slide

Тут мають змогу навчатись, харчуватись, помитись (далеко не скрізь в цьому регіоні є подібна можливість). Але головне — змінити власне мислення. Зрозуміти, що не всіх традицій потрібно дотримуватись. І не всі звички нормальні.

— Наприклад, у племені покот (мають власну мову, традиції, також проживають у сусідній Уганді), з якого походять мої вихованки, прийнято видаляти два передні зуба або робити між ними великий проміжок. Це дозволяє смачно спльовувати й гучно свистіти. Не дуже інтелігентна звичка, погодьтесь. 

«Я християнка, тому реабілітація багато у чому зав’язана на духовній складовій. Але чимало розповідаю про правила гігієни також», — продовжує Таня. Оскільки у пустельних племенах зрідка є доступ до води, за спідню білизну часто слугує шматок тканини, який майже не перуть. Нерідко він єдиний, бо заробітків у родині не вистачає. І це в умовах, коли представники племені покот часто займаються пошуком золота. 

Previous slideNext slide

Втім, за день важкої роботи можуть отримати лише долар чи два. Перекупники продадуть «врожай» на профільному ринку в десятки, якщо не сотні, разів дорожче. Зазвичай, до подібних заробітків також залучені дівчата — додаткові робочі руки. Тому вигідніше залишити дитину при собі або за першої ж вигідної нагоди віддати заміж, що дозволить поповнити сімейний бюджет. Реабілітація подібних дівчат — ще один напрямок роботи Тані Волох у Кенії.

До шлюбу з грошовитим стариганем

Часто ще у дитячому віці батько продає доньку «нареченому» за кілька овечок чи іншу худобу, і чекає, поки «наречена» досягне віку статевого дозрівання. Нерідко 12-13-річній дівчинці майбутній чоловік годиться в батька чи навіть дідуся. По суті, це одна з форм насилля, на яке у суспільстві закривають очі. Втім, як і на багато інших речей.

— Якщо приїхати в Момбасу, то шокує кількість грошовитих стариганів-іноземців, які ледь ноги переставляють, у компанії місцевих неповнолітніх дівчат. Останні навряд вечорами читають їм книжки, — каже Тетяна. — Та подібний моральний занепад притаманний не лише цьому місту. Традиції, бідність, обмежений доступ до навчання — все це формує замкнене коло, вирватися з якого неймовірно складно.

Previous slideNext slide

У Кенії далеко не кожна родина може дозволити собі відправити дитину у школу. Навіть державний навчальний заклад, де в класі до тридцяти й більше учнів, щорічно обходиться щонайменше у 300–350 доларів. 

Аби розуміти рівень зарплат, Таня розповідає про місцеву вдову, яка працює прибиральницею у будинку забезпечених людей. Самотужки виховує двох дітей і місячний дохід за шестиденний робочий день — сімдесят доларів.

Це ще непогані гроші. На противагу рибалкам чи продавцям килимків з папірусу, який багатьом слугує за спальне місце. Трав’янисту рослину потрібно нарвати, нарізати, висушити протягом трьох діб, зшити і вторгувати за виріб не більше трьох доларів. Тому можливість отримати освіту у центрі захисту — це те, що без перебільшення може змінити життя дівчат, які у ньому перебувають.  

«Кенія нагадує діснеївський мультфільм»

Доля Тетяни Волох пов’язана з Кенією останні дванадцять років. Каже, що ця країна нагадує їй мультфільм Disney. Тут найкращі у світі сафарі, тропічний ліс, озеро Вікторія, де з води виглядають мордочки бегемотів (і справді як у «Мадагаскарі»). Вид на Кіліманджаро, який відкривається з території національного парку «Амбоселі», й слони, які прогулюються по цій землі. 

Країна дарує змогу побачити океан, саванну, пустелю, озера. А ще величезну кількість чайних плантацій. Переважно з цим асоціюється Індія, втім Кенія — один із відомих виробників чорного чаю. І не менш популярний світовий постачальник міцного кавового зерна. Щоправда, кенійці частіше п’ють таки чай. Кава — дорого. Скажімо, подвійне капучино у популярній місцевій мережі Java House обійдеться майже у три долари. 

— Зазвичай при слові «Африка» багато хто думає про «все дешево». Насправді це популярний міф, — каже Таня. — Я орендую будинок за 325 кілометрів від столиці у місті Кітале й сплачую за нього двісті доларів. Але це економний варіант. З дешевого тут, напевно, тільки авокадо. Днями за величезний плід заплатила менше десяти центів.

Про добробут країни багато що може розповісти місцева кухня, вважає Таня. У Кенії страви прості, невибагливі. Угалі — густа каша на воді або корж із кукурудзяного борошна. Зі шматочками м’яса ще більш-менш смакує, без — на любителя. Але у частини населення, яке харчується угалі, зазвичай немає змоги щось додавати до каші. Є ще чапаті, популярний плоский прісний хліб, який смажать до золотистої скоринки. 

Previous slideNext slide

Серед улюблених кенійських частувань Тані — сукума вікі: тушковане листя капусти кейл із додаванням цибулі, помідорів і спецій. І, звісно, усілякі тропічні фрукти: манго, маракуя, папая, банани.

Інший міф про Африку — «тут завжди тепло». Насправді ні. Таня живе у північній частині Кенії, тому вночі температура може опускатись до плюс десяти градусів. Тож пухову ковдру, яку придбала за п’ять доларів на місцевому секонд хенді (неймовірно розвинений тут бізнес), неодноразово використовує навіть влітку.

Музунгу, яка стала мафріка

В Африці Тані Волох дуже подобається життєрадісність місцевих. У ситуаціях, де представники інших народів могли б занепасти духом (до слова, небезпідставно), кенійці продовжують усміхатись, казати «акуна матата», тобто «немає проблем», співати й танцювати.

Втім наскільки б Таня не любила цю африканську країну, найкращою для неї залишається рідна Україна та її кухня. Навіть у Кенії вона намагається готувати борщ, млинці й пригощати місцевих друзів. 

В рідне село Косівщина, де живе її мама та рідні, Таня приїздить щороку.

Зазвичай застає збір врожаю і ще встигає побачити соняшникові поля на фоні неба. Каже, у такі моменти намагається очима зробити якомога більше «фото» цієї жовто-синьої краси, аби згадувати на іншому континенті. За рідними сумує, звісно, але рятує можливість щоденно поспілкуватись у месенджері. Дванадцять років тому подібної розкоші не мала. 

У Кенію з рідної Сумщини Тетяна Волох завжди повертається із замовленнями від колег: українські ковбаса, шоколадки, печиво та цукерки. З аеропорту в Найробі їде в Кітале дорогами, які всипані фіолетовими квіточками з дерева джакаранди. Гарно невимовно! Але з соняшниковими полями вдома не зрівняти, каже.