Від сільських дербі з кіньми на полі до мрій про «Реал Мадрид». Як у Сумах любов до футболу передається між поколіннями

Цукр провів день на футбольних полях нашого міста — і тепер ділиться ностальгією за переповненим «Ювілейним» і мріями маленьких гравців про топові клуби.

Клуб ЦУКРУ: підтримуй незалежну журналістику
та підсилюй Суми щомісяця

Долучися до Клубу

Курка за перемогу і коні на полі

Коли заходиш на територію футбольного центру «Барса», одразу впадає в очі різнобарвність форм із прізвищами світових зірок на спинах, у які вдягнені діти різного віку. Старші тренуються на більших полях, малечу ведуть за руку тати чи мами. Загалом на «Барсі», як тут звикли казати, з десяток різних майданчиків для гри у футбол.

На одному з таких — із потертим штучним газоном і латками на ньому — зустрічаємося з тренером Дмитром Зінченком. Тут він проводить індивідуальне заняття для двох семирічних хлопчиків — Максима й Володимира. Обидва у формі мадридського «Реала», на спинах — прізвища теперішнього й колишнього півзахисників клубу, англійця Беллінгема та колумбійця Хамеса, на головах — сітчасті кепки. Дмитро відправляє хлопців пробігти кілька кіл для розминки, а сам розставляє конуси й фішки кислотно-жовтого та зеленого кольорів.

Далі захекані учні починають виконувати вправи з м’ячем. Тренер показує — діти повторюють. Їм по сім, тож, біжучи поруч, встигають пустувати й реготати. А між вправами вмощуються прямо на штучний газон, щоб перепочити й сьорбнути води.

Для наступного завдання Дмитро приносить конструкції зі старих меблів, за допомогою яких діти тренують передачі й зупинку м’яча. Їх змайстрували працівники школи — ті, що косять траву і стежать за порядком. Це альтернатива професійним тренажерам, на які не завжди вистачає фінансування.

Раптом дорогою повз проїжджає поховальний кортеж. Тренер зупиняє заняття, знімає кепку. Хлопці мовчки роблять те саме. Автівки проїхали — тренування продовжується.

Дмитру Зінченку 34 роки, і він сам виріс у сумському футболі. Грав за ФК «Суми», «Барсу», глухівський «Велетень», був період у польській «Астрі». Ще граючи, 2014-го, почав тренувати на «Барсі» — зараз навчає 13–14-річних хлопців і групу семирічних. Його батько теж футболіст: виступав за сумські «Маяк», «Автомобіліст», «Нафтовик», згодом став тренером і зараз, як і син, працює в «Барсі».

Дитинство Дмитра минуло на «Девʼятці», на проспекті Лушпи. Тоді ще не було ні «Ювілейного», ані «Барси» — на її місці стояло, як казали, поле КРЗ, нині покинутого рафінадного заводу. Там Дмитро тренувався з понеділка по пʼятницю, а неділями були матчі. З тих тренувань він памʼятає не лише вправи.

— Недалеко від поля є гуртожиток КРЗ, а біля нього росли великі яблуні. Ми завжди після тренування намагалися збити мʼячем кілька плодів. Пару разів мʼяч залітав на дах — доводилось потім залазити, діставати. А жителі будинку не дуже раділи, кричали на нас за ці яблука.

Previous slideNext slide

«Дорослий футбол» хлопець спробував у старших класах, коли його почали кликати на районні чемпіонати Сумщини зіграти за команди з сіл прикордоння. Каже, по них зараз можна відстежити лінію фронту: грав за Кіндратівку поблизу Хотіні, також — за Рясне й Грабовське неподалік Краснопілля. Рівень тих змагань був невисокий, пригадує Дмитро, зате традиції — такі, яких у місті не побачиш.

— Після гри завжди був «третій тайм»: смакували зварену на багатті кашу, свіжий шашлик. Коли перемагали, могли ще й премію отримати — домашню курку або рибину зі ставка. За перші ігри я отримував гривень по двадцять, на них можна було влаштувати собі гарний вечір із пачкою чипсів і колою. Уже перед вторгненням на районних змаганнях платили по тисячі за матч, а за принципові дербі — до півтори.

Дербі — це матчі запеклих суперників. На них збиралися сотні глядачів, коли ж біля поля могли пастися гуси, кури чи навіть корови. Та найяскравіший спогад Дмитра — з Миропілля.

— Якось під час гри на поле вибігли три коні, і всі команди розбіглися. Ми ж виросли в місті — такого ніколи не бачили.

Вмикали музику навіть після поразки

До професійного ФК «Суми» 18-річного Дмитра запросив тренер Валерій Бермудес у 2009-му. Сумська команда тоді грала в Другій лізі, де діяв ліміт — у стартовому складі мав виходити хоча б один молодий гравець, тож клуб підписав одразу трьох хлопців 1991 року народження. За «Суми» Дмитро зіграв вісім матчів — здебільшого виходив на заміну, зате зсередини побачив, яким був професійний футбол кінця двотисячних.

— Команда в нас була вікова, але дідівщини не було, поважали одне одного. Хто молодий, той носив фішки й мʼячі на тренування, але мене так виховали, це нормально сприймалося. Я ж пацан, якому вісімнадцять, а поруч грають люди, яким по тридцять вісім. Коли став старшим, мʼячі носила нова молодь.

Сам ФК «Суми» на той момент існував лише другий рік, але за ним стояла довга передісторія. Ще у вісімдесяті припинив існувати «Фрунзенець», головна команда області радянських часів. Щоб повернути Сумам футбол, 1998-го з Краснопілля перевезли «Явір», який після кількох перейменувань став «Спартаком». У тренерському штабі цієї команди свого часу працював і батько Дмитра — Юрій. Зінченко-менший каже, що має яскраві дитячі спогди з матчів «Спартака».

Але й цей клуб далі середини двотисячних не протримався: новенький стадіон «Ювілейний» в середмісті кілька років пустував. Аж поки 2008-го професійний футбол не повернувся до Сум, коли зародилися ФК «Суми».

Уже з сезону 2010/11 сумський клуб пішов угору: його почав фінансувати завод, який сум’яни звикли називати «імені Фрунзе». «Ювілейний» знову збирав тисячі вболівальників на трибунах. А невдовзі по тому, як Дмитро залишив команду, «Суми» здобули свій перший і єдиний професійний трофей — у сезоні 2011/12 виграли Другу лігу, здолавши у вирішальному матчі «Полтаву» на її полі з рахунком 2:0, і піднялися класом вище.

Наступним викликом для самого Дмитра став перехід 2014-го року до польської «Астри», що виступала в одному з нижчих дивізіонів. Спробувати себе за кордоном запропонував приятель його батька — тренер із Києва. Сам Дмитро, каже, дещо вагався, але хотілося перевірити свої навички в іншій країні.

Його вразило, наскільки інакше там усе влаштовано: навіть на скромному рівні з гравцями працювали лікарі й масажисти, а поля доглядали краще, ніж удома.

— Також у Польщі я вперше побачив, що в роздягальні дозволяють ставити колонку, вмикати музику — навіть після поразки. А в Україні, коли ми програвали, атмосфера була гнітюча. Там до цього ставилися спокійніше: програли — сіли, проаналізували помилки, виправимо в наступній грі.

Карʼєра в Польщі складалася вдало, Дмитру пропонували лишатися. Проте за рік він повернувся додому через проблеми з документами: безвізу тоді ще не було, а чергову робочу візу відкрити не вдалося. Коли повернувся до України, догравав на чемпіонаті області за глухівський «Велетень», а згодом остаточно перейшов у тренерство.

— Спершу я шкодував, хотів залишитися в Польщі. План був перечекати пів року вдома, поки «візи нарисуються», і спробувати ще раз. Однак згодом почав працювати в Сумах і вирішив залишитися. Зараз відчуваю, що я там, де маю бути.

На мʼяч збирали гуртом, а в старших видивлялися фінти

Клуби в Сумах зникали й відроджувалися, але спільнота містян, закоханих у цю гру, не зникала. У багатьох свої особливі спогади: про памʼятний матч, забитий гол чи зустріч на «Ювілейному». Один із таких — Олександр Коваль, заступник директора «Барси» з навчально-тренувальної роботи, а простіше — завуч школи.

З поля, де Дмитро щойно завершив заняття, підіймаємося на другий поверх адмінбудівлі. У коридорі зі стін дивляться портрети всіх тренерів школи, а в кутку стоїть стенд із десятками глянцево-золотих кубків — здобутки «Барси» за понад десять років.

Previous slideNext slide

У кабінеті серед прапорців, світлин і медалей нас зустрічає Олександр — усміхнений чоловік під шістдесят у світлому поло. Він одразу кличе сісти поруч на диван. Запитання, як він сам хлопчаком ганяв мʼяча, спершу його дивує, та згадувати ті часи йому вочевидь приємно. Олександр родом із Недригайлова, і свої перші майданчики вони з однолітками будували самі — від воріт до сітки.

— Я жив недалеко від дороги, й обабіч лишалася смуга — отам і робили спонтанні майданчики. Треба поставити ворота — закопуємо пару штанг, прибиваємо перекладину. Самі плели сітки, вішали їх. На мʼяч скидалися гуртом, а потім просили батьків купити. І берегли його, наче скарб: сьогодні мʼяч ночує в одного, завтра — в іншого.

1982-го в Недригайлові зʼявилася «Іскра» — доросла команда обласного рівня — і хлопчаки перебралися на трибуни місцевого стадіону, як каже Олександр, «видивлятися в старших фінти». Саме з тієї «Іскри» виросло й доросле футбольне життя Олександра Коваля: спершу грав за неї, згодом тренував, а паралельно 19 років керував фізвихованням у районному училищі. Найгучніші успіхи «Іскри» припали якраз на його тренерські роки, один із них саме повʼязаний з сумським «Ювілейним».

— У 2007-му ми виграли першу лігу області без жодної поразки, а наступного року взяли Кубок Сумщини. Фінал грали на «Ювілейному»: здолали команду аграрного університету з рахунком 1:0.

Фото з того фіналу досі висить у кабінеті. Поруч з Олександром на ньому — Вадим Гордієнко, який за кілька років стане директором «Барси», й 2015-го покличе його до Сум працювати завучем. В ті роки про школу, згадує Олександр, на Сумщині говорили як про диво.

— Ми знали, що є академії у великих клубів: «Шахтаря», «Динамо». Але щоб для нашого регіону й суто футбольна — у це важко було повірити. Коли вже приїхав працювати до «Барси», побачив, яке все сучасне, — ніби оаза. Показали велике штучне поле, то я спершу просив: «Хоча б дайте походити по ньому».

«Дитина має бути задоволена»

Масштабну академію, про яку тоді говорили, — з проживанням, харчуванням і навчанням — повністю так і не запустили. Сьогодні «Барса» — комунальний заклад обласної ради для дітей від шести до сімнадцяти років. До вторгнення тут займалося до девʼятисот вихованців, зараз — на півтори сотні менше. Порівняно з 2010-ми інфраструктура не так вражає: плитка на доріжках витерлася, поля — у латках. Але територія доглянута, а на одному ігровому майданчику нещодавно повністю оновили покриття.

Більше за інвентар Олександра хвилює те, заради чого діти взагалі приходять на поле. Школа, розповідає він, живе всередині суперечності. Державна програма привʼязує зарплату тренера, категорію закладу й навіть його фінансування зокрема й до спортивних звань вихованців — а їх можна отримати лише з дванадцяти років. Тож система підштовхує дорослих ганятися за дитячими перемогами. Сучасні ж методики фокусуються на іншому — якості тренувань і набутих навичках, а не результаті конкретного турніру.

— Я вважаю, що вимагати перемогу від дітей можна хіба з дванадцяти років. А до того варто вміти пояснювати, чому не треба програвати. Бо коли десятирічним ставлять завдання «перемогти за будь-яку ціну», у них животи починають боліти, вони біліють і в стресі взагалі біжать в інший бік.

Перемоги, продовжує Олександр, можуть бути частиною дитячого футболу, але не його метою. Про методологію, до якої вони прагнуть, йому розповідали українські тренери, які пів року стажувалися в англійському «Манчестер Сіті». Також представники «Барси» й самі їздили на стажування до Іспанії. Головний висновок звідусіль приблизно однаковий, каже завуч школи: «Дитина має бути задоволена».

«Кубки — це просто металолом»

Дмитро Зінченко, який щодня працює з дітьми на полі, говорить про вагу результату ще різкіше. Виграні кубки й медалі він описує без надмірного пафосу.

— Ці трофеї з турнірів у Львові, інших містах, де ми перемагали. Але грубо кажучи — це просто металолом. Вони гарні, але стоять, щоб стояти. Набагато важливіше для мене, щоб хлопець, коли випуститься з «Барси», зміг перейти на професійний рівень.

Тому й на запитання про те, чи немає переживань, що більш заможні клуби можуть покликати молодих гравців до своїх академій, Дмитро відповідає без сумнівів. Говорить, це логічно, що хлопці хочуть потрапити до «Полісся», «Динамо» чи «Шахтаря», бо там кращі умови: видають повне екіпірування, проводять повноцінні збори тощо.

— Нещодавно мої хлопці програли одноліткам із черкаського ЛНЗ 0:6. Цікаво, що в них із цим віком працює одразу пʼятеро тренерів — у нас лише я. Зрозуміло, що вони мають більше шансів перемагати, бо клуб інвестує чималі кошти в академію, відбирає кращих дітей. Я своїм кажу: «Хочете поїхати на перегляд — їдьте. Ви ж не раби в мене, щоб я вас тримав тут».

Свої тренерські принципи Дмитро пояснює просто людяним ставленням. З найменшими, каже, спершу треба стати другом: знати, у кого який собака, і хто в який садочок ходить. Дитину він ніколи не критикує прилюдно. Вважає, в цьому немає сенсу, бо хлопчик сам може стресувати під час гри, а до цього додаються підказки тренерів, до того ж ще й батьки з трибун можуть щось викрикувати.

«Хоч на годину забути про вибухи»

Свою старшу команду — тих самих 13–14-річних — Дмитро тренує вже понад п’ять років. Вони разом проживають найважчі часи для України та Сум. Тренер згадує, що одразу після деокупації Сумщини навесні 2022-го він збирався зі своїми вихованцями пограти у футбол.

— Ми зустрічалися на майданчику поблизу «Здибанки» — там жодної трави, суха земля, але зіграти хотілося. З команди спершу приходило шість-вісім дітей. Згодом — усе більше й більше поверталися до тренувань. До вересня, коли відновили регулярні тренування на «Барсі», ходили вже всі, хто був у списку.

Один із гравців команди Дмитра — 13-річний лівий нападник Олександр Камчатний. Хлопець розповідає, що почав займатися футболом із чотирьох років. Любить гру за емоції й голи, а свій найкращий описує без зайвої скромності.

— Узяв мʼяч майже з центра поля, обвів першого, другого, третього — і забив. Партнери кричали віддати пас, але не послухав і все вдалося!

Кумир Сашка — легендарний нападник Кріштіану Роналду, який кращі роки карʼєри провів у мадридському «Реалі». Саме до цього клубу прагне потрапити й малий сумʼянин, та спершу, каже, хоче в донецький «Шахтар».

Крім щоденних тренувань, Сашко з друзями часто збирається пограти на «бетонці» — так називають поле у дворі на «Девʼятці». Днями, каже, там зійшлося зо двадцять охочих, тож розмови про те, що діти більше не ганяють мʼяча надворі, він спростовує особисто.

Цю «бетонку» добре знає і його тренер: Дмитро у свої тридцять чотири теж часом списується з друзями дитинства — і разом виходять туди пограти суботнього ранку. «Це футбол, від якого не наїдаєшся», — переконує він.

14-річний захисник Гліб Коробець теж грає в команді Дмитра Зінченка й ставиться до футболу серйозно. Він мріє про німецьку «Боруссію» Дортмунд, бо знає, що там «гарно розвивають гравців». Наприкінці року хоче поїхати на перегляди, а поки вдосконалює себе сам. Каже, дивиться футбол щовечора, заради матчів чемпіонату світу ставить будильник на четверту ранку, переглядає архівні ігри великих захисників минулого — Мальдіні, Пуйоля. Крім того, Гліб після власних ігор сідає за зошит і аналізує свої дії: де зіграв добре, а де варто покращуватися.

Про тренування під час війни й атак дронів хлопці говорять уже ніби буденно. Кажуть, якщо велика небезпека — заходять у підвал. Але загалом футбол, вважає Гліб, допомагає бодай на годину забути про вибухи.

Тренер хлопців Дмитро Зінченко вже думає про випускний своєї команди за три роки. Хвилюється, що після «Барси» гравцям нікуди йти, окрім як їздити на перегляди в клуби з інших міст. Тож його мрія — аби в Сумах була професійна команда, де гратимуть переважно випускники «Барси». Тоді, певен він, і дітей легше втримати в рідному місті: вони бачитимуть, куди рости.