Від Калнишевського до Багряного — уродженці Сумщини, гідні Українського національного пантеону

Ідеї створення пантеону в Україні

Про пантеон для вшанування видатних українців почали говорити трохи більш як 20 років тому. Ініціатором цього процесу був Третій Президент України, уродженець Сумщини, Віктор Ющенко. У 2005 році він підписав Указ «Про створення меморіального історико-архітектурного комплексу «Алея видатних діячів України», а у 2008 році публічно оголосив про намір створити «Пантеон слави героїв — визволителів України». 

Клуб Цукру: підтримуй незалежну журналістику
та підсилюй Суми щомісяця

Долучися до Клубу

Для локації вшанування розглядали декілька місць, зокрема Аскольдову могилу й парк на території Софіївського собору. Через постійну політичну кризу за часів президентства Ющенка та частину проросійських сил при владі ці ініціативи залишилися нереалізованими. 

Після Революції Гідності й початку російської агресії, здавалося, почалася активна робота у цьому питанні. 2015 року тодішній глава держави Петро Порошенко видає Указ «Про заходи щодо створення меморіалу українських героїв», а Верховна Рада ухвалює постанову «Про увіковічення пам’яті Героїв України, які віддали своє життя за свободу і незалежність України». 

Проте врешті-решт ця справа зрушила з місця лише після початку повномасштабного вторгнення Росії. У 2023 році військова та депутатка Київради Аліна Михайлова реєструє на сайті Президента петицію щодо створення Пантеону Героїв на Аскольдовій Могилі. Петиція швидко знайшла підтримку серед українців, а потім і Президента України. На початку липня 2026 року — Верховна Рада прийняла Закон «Про Український національний пантеон». 

Яким буде майбутній пантеон? 

За рішенням Уряду, Український національний пантеон планують створювати в Києві — на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра».

Варто розуміти, що пантеон не стане великим кладовищем. В одному з інтерв’ю голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров пояснив, що «пантеон — це не кладовище, 300–500 поховань там не буде. Там будуть перепоховані кілька десятків людей».

Крім того, закон фіксує вузький перелік українців, чию пам’ять можна увічнити в меморіальному комплексі. Йдеться про: 

• осіб, що обіймали посади глав держав в різний період історії української державності;
• президентів України;  
• головнокомандувачів українських армій у період боротьби за незалежність у ХХ столітті;
• головнокомандувачів ЗСУ під час Війни за Незалежність; 
• діячів, які розбудовували державу й формували культуру, мистецтво, науку, спорт, релігію;
• Лауреатів Нобелівської премії з науки або літератури, науковців й митців світового рівня, чиє життя було пов’язане з Україною. 

Водночас документ забороняє вшановувати осіб, що вчинили злочини проти національної безпеки та миру, й тих, на кого поширюються обмеження у рамках декомунізації та деколонізації. 

Увічнювати видатних постатей на Українському національному пантеоні будуть двома способами. Перший — почесне перепоховання останків. Це можливо зробити лише через двадцять років із дня смерті. 

Другий спосіб — встановлення кенотафа (символічної могили, у якій немає тіла померлого). Його використовуватимуть у випадку, якщо неможливо перепоховати тіло з-за кордону або якщо могила була втрачена. 

Розповідаємо про п’ятьох уродженців Сумщини, що могли би бути вшановані на Українському національному пантеоні за вимогами закону.

Останній кошовий отаман Запорозької Січі

Петро Калнишевський народився в селі Пустовійтівка сучасного Роменського району. Він застав одразу три століття: народився у сімнадцятому, прожила ціле вісімнадцяте та помер на початку дев’ятнадцятого.

Previous slideNext slide

Двічі обіймав посаду кошового отамана: вперше у 1762 році, вдруге з 1765 по 1775 рік, до ліквідації Запорозької Січі імперською владою.

За власний кошт Петро Калнишевський споруджував і ремонтував храми в різних регіонах України, зокрема й на Сумщині. У Ромнах збудував церкву Покрови Пресвятої Богородиці. На початку 20 століття була перевезена до Полтави, де й згоріла під час Другої світової війни. А на своїй батьківщині в Пустовійтівці — Церкву Святої Трійці. Будівлю зруйнували у 1930-х під час антирелігійної політики в Радянському Союзі й відновили на початку 21 століття. 

Previous slideNext slide

Після ліквідації Січі, рішенням російської імператриці Катерини II, Петра Калнишевського відправили на довічне заслання у Соловецький монастир. У 1801 році він отримав помилування, проте не полишив територію монастиря, де й помер наприкінці 1803-го. 

Тіло кошового отамана поховано на головному подвір’ї Соловецького монастиря, але точне місце до нашого часу не збереглося. 

Автор Герба Української Народної Республіки

Художник та архітектор Василь Кричевський народився у селі Ворожба сучасного Сумського району 12 січня 1873 року. 

Previous slideNext slide

На початку 20 століття він був одним із важливих творців українського модерну. У 1903–1908 роках за його проєктом звели будинок Полтавського губернського земства — перший зразок нового стилю в українській архітектурі. У наш час в цьому будинку працює Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського.

Під час Української революції 1917–1921 років він став одним із засновників Української академії мистецтв і розробив проєкт прапора для Першого українського полку імені Богдана Хмельницького. 

Створити державну символіку для молодої української держави Василю Кричевському запропонував Михайло Грушевський, тодішній голова Української Центральної Ради — тогочасний український парламент. 22 березня 1918 року проєкт Герба Української Народної Республіки авторства Кричевського затвердили. В основі розробки Кричевського тризуб князя Володимира Великого. 

Previous slideNext slide

Останньою великою роботою архітектора став Меморіальний музей Тараса Шевченка в Каневі. Через натиск радянської влади він був вимушений прибрати з фасаду орнаменти, що мали зв’язок з українською культурою та додавали їй ознак модернізму. 

Після початку Другої світової війни Василь Кричевський залишився з родиною в Києві, через що потім після війни став «ворогом народу» та був змушений емігрувати закордон. У липні 1945-го він перебрався до Парижу, а через чотири роки переїхав на постійне проживання до Каракасу — столиці Венесуели. Там же 15 листопада 1952 року закінчився його земний шлях. Згодом тіло Василя Кричевського було перепоховане на українському цвинтарі святого Андрія в місті Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі, США.

Автор дизайну банкнот УНР та герба Української держави

Художник та ілюстратор Георгій Нарбут народився на хуторі Нарбутівка сучасного Шосткинського району 9 березня 1886 року. Через виїзд молоді та смерть старших жителів село митця вже близько 20 років повністю обезлюднене, а будинки поруйновані часом та заросли хащами.

Previous slideNext slide

Спочатку Георгій Нарбут навчався в Глухівський гімназії, а згодом переїхав до Санкт-Петербурга, де жив і працював до 1917 року. Після початку Української революції повернувся до Києва, де зіграв важливу роль у відродженні української культури. 

У вересні 1917 року Георгій Нарбут став професором графіки, а згодом — ректором Української академії мистецтв (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури).

Наступні два роки він розробляв проєкти перших поштових марок і грошових купюр Української Народної Республіки номіналами від 2 до 2000 гривень. Після приходу до влади Павла Скоропадського створює проєкт герба Української Держави. Як основу художник використав козака з мушкетом — символ Війська Запорозького. Крім того, художник був автором «Української абетки», яку не встиг повністю завершити

Георгій Нарбут захворів на тиф і помер у травні 1920 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. Хоч його поховання знаходиться в столиці, проте зважаючи на його внесок у розвиток культури, він може бути удостоєний встановленню кенотафу в пантеоні. 

Номінант на Нобелівську премію з літератури

Письменник і політик Іван Багряний народився в Охтирці 19 вересня 1906 року. Був голосом українців, які, як і він, стали жертвами радянського режиму. Ще в роки Української революції більшовики на очах Івана закатували його діда, заможного українського селянина, й дядька, вояка армії Української Народної Республіки.  

У 1930-х роках Іван Багряний сам потрапив під сталінські репресії. Його заарештували й тримали 11 місяців у камері одиночного ув’язнення тюрми Державного політичного управління, а потім заслали на п’ять років виправних робіт на Далекий Схід Росії. Побачене там стало основою для роману «Тигролови». 

Previous slideNext slide

Після повернення з Далекого Сходу, Івана Багряного знову заарештували, але в 1940 році справу проти нього закрили через брак доказів для засудження — нової інформації про його антирадянську діяльність слідство не знайшло. Звільнення дозволило письменнику повернутися до рідної Охтирки.  

Під час Другої світової війни Іван Багряний присвятив себе суспільно-політичній діяльності. Долучився до Української головної визвольної ради, вищого органу підпільної української держави натоді, та розробляв її програмні документи. У 1945 році, рятуючись від радянського тоталітарного режиму, емігрував до Німеччини. Закордоном Іван Багряний очолив Виконавчий орган УНР, був заступником президента УНР, створив Українську революційно-демократичну партію.

Водночас із політикою Багряний продовжив писати. Так на світ з’явився памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?» і роман «Сад Гетсиманський». 

Previous slideNext slide

У 1963 році філія Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаго розпочала акцію за надання Нобелівської премії з літератури Іванові Багряному. За оцінкою дослідників, він мав реальні шанси стати лауреатом премії — його «Тигролови» й «Сад Гетсиманський» були творами-свідченнями про злочини тоталітарної системи. 

Проте у серпні 1963 року письменник раптово помер, що унеможливило отриманням Нобелівської премії. Адже її не присуджують посмертно. Похований у місті Новий Ульм в Німеччині. 

Наказний отаман армії УНР і головнокомандувач УГА

Військовий Олександр Греків народився у селі Сопич сучасного Шосткинського району 4 грудня 1875 року. Нині населений пункт перебуває під російською окупацією.

Спочатку Олександр Греків здобув юридичну освіту, а потім військову. До 1917 року перебував на службі в російській імператорській армії; під час Першої світової війни воював на Південно-Західному фронті. 

Восени 1917 року, після жовтневого більшовицького перевороту та зустрічі з Симоном Петлюрою — генеральним секретарем військових справ Української Центральної Ради, він перейшов на службу до Української Народної Республіки. 

Previous slideNext slide

Займався формуванням Другої Сердюцької дивізії та обіймав посаду заступника військового міністра. Навесні 1918 року Олександр Греків не підтримав прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського, а в листопаді приєднався до антигетьманського повстання. На початку 1919 року Греков стає військовим міністром. Проте через провокації більшовиків і внутрішній конфлікт у керівництві республіки його усувають з посади, а в лютому призначають Наказним отаманом Армії Української Народної Республіки.

Після конфлікту із Симоном Петлюрою, на той час вже головою Директорії УНР, та спрямованої проти нього кампанії з дискредитації, Олександр Греків переїхав до Галичини, де знову проявив себе й став командувачем Української галицької армії. 

Previous slideNext slide

Саме під керівництвом Грекова відбувається так звана Чортківська офензива — наступальна операція проти польської армії в ході війни 1918–1919 років, яка, на жаль, через брак ресурсів не завершилася перемогою, хоча мала на це всі шанси. Зрештою Українська галицька армія зазнала поразки, а територія Західноукраїнської Народної Республіки була окупована Польщею. 

Із 1920 року Олександр Греків проживав у Відні, звідки у вересні 1948-го його викрали радянські агенти. Так він опинився в Лук’янівській в’язниці у Києві. Українського генерала за його службу «контрреволюційним урядам Центральної ради та Директорії» засудили до 25 років таборів. Проте через сім років, у серпні 1956-го, Грекова звільнили, і він повернувся до Відня. Похований на цвинтарі у Санкт-Андре-Вердерн, неподалік Відня. 

Previous slideNext slide

Що далі?

Визначати перелік постатей на Українському національному пантеоні буде колегіальний дорадчий орган. Його сформують із представників Українського інституту національної пам’яті, наукових установ, фахівців у сфері історії та членів громадянського суспільства.

Наразі у відкритому доступі немає інформації про дату початку роботи комісії. Відомо лише, що на початку вересня Міністерство культури розпочало роботу над конкурсом на кращий архітектурний проєкт майбутнього пантеону.

Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров серед первинних імен, які будуть на пантеоні, назвав постаті Євгена Коновальця — голови Організації українських націоналістів, Симона Петлюри — голови Директорії УНР, Андрія Мельника — голови Організації українських націоналістів (мельниківців) та Павла Скоропадського — гетьмана Української Держави. Останній, до речі, хоч і народився в Німеччині, але мав тісні зв’язки із Сумщиною, де мав родинне обійстя у селі Полошки сучасного Шосткинського району.

Ми, як українці, можемо продовжувати впливати на майбутнє пантеону шляхом створення петицій на сайті Президента України або інших органів влади, які в разі набрання потрібної кількості голосів, повинні бути розглянуті.