Напівтемна кімната. Освітлені лиш обличчя двох чоловіків у військовій формі. Вони вдивляються один одному в очі, не помічаючи глядачів. Раптом чоловіки починають знімати камуфляж і вмить стають іншими. Роман стоїть у піжамних штанях та помаранчевій футболці, Артем — у джинсах та сорочці з індійським принтом. Можливо, у цивільному житті це їхнє улюблене вбрання. Нещодавно військові вперше в Сумах показали виставу плейбек-театру. Це театр, де актори слухають історії глядачів, а потім миттєво їх відтворюють. Цукр теж побував на виставі «Чому ти тут». Переповідаємо кілька імпровізацій, які можна читати в будь-якій послідовності.

Вистава починається

Свою військову форму чоловіки поклали на тумби. Сіли на стільці, склавши руки на коліна, синхронно видихнули. Це ритуал: так вони впродовж вистави заходитимуть в роль і виходитимуть з неї. Роман Кандибур та Артем Колісник — тренери Української школи плейбек-театру. У Романа також є власний плейбек-театр «Сусіди», який він заснував у Дніпрі. У 2022 році чоловіки вступили до лав ЗСУ, але попри це знаходять час пограти на сцені й повчити цього інших.

У підвалі Конгрес-центр СумДУ, де облаштували імпровізовану сцену, зібралося близько восьми глядачів. Усі вони вперше в плейбек-театрі.

— Мене звати Артем. У 17 років я мав переїжджати в Ізраїль, але зустрів в Україні дівчину і залишився тут жити. Згодом, ставши дружиною, вона народила мені двох чудових синів. З 2022 року я служу в Збройних силах України. Інколи знаходжу час грати у плейбек-театрі.

— А я Роман, родом із Дніпра. Близько 20 років займаюся сучасним мистецтвом, з яких кілька — граю в плейбек-театрі. Також я психотерапевт. З початком повномасштабного вторгнення я шукав підрозділ, щоб працювати військовим психологом. Так і опинився в Сумах.

Актори не мають сценарію вистави, адже самі не знають, що відбуватиметься. У плейбек-театрі вони не грають для глядачів, а співпрацюють з ними. Протягом вистави Роман і Артем запитують у глядачів: «У кого є історія?». Вони її розповідають, а актори відтворюють. Тож вистава починається. Натискайте на будь-яку історію, яку хочете прочитати:

«Зустріч»

Як луганці Олені довелося покинути рідне місто і попри це слідувати «світлу», аби відчути себе вдома

Першою здіймає руку, щоб розказати історію, жінка з короткою стрижкою, одягнена в білу футболку. Її звати Олена, у 2014 жінці довелося покинути рідний Луганськ, адже його окупували росіяни. Відтоді її мати й брат з дружиною живуть у Сумах, а вона — під Києвом. Інколи жінка приїжджає провідати рідних, як-от зараз. У Сумах Олена ще не встигла з кимось потоваришувати, тож іноді почувається самотньо. Кілька днів тому вона гортала Facebook і побачила фото військового психолога, тренера й актора плейбек-театру Романа Кандибура. Чоловік сфотографувався біля пам’ятника «Я чекаю, бо кохаю» в Сумах.

— Ми з Романом познайомилися ще у 2014 році на етнофестивалі в Луганську. Я і не думала, що він буває в Сумах, адже сам родом із Дніпра. Його фото дало мені надію і знак, що я тут недарма. Пізніше на одній із сумських вулиць зустріла і самого Романа. Я дуже зраділа цій неочікуваній зустрічі, тоді здалося, що в місті стало більш затишно. Отже, я тут, бо на виставу плейбек-театру мене запросив Роман, — мовить Олена.

Жінка сідає на стілець ближче до сцени. На виставу вона принесла цінну річ: маленький дзвоник, який обережно витягає із чорної торбинки. Олена розповідає, що інколи використовує його звук, аби заспокоїти себе. А сьогодні дзвоник стане реквізитом вистави. Актори уважно слухають розповідь і дають їй назву.

— Подивімося історію «Зустріч», — промовляють вони до глядачів.

— Одного разу вона блукала у темряві сама, — каже Артем у мить, коли Роман грає на сопілці, — Вона робила крок за кроком, хотіла знайти хоч маленький, чуєш, малесенький…

— Промінчик світла! — підхоплює Роман і замість сопілки дістає з кишені маленького дзвоника.

Артем намагається зрозуміти, звідки лунає звук дзвоника, аби слідувати за ним. А Роман заплутує чоловіка — дзеленчить і одразу ховає річ за спиною. Але врешті зупиняється й показує дзвоника усім глядачам.

— Жінка побачила світло, яке поєднує минуле, теперішнє і проходить крізь серце, — говорить Роман, притискаючи дзвоник до серця.

— Вона вирішила відгукнутися і сказати тому світлу «так», — це слово з вуст Артема лунає голосніше дзенькоту. — Воно відповіло їй: «Візьми мене з собою, я теж хочу в цей шлях», — Роман все сильніше дзеленчить дзвоником.

— У шлях, де поєднуються Луганськ, Київ і Суми.

Глядачі аплодують, а актори сідають на стільці й одночасно видихають. Вони виходять із ролі, аби перейти в наступну. Очі Олени трохи наповнюються сльозами, але водночас вона щиро посміхається до акторів і дякує, що так добре відчули її історію.

«Сум'яни на Драгобраті»

Як частина команди Цукру опинилася в дивному магазині на горі Драгобрат і що ж запропонувала їм власниця Юстина

Я підняла руку, адже теж захотіла подивитися, як мою історію відтворять актори. У серпні з колегами ми взяли участь у спеціальній програмі для українських редакцій. Тож поїхали на кілька днів на гору Драгобрат. Там займалися йогою, вчилися турбуватися про себе і ходили в гори. Одного дня вирішили відвідати місцевий магазин, який у гірському курорті був чи не єдиний і звався «У Юстини». Зайшовши всередину, ми насторожилися: це був будинок, у якому в одній з кімнат облаштували магазин. Брудна підлога, продукти розташовані абияк. «У Юстини» продавали й молоко, і вживані одяг й взуття, і мило з кремом від засмаги. У цьому хаосі важко було щось обрати.

Підійшовши до каси, колега довго не могла переказати на карту кошти за товари, адже зник інтернет. Власниця Юстина на це сказала: «Дівчата, так підключіться до старлінку!». Згодом, відійшовши на кілька кроків від магазину, ми зайшлися сміхом. Адже в такому занедбаному приміщені не було порядку серед речей, а натомість був старлінк.

Роман уважно слухає історію, а після називає її «Сум’яни на Драгобраті». Він бере до рук довгий інструмент і починає грати. Це диджериду́ духовий інструмент, поширений в аборигенів. Його звук шириться і водночас весь залишається у маленькій кімнаті з глядачами.

— Де ми? Що це за дивний будинок і звуки, які лунають навколо? Невже це дух Харитоненка приїхав з нами із Сум? — трембіта починає звучати гучніше.

З вішака, на якому висять тканини різного кольору, Роман бере фіолетову. Її він одягає на голову як хустинку й говорить: 

— Шановний, ви «У Юстини». Обережніше, не наступіть на пакет з молоком, — почувши це Артем вирячує очі й починає ходити обережніше. Він переступає з місця на місце, аж ось звертає увагу на вішак із тканинами. Потім бере до рук кожну по черзі.

—  Я візьму із собою зустрічі й історії, які ми розповідали одне одному, а ще — енергію, турботу, яку ми отримали. І наостанок візьму щось на згадку про те, як в нашій країні все поєднується, — Артем бере до рук жовту й блакитну тканини, притискаючи їх до серця. — Як можу розрахуватися? 

— Старлінк! — протяжно й гучно промовляє Роман із зав’язаною на голові фіолетовою хусткою.

Замість оплесків глядачі починають гучно сміятися. Чоловіки знімають із себе імпровізовані хустки, сідають на стільці й одночасно видихають

«Як вони там тримаються»

Як жінка, яка щодня переживає за рідну людину у війську, знаходить в собі сили підтримувати захисників

У другому ряду сидить мама з донькою-підліткою. Дівчинка сама грає в театрі, тому на цю виставу привела маму Олену. На початку повномасштабного вторгнення близька людина Олени вступила до лав Збройних сил України. Відтоді у жінки все частіше виникають тривожні думки. Вона чи не щодня переймається, як військовим вдається так довго перебувати на фронті.

Почувши історію, Роман підходить до тумби, де лежить охайно складена військова форма. Він бере її до рук і закликає глядачів подивитися дует «Як вони там тримаються».

— Ти скажи мені, як ти? — Артем ходить, як привид. Він у розпачі, не знає що робити. Всі наступні слова він не вимовляє, а повільно співає.

— Та добре, добре, — коротко відповідає Роман і поверх яскравого одягу починає натягувати штани камуфляжного принту.

— Бе-е-е-ез те-е-е-бе, мій дру-у-уг, тут одна Україна наша сумна…

— Що там сумного? Тримайтеся там якось, — Роман застібає на ґудзики свій військовий кітель.

— А там хлопцям так важко, не мовчи, розкажи мені.

— Ну, найважче те, що я придатний до служби, пішов у Збройні Сили з перших днів. Але ми стаємо заручниками, бо перебуваємо тут майже безперервно.

— Що я мо-о-о-жу зро-о-о-би-и-и-ти без те-е-е-бе? — співає сумним голосом Артем.

— Без мене ти можеш донатити, можеш пам’ятати нас і тих, хто пішов. Хоча ти й так пам’ятаєш. Напевно, ти можеш бути сильною й жити.

— Дякую, що ти є! — промовляє Артем. Глядачі аплодують стоячи.

Чому ви тут?

Коли всі охочі поділилися історіями, Роман запитує, якими словами вони можуть описати цю виставу. Глядачі по черзі говорять: «Дуже душевно. Несподівана взаємодія. Єдність. Яскрава миттєвість». Олена, яка у 2014 році покинула рідний Луганськ говорить, що вистава була про близькість, я ж додаю, що перформанс можна описати словом «розуміння». Роман і Артем вирішують об’єднати ці враження у фінальну виставу «Чому ви тут».

d60d0615 8221 420c bdeb aa342451b438
Роман та Артем знімають військовий одяг на початку вистави. Обличчя Артема ми приховали з міркувань безпеки

— Дивися, що в мене є. — Роман бере танцювальний барабан, затискає його між ніг і відстукує ритм.

— Романе, а ти пам’ятаєш, яке запитання ми ставили на початку? — запитує Артем.

— Чому в Сумах так дешево?

— Та ні, інше, — Артем підходить ближче до Романа. Разом вони стають обличчям до обличчя, кладуть руки на плечі один одного. Так вони починають плигати у різні боки.

— Здається, ми почули відповідь: вона у єдності, близькості, миттєвості та щирості. Тепер розумієш чому вони всі тут?

Артем запрошує глядачів на сцену. Вони виходять, беруться за руки й рухаються, наспівуючи звуки, що об’єднуються в мелодію: «Та, та, ра, ра, та, та».

*Ім’я та прізвище актора Артема Колісника — вигадане задля безпеки військового

Привіт, на зв'язку авторка тексту. Ми змогли відвідати виставу й написати цей репортаж завдяки підтримці нашої спільноти — «Клубу Цукру». Доєднуйся до нас, аби Цукр писав більше історій про людей!
photo 2024 10 09 12 10 03
Анна Шпурік
Журналістка

Вас може зацiкавити

🏭 Чи є на Сумщині рідкісноземельні метали й що насправді можна видобувати в регіоні
Сумщина — один із 15 найбагатших регіонів України за запасами корисних копалин. У нашій області є поклади нафти, газу, будівельних матеріалів і навіть унікальне родовище кварцитів. Forbes оцінює ці багатства у $62 мільярди. Проте розробляють лише чверть родовищ, а деякі перспективні ділянки роками чекають на інвесторів. Цукр дослідив, які копалини має область та чи є […]
LEO9685
⛸️ Де покататися на ковзанах у Сумах: розклад роботи та ціни
У Сумах запрацювали дві ковзанки
477587819 3739172169562431 6681860532506781567 n
🎨 «Зимові молитви» і «Палеоіхтіологія». У сумській галереї відкрилися дві виставки
Дивні риби, рептилії й птахи й зимові молитви
305391414 2941516042661385 1753952062072482864 n
🎬 У Сумах пропонують перейменувати кінотеатр «Дружба» та демонтувати радянські символи
Автор петиції вважає оздоблення кінотеатру «кокошніками»
photo 2025 02 10 16 36 23
☕️ Відмовилися від паперових стаканчиків. Чи наллють у сумських кав’ярнях каву у власну термочашку?
Скільки паперових стаканчиків для кави ви викидаєте щотижня? Побутує думка, що вони більш екологічні, проте насправді мають пластикову підкладку, яка розкладається сотні років. Щоб виготовити такі стаканчики щороку у світі вирубують мільйони дерев. Аби зменшити негативний вплив на природу, є екологічне рішення — брати чай чи каву у закладах у власну термочашку. Цукр відвідав кілька […]
Depositphotos
🫂 Понад 700 дітей евакуювали з населених пунктів Сумщини
З 90 населених пунктів Сумської області, які належать до переліку обов'язкових для евакуації, вивезли 777 дітей. Про це розповів начальник Сумської ОВА Володимир Артюх в ефірі телемарафону «Єдині новини». Евакуація з прикордоння Останній етап обов'язкової евакуації дітей із небезпечних населених пунктів Сумщини розпочали 1 жовтня 2024 року. На сьогодні 777 дітей із 90 сіл, селищ […]