«Це ж ваша пісня про Суми!» — кажуть їй у маршрутках. Історія Ані Бераіа, яка мріяла про кіно, а тепер — зібрати Жовтневий палац

Клуб Цукру: підтримуй незалежну журналістику
та підсилюй Суми щомісяця

Долучися до Клубу

«Здається, тобі не сюди»

На Воскресенській, у стінах однієї з тутешніх будівель, є власне місце сили, та зовсім не тиші, виконавиці BERAIA. «Це — ложа-прихожа, а тут займаюся вокалом з учнями», — знайомить зі своєю студією Аня, у сірому костюмі й із довгими стрілками на виразних карих очах.

Двоє компактних кімнат у біло-червоних тонах займають кілька інструментів, картини від брата-художника й безліч фотографій зі знакових подій. У її житті — сум’янки з грузинським корінням — таких було чимало.

Усе дитинство, до 2008 року, Аня їздила на літні канікули до Сакартвело — рідної землі свого батька. Саме від нього, музиканта-самоука й хориста, успадкувала любов до музики. Певно, як і почуття гумору, бо, крім фортепіано, гітари та флейти, грає ще й на сопілці носом.

Сама ж осягала гру на фортепіано в Сумській музичній школі № 4. Крім усіх «благ музичної цивілізації», роками співала в її хорі. Однак відмінницею не була: свідоцтво, зізнається, отримала з горем навпіл.            

Натомість веселу сценку в актовій залі розігрували інші студенти — режисери масових заходів. До них і подалася, вже із сумлінним прагненням до знань: щосуботи ходила на творчі консультації, аби себе зарекомендувати. Під час студентства дівчина захопилася вже мріями про акторство й ролями в кіно замість музики. Та невдалий вступ до театрального вишу швидко їх розвіяв.  

— Після другого курсу я поїхала складати творчі іспити до Київського національного університету імені Карпенка-Карого. Була впевнена, що таку талановиту абітурієнтку заберуть з руками й ногами, але не пройшла навіть перший тур, — зізнається у тій невдачі дівчина. 

Так і зосталася в Сумах, далі «освіщати своєю харизмою» сцену коледжу. Після успішного випуску майже пройшла прослуховування до Національного театру імені Щепкіна як артистка театру драми.

Подумки вже будувала план, як дістанеться великих екранів, однак і тут не склалося. Щоб отримати посаду, мала здобути вищу акторську освіту в Харківському національному університеті мистецтв. Проте, за кілька тижнів до вступу, дізналася, що цьогоріч набору на заочний курс не буде. У той момент Аня вкотре усвідомила: професійне акторство — не її доля. 

Завдяки мамі, дівчина швидко знайшла місцеву альтернативу бакалаврату: спеціальність артиста-вокаліста в Сумському педагогічному університеті. Однак її навчання припало на період ковіду, і заочне стало ще й дистанційним, пригадує Аня. «Мене там ніхто не бачив, і я нікого», — описує ті дивні роки.

Проте вчитися вокалу вже й не хотіла — близько року професійно в це заглибилася: купувала курси, вивчала анатомію голосового апарату. І, крім цього, викладала іншим. 

Перші пісні, перший гурт, перша сцена

Улітку, перед третім курсом коледжу, Аня почала «щупати» свої сили у вокальній сфері. Тобто несміливо записувала кавери в Instagram. Тоді одногрупник Вова, що писав аранжування, запропонував обʼєднатися для спільної творчості. Щойно зустрілися на парах, «здибалися» й пішли створювати авторські пісні до студії звукозапису Komora ART Studio. 

Зрештою, 2019 року одногрупники створили свій музичний гурт — NE ZA BAROM, що проіснував рік. Вова, крім розробки аранжувань, грав на синтезаторі під час концертів. Його друг Кирило — студент-ветеринар, що став третім учасником — на гітарі. Тоді як Аня стала солісткою бенду й авторкою пісень — девʼяти за історію гурту. Досі дивується, що саме українських, бо на той момент все життя проговорила майже чистою російською. 

З кількома авторськими релізами, як-от «Полум’я» чи «Я стану», гурт став потроху з’являтися на місцевих заходах. Уперше — на фестивалі мистецтва «Ніч музеїв», у родинному театрі Нянькіних, куди їх запросили. Однак, зі слів співачки, дебют виявився провальним, і коштував їй пів годинної істерики в машині. 

— Виступ був опів на першу ночі. Під час співу я давилася слиною й не могла владнати з тремором у голосі. Тоді ледь не зневірилася, що співати — це взагалі моє, і неабияк шкодувала, що вийшла презентувати пісні на такому масштабному івенті. 

Від Atlas Weekend до «Голосу країни»

Утім, сумніватися часу не було: вже наступного дня NE ZA BAROM виступав на Дні вуличної музики, поблизу «Мануфактури». А згодом — на фестивалі «Рок Булава» й Atlas Weekend. Пригадує, останній виступ був неабияким дивним: у наметі від Coca-Cola співала в мікрофон, що звучав ніби «бутиль з-під Моршинської». 

Щойно почався CoViD, подібних заходів майже не стало — й гурт розпався. Проте Аня не покинула музику та продовжила свій сольний шлях. Тоді подала заявку на участь у вокальному телешоу «Голос». Попри відчуття, що цей формат — незвичний для неї, пройшла онлайн-кастинг і поїхала до столиці на «сліпі прослуховування». 

— Там я була не у своїй тарілці, бо виявилася неготовою до зйомок, зокрема й реклами. Її створювали в кілька дублів: якщо це вода, знімали, як тримаєш і відкриваєш пляшку, як із неї п’єш. Чомусь це дуже виснажувало, хоча зараз розумію — це лише частина роботи, — рефлексує щодо участі в шоу Аня. 

Також їй бракувало авторських пісень, за якими б запам’ятав глядач. Каже, зрештою цей досвід не приніс їй майже нічого. Тому, коли вибула після другого туру, зовсім не засмутилася. Натомість вже за чотири місяці, випустила першу сольну пісню — «Заспівай», вокал якої записувала в столичній студії. 

— Вона обійшлася дуже дорого, десь у тисячу доларів. Словом, навіть зараз мої пісні стільки не коштують. У Сумах все було не так, а звук зіпсували клацаючі каблучки, що забула зняти. Тому вирішила: якщо записати саме в Києві — пісня обов’язково «вистрелить». Проте чуда, на жаль, не сталося. 

Тепер Аня розуміє: вкладені гроші — не гарант, що пісня полюбиться. Тоді ж боролася з бажанням покинути музику, бо не отримала очікуваного відгуку. Попри це, продовжила свій шлях уже на сцені — сумській, в інших містах України та на імпровізованій — десь посеред поля. 

Сумські дворики, закапелки й столичні сцени  

У липні 2022 року Аня Бераіа вперше зібрала сум’ян на свій благодійний сольний концерт — «Разом наодинці», у дворику Банківської академії. Пригадує, тоді зібрала понад 20 000 гривень на допомогу ЗСУ, тоді як уся її команда працювала абсолютно безплатно.  

— Це була спільна ініціатива, разом із колишнім хлопцем і партнером, що професійно займався організацією заходів. Він допоміг із технічною частиною, а сумська піаністка Ліза Левченко — з творчою. Адже під її авторські композиції я декламувала вірші. Тоді, згідно проданих квитків, у залі було аж 200 глядачів, а чимало інших людей слухали мене стоячи. 

Далі, у парі з Лізою, вони брали участь у зйомках квартирнику сумських музикантів від «Суспільне» й давали спільний концерт у «Дворику на Кузнечній». А ще, у травні 2023 року — удвох долучилися до творчої бригади військових «Культурний десант», яка досі підтримує дух бійців на передовій за допомогою пісень, розмов та мистецтва. 

— Мені особисто написав засновник проєкту Коля Сєрга з пропозицією виступити для військових. Зрештою, у нас було троє спільних виїздів: по різним напрямкам, полям і закапелках. Попервах бачила в цьому певну місію, але з кожним разом це давалося емоційно важче. Зрештою вирішила, що замість цих гастролей, краще буду просто донатити, — описує цей досвід Аня. 

Далі, у червні 2024 року, співачка вперше поїхала з акустичним концертом за межі рідного міста — до Києва. З того моменту виступає там щороку, а іноді по кілька разів. Також цьогоріч Аня врешті побувала у Харкові, де наживо заспівала місцевим свій репертуар. Та, каже, зазвичай робить це для себе — закриває потребу в живому спілкуванні зі слухачем. Бо її концертна діяльність — зовсім не про заробіток. 

— Під час київського дебюту, на який прийшло тридцять пʼять глядачів, ми з Лізою відбили дорогу, проживання й заробили по 500 гривень. Бо окремо оплачували роботу звукорежисера й оренду. Щось заробляти я почала лише тогоріч, коли стала виступати сольно й збирати вже набагато більше, як-от по сто людей, — пояснює цю математику співачка. 

Крім цього, Аня впевнена, що цифри прослуховувань ніколи не надихнуть її так, як живі люди, що щиро хочуть її побачити. Хоча взаємодія із прихильниками своєї творчості давно вийшла за межі концертних залів, бо й самі підходять до неї на вулицях або в інших локаціях Сум. 

Сьогодні співачка зізнається, що її найвідоміша пісня — «Місце сили і тиші», могла взагалі не вийти, бо спершу їй не подобалася. Каже, були питання до тексту й сенсу, який ніяк не вбачала. Проте через дев’ять місяців раптом її переслухала, дописала слова й випустила у світ — 7 березня 2025 року.

Відтоді, у співпраці з Цукром, запустила мерч футболок із її рядками та навіть зробила аналогічне татуювання. І, разом із тим — з гербом Сум, бо залюбки закарбовує на тілі все, що вважає цінним.

«Зусилля плюс насилля»

В улюблених червоних цегляних стінах на Воскресенській Аня опинилася не одразу. Ще за студентства працювала в іншому просторі, потім — кілька років у вже згаданій «Коморі». Тепер же орендує своє затишне місце, кожну деталь якого облаштувала сама. 

— Воно має обов’язково спонукати мене до створення музики. Хоча для більшості це не робота, а прикольний прикол, моє музичне кредо — «зусилля плюс насилля». Тобто, навіть коли нічого не хочу, сідаю за інструмент і пишу музику або куплети, бо інакше нічого не вийде. 

До того ж Аня щодня приймає учнів, близько чотирьох годин. Крім того, що це величезний пласт її розвитку — ще й основне джерело заробітку, запевняє дівчина. Тому, після початку повномасштабної війни, перші місяці неабияк викручувалася, щоб зібрати охочих на заняття. 

— Я одразу знизила ціну, але все одно майже ніхто не хотів ходити. Багато людей виїхали, у інших просто не було на це грошей. Проте, вже за три місяці, вільних місць стало набагато менше, — пригадує той період Аня. 

Саме в той момент у неї значно побільшало онлайн-учнів, що виходили на зв’язок з інших міст або з-за кордону. Сьогодні їх теж чимало, каже Аня, бо багато людей знову виїхали із Сум. Сама ж не збирається їхати з дому, бо тут їй спокійно, хоча й віднедавна живе на два міста. 

— Останні півтора-два місяці я їжджу до свого коханого-військового в Ізюм, де тепер безпечніше, ніж у Сумах, — розповідає дівчина. Це кохання спонукало її не лише частково перебратися до іншого дому, а й створити новий мініальбом «Сонця проміння». Бо, каже, насправді всі її пісні — про життя, буття та про кохання. 

Найближчим часом співачка мріє написати ще одну пісню й зняти кліп, а ще — потішити новим концертом киян і, можливо, львів’ян. У майбутньому мріє виступати щотримісяці, а колись — зібрати Жовтневий палац своїх слухачів.

Хоча й, зізнається, зовсім не прагне бути «страшно популярною». Навпаки: навіть, якщо її пісні слухатимуть мільйони — все одно залишиться для себе «простою Анею з четвертої музичної школи». Або ж артисткою BERAIA, що дарує людям позитив як на великих сценах, так і десь у сумській маршрутці.