«Приправа до малосольних огірків, до шашлику, до аджики, приправи до кави». У вагоні електрички жінка з рум’яними щічками рекламує свій товар. Перелік асортименту тривав кілька хвилин. «І як вона все це запам’ятовує?», — дивуюсь я, зацікавившись приправою до кави.
Назви «по-аравійськи, по-мексиканськи, по-бразильськи» серед потертого інтер’єру електрички «Київ-Пасажирський — Тетерів» виглядають занадто екзотично. Зазвичай у цих вагонах продають кукурудзяні палички, батарейки, поліетиленові пакети, липучки від мух і навіть марганцівку та спирт. Нерідко пропонують пиріжки з горохом, «мак кофе», морозиво, козинакі в шоколаді, холодне пиво. І раптом — власноруч створені спеції.
На Сумщині вперше назвали знахаркою
— У вересні виповниться два роки, як торгую подібним чином. Продавці в електричках називають це «працювати на лінії», — розповідає 50-річна Ірина Сторожилова. — Спочатку мені було неймовірно соромно. Перші рази взагалі рота не могла розтулити, просто забирала торбу з товаром і виходила на наступній зупинці. Зараз вже спокійніше до цього ставлюсь.
Ірина родом із села Дубов’язівка, але більшу частину життя прожила у Конотопі. Приїхала туди навчатись на педагога. До речі, обрати цю професію надихнула близька по духу людина, яка цьогоріч на Сумщині відзначила 104-річчя. Про те рішення Ірина не шкодує досі — працює вчителькою географії майже тридцять років. Втім нині має ще одну улюблену справу — створювати приправи й чаї.
В молодості подруги жартома називали Ірину знахаркою, бо могла розповісти про чимало трав. Навчилася цього від своєї родички, яка вишукувала різні народні рецепти через слабке здоров’я. Тоді дівчина лише розпитувала й споглядала.
У 2021 році Ірина познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Олександром. Він теж ледь не змалечку цікавився травами. Якось під час шкільних канікул назбирав, насушив рослин і здав у заготівельний пункт, щоб купити велосипед. А на початку 2000-х виготовляв приправи, співпрацюючи з кримською фірмою.
Маючи спільну любов до трав, пара вирішила розпочати невеличку справу — приправи власного виробництва. Робили це вже на Київщині, куди Ірина переїхала у 2024 році. Тут, у місті Буча, за 20 кілометрів від столиці, жив Олександр.
З переїздом Ірина влаштувалась працювати у сільську школу поруч із Бучею. В приміських потягах кілька разів зустрічала учнів і колег.
Трохи ніяковіла, але потім нагадувала собі: «Ти не робиш нічого поганого. Продаєш те, що виготовляєте власноруч». Точніше те, до чого долучена уся родина — подружжя, їхні діти та батьки.
Ірина Сторожилова з чоловіком і сином. Фото надала Ірина
Комора рятує від алергії на часник і лавровий лист
З вагону у вагон Ірина ходить з сумкою, вага якої сім з половиною кілограмів. У ній вміщається 120 пластикових коробочок. Коли Ірина відкриває її, аби знайти мою приправу по-мексиканськи, віє ароматами усього регіону.
Батьки Ірини живуть на Сумщині за 100 кілометрів від кордону. Садять зубрівку, перець чилі, паприку, різноманітну зелень, часник, моркву, кущі шипшини. В рідне село Ірина приїздить, аби допомогти зібрати рослини і для власноруч виготовлених чаїв: м’яту, мелісу, чабер (пряний, трохи перцевий смак), тім’ян, лаванду, календулу, сушені ожину, малину, яблука, груші.
Іншу частину трав, ягід, листя вирощують батьки Олександра на Вінниччині. За ними закріплений врожай листу суниці, малини, ожини, звіробій, деревій, квіти дикої моркви, польовий хвощ і багато іншого.
У квартирі ж на Київщині, де Ірині завжди пахне літом, всі ці скарби розкладаються скрізь. До речі, на деякі з них, як от часник і лавровий лист, Ірина має алергію. Тому виручає комора, куди можна скласти подібний врожай.
Окрім трав із Сумщини та Вінниччини є ті, які збираються на Київщині, у Прикарпатті, на Львівщині. Те, що не росте в Україні, подружжя замовляє у перевірених постачальників.
Приправа до кави з’явилась завдяки конотопській кав’ярні
— Ця приправа по-мексиканськи з’явилась завдяки пасажирці в електричці. Вона шукала варіант без кориці, тому ми його створили, — каже Ірина, протягуючи малюсіньку коробочку, яка додасть моїй каві аромат ваніліну, мускатного горіха, імбиру та кардамону. — Взагалі ідеї можуть з’явитись неочікувано.
У Конотопі подружжя любило відвідувати кав’ярню, в якій подавали каву по-аравійськи чи по-єменськи. Це й надихнуло на свою суміш із восьми приправ до напою. По-італійськи придумали завдяки свекрусі, яка майже двадцять років живе в Італії. Жінка якось розповіла, що місцеві люблять додати до смаку, а Ірина з Олександром видали свій варіант. Рецепт суміші до баноша подарувала жителька Закарпаття, яка також мала подібне хобі.
— До війни ми дуже багато подорожували Україною. З кожної подорожі привозили щось цікавеньке, — розповідає Ірина. — Закордоном ніколи не була, не виїхала туди і рятуючись з Сумщини. Просто передумала в останній момент.
Завдяки постійним експериментам подружжю вдалося створити 80 приправ. Аби зрозуміти, яка кількість трави чи того ж часника потрібна, доводиться підбирати. Ірина жартує, що Олександр володіє «органоліптичними якостями». Мовляв, понюхав десь суміш — і згодом зможе відтворити аромат, смакові властивості. Чоловік захоплюється хімією, має освіту технолога цукрового виробництва.
— До нас часто приходять сусіди з проханням «зробити ось так, як було у цій упаковці». Звісно, ми не займаємося плагіатом, а створюємо унікальну приправку, — пояснює Ірина. — Коли приїздять гості, маю лише повідомити Саші меню, а він вже зміксує травки належним чином. Нещодавно маринував м’ясо у паприці, яку мама моя виростила й насушила, обгорнув фольгою. Та ви шо! Бомба вийшла. У тому процесі моїм завданням було записати усі пропорції, аби потім створити нову суміш.
Буває, покупці цікавляться складом суміші — й починають переконувати, що подібне просто не може поліпшити страву.
— У нас така історія з приправою до шашлику була. Олександр 350 разів з нею грався. Думали, мо’ робити її з базиліком, тім’яном, або розмарином, чи всього намішати, — згадує Ірина. — Врешті-решт дійшли висновку, що найкраще до шашлику додавати кандарі. Тепер, коли мені хтось каже, що до цієї страви не можна класти цілі зерна коріандру чи кропу, мовляв, буде що попало. Я відповідаю: «Спробуйте! Шашлик буде безумно смачним».
«Коли вчитель починає продавати — це ненормально»
Для продажу подружжя обрало приміську електричку. Це найшвидший і найпростіший спосіб, вважають. Свого часу Олександр продавав так дерев’яні вироби, морозиво, книги.
— Можна сказати, я на спір пішла торгувати. Хотілось довести, що впораюсь і зможу заробити подібним чином, — каже Ірина.
Пригадує, що ще під час вчителювання у Конотопі, чимало її колег пекли пиріжки чи готували обіди, й після роботи виносили на місцеву залізничну станцію. «Але я не вважаю це нормальним, інколи думаю, подібне не відповідає статусу педагога. Втім потрібно виживати, тому крутимось, — усміхається Ірина, але в голосі відчуваються нотки суму. — В електричках я не працюю щодня, але приправами займаюсь щоденно».
Ми їдемо майже дві години, і сумка Ірини Сторожилової потроху легшає. Більшість покупців — пасажири, які постійно пробують приправи вчительки й технолога цукрової справи. Інші спостерігають. Напевно, під час наступної поїздки наважаться спробувати суміш до голубців, оселедцю чи до борщику.
Подружжя не підраховувало скільки приправи виготовляє на рік, але впевнені — більше сотні кілограм.
— Знаєте, страшне люблю, коли наше ароматне заняття подобається людям. А ще мені дуже покращує настрій, коли важка сумка добре закривається. Це означає що в електричці продала десь половину, — розповідає Ірина, проглядаючи, які приправи в її пахучій торбі залишились. — Гарного вам кавування! Наступного разу будете їхати до бабусі, то поділитесь, як вам наша суміш по-єменськи і по-мексиканськи.
P.S. Кава з цими приправами була неймовірна.
