«Суми схожі на Псел, який через них тече». Блог Костянтина Рєуцького про пів року життя у місті

Цей текст та фото Костянтин опублікував на своїй сторінці у Facebook. З дозволу автора розмістили його на нашому сайті.

До цього я був у Сумах пару разів по дню і, звісно, нічого про них не зрозумів. А тут потрапив на понад пів року «по распрєдєлєнію», як молодий спеціаліст (хоча, правду сказати, спеціаліст з мене не дуже).

Їхати «в цю глушину» не хотів, на хороше не сподівався. Приїхавши, поводився так, як мене навчили великі міста — хамив, бикував, токсичив та маскулінив. Але одразу почав відчувати сильний дискомфорт — світ навколо поводився незвично.

Previous slideNext slide

Я обурювався у магазинах, якщо мені здавалося, що персонал надає послуги не гідного мене рівня. Скандалив на дорозі, бо звик до київського трафіку, де кожна поїздка — вирішальна битва.

І дуже дивувався, коли у відповідь мені не відгиркувалися, а добродушно посміхалися. Майже, як люблячі батьки, що вибачають своєму підліткові усі його гормонально обумовлені бздури. В якийсь момент це відчулося, як ніби я отямився від бедтріпа, тримаючи в руках дрючину, якою я відганяю юрбу, що хоче мені допомогти.

Відчув сором. Зрозумів, що агресивним хамством, цією зброєю мешканців великих міст, тут нема з ким воювати. Бо ніхто на тебе не нападає, ніхто не ставить під сумнів твої кордони й авторитет. І культура суперництва тут замінена культурою співпраці. Навіть собаки на Сумщині куди менш агресивні, аніж донбаські чи харківські. Бо наслідують приклад людей.

Незнайомці в Сумах простіше заговорюють один з одним. Соціальна дистанція помітно менша, ніж у великих промислових центрах. Люди легко відгукуються і радо підтримують.

Клуб Цукру: підтримуй незалежну журналістику
та підсилюй Суми щомісяця

Долучися до Клубу

Я тішився, спостерігаючи, наскільки для сум’ян природно допомагати один одному. Мова про дуже просте і буденне — пропустити когось вперед, підняти щось, що впало, подати руку людині, якій важко підійматися сходами, посадити на лавку п’яного бродяжку та таке інше. Але і ніяковів водночас, бо відкривав неприємне про себе: на ковдобинах життєвого шляху я розтрусив свою людяність і загубив «погляд бодхисатви» — майже перестав помічати ситуації, коли випадкові зустрічні потребують дрібки нашої підтримки.

На Сумщині не вважається доблестю вміння усіх намахати, порушивши правила. Правила тут поважають та намагаються їх дотримуватися. Тому у черзі вас навряд запідозрять у тому, що ви хочете пролізти поперед когось. Радше поступляться місцем, бо, може, ви маєте поважну причину поспішати.

Previous slideNext slide

Водії тут часто зупиняються вже на блимаючий зелений. Тим, хто звик до дніпровського чи харківського дорожнього вайбу, буде потрібен час, щоби тут адаптуватися. Рідко трапляється і пішохід, який йде на червоний (навіть, коли проїжджа частина порожня), а ті, що йдуть, підозрюю, здебільшого не місцеві.

Маю ще багато спостережень, але на потім. Звісно, що все це узагальнення і спрощення. Проте загальні настрої цілком передає.

Нещодавно у кав’ярні мені зробили маленький лате замість оплаченого великого. Я сказав про це дівчині-баристі. «О, так?» — здивувалася вона, негайно перелила вміст маленького стакана у великий, додала гарячого молока і зі щирою посмішкою простягнула мені: «Ваш великий лате, гарного дня!».

Ще пів року тому я прочитав би їй двадцятихвилинну лекцію про стандарти обслуговування (не роблячи поправки на те, що вони працюють на генераторі, під щоденними ударами всією наявною номенклатурою ворожих засобів).

І після пів року сумотерапії я зцілився й більше не стартую на продавців та водіїв. Ба більше, ставатиму на їхній бік, коли це робитиме хтось інший.

Дякую сум’янам за нагадування, що доброта — це не вада, а чеснота.