Як за часів радянського союзу, так і тепер у масових курсах історії розповідають правдиві факти, стверджує історик та краєзнавець В’ячеслав Артюх. При цьому, його не дивує, що для нас сьогоднішніх радянський виклад історії виглядає неправдивим та маніпулятивним. Цукр попросив В’ячеслава Артюха пояснити, чому так відбувається, і навести кілька прикладів переосмислених історичних подій, пов’язаних з історією Сумщини.
Історія — це про минуле, яке нам потрібне зараз
Курс історії у школах за радянської доби розпочали викладати лише у 1934 році. Це був курс історії СРСР, яка чомусь починалася не з 1922 року, коли ця держава була створена, а з доби палеоліту і з включенням до неї історії тих народів, що в давнину до складу її сучасної території не належали. Вже за часів «застою» курс ділився на теми, у кожній з яких останній урок присвячувався історії Української РСР та інколи ще викладенню краєзнавчого матеріалу. Окремого курсу історії України у той час не було, але підручник «Історія УРСР» існував.
При цьому потрібно розуміти, що як тоді, так і тепер, історія, яка вивчається у школі, не про минуле, оте «яке було насправді». Історія, яку ми вивчаємо — це важливий елемент історичної політики, і тому тут фактам або ж надаються смисли з точки зору потреб сучасності, або ж, з самого початку, з величезного масиву відомих нам історичних фактів обираються значущі для, приміром, національного сьогодення, а решта не помічається. Тому й шкільний курс історії України (та й будь-якої іншої країни) — це не спрощена «картинка» наукової історії. У таких курсах вже опрацьовані наукою факти осучаснюються, їм надаються нові смисли, а ті речі, які не можна інакше інтерпретувати чи надати їм нового смислу, лишаються без уваги.
Звідси, історія України не менш маніпулятивна й неправдоподібна, ніж всі інші. Просто, щоб так сказати, потрібно на неї подивитися «чужим» поглядом: або ж представника іншої національної ідентичності, або ж носія критичної наукової свідомості. А для українців вона правдива, бо в часовому вимірі відображає ситуацію особистого ототожнення окремої людини з колективом на ймення українська нація, коли значущі події української історії чи її знакові фігури стають твоїми подіями й фігурами, з якими ти встановлюєш особистий зв'язок і переживаєш свою особисту причетність до них. Така національним чином заангажована людина ніби накладає на себе роль бути черговою ланкою в тому безперервному ланцюгу, що як історія рухається з виміру минулого через теперішнє у майбутнє.
Ну й тепер, повертаючись до початку, вкажемо, що шкільний курс історії СРСР правильно відображав інтереси радянського сьогодення, завдяки тій неповторній комбінації значущих історичних фактів з «потрібними» їм смислами. Тому цей предмет і виконував ті універсальні функції, що покладаються на нього у всіх інших країнах: він вчив любити свою радянську батьківщину, сприяв формуванню в учнів почуття тотожності з нею.
Крім того, через опору на «правильні» факти минулого він узаконював привілейоване становище цієї країни в колі інших країн. І лише тому, що на нього поглянули крізь призму національних інтересів сучасної України й відкрилась якась «маніпулятивність» цього курсу, бо й частина фактів та смислів стали якимись «не такими». Як, наприклад, формула «Київська Русь — колиска трьох братніх народів», яка чомусь на ідею самостійної України не працює.
Тому потрібно розрізняти «історію для істориків» і історію для масового споживання, коли вона постає складовою колективної історичної пам’яті
В останньому випадку грубо можна сказати, що історія — служниця на побігеньках у сучасності. І тут образи минулого «працюють» не лише сьогодні, а ще й формують бажані образи майбутнього: ми будуємо величне майбутнє, спираючись на величне минуле.
Ось зараз, у зв’язку з російсько-українською війною, ми дуже гостро відчули, що щось у радянському курсі історії було не так. Подібне завжди відбувається під час глобальних змін. Як уже було сказано, з точки зору сьогодення багато історичних фактів, які вивчалися тоді, не відповідають викликам нової доби. Ми багато чого переосмислюємо, і особливо те, що пов'язане з росією. Тому курс історії СРСР зараз сприймається як неправдивий. Бо наша нинішня доба вимагає інших смислових моделей та інших фактів.
Усі значущі історичні події у курсі історії України вже переосмислені. Щобільше, з настанням нашої незалежності багатьох, хто працював на її здобуття, у ньому згадали вперше. Пропоную розглянути, як може відбуватися переосмислення історичних фактів на кількох конкретних прикладах.
З Ковпаком ще потрібно визначитися
Сидір Ковпак найбільш відомий як командир Путивльського партизанського загону. Вулиця названа на його честь у Сумах існувала ще за його життя (знаходилася в районі нинішньої вулиці Ботанічної), але щойно він зайняв опозиційну, стосовно Микити Хрущова, позицію, вулицю перейменували. Після смерті Хрущова Ковпака знову згадують, і в свідомості сумчан у 70-ті роки починає конструюватися міф про «Сумщину — партизанський край». А у 80-ті роки в Сумах знову одній з новостворених вулиць присвоюють ім’я Ковпака.
А тепер питання: як нам зараз інтерпретувати Ковпака? Варіант А — при бажанні про нього можна забути. Варіант Б — можна говорити, що свого часу, борючись проти фашизму, Ковпак працював і на благо України. Так, України у складі СРСР, але якби не було тієї радянської України, то не було б зараз і незалежної. Тобто при бажанні якусь потрібну інтерпретацію про те, що його образ може хоч і опосередковано, але якось запрацювати на сучасну Україну, зробити можна.
Конотопська битва стає фестивалем
Конотопську битву, під час якої вперше було розбите московське військо, у радянському союзі не згадували. Виговського називали зрадником, говорили, що він продався полякам, а саму подію оминали увагою, адже вона не працювала на імідж СРСР. Вона нібито «роз'єднувала український і російський братні народи».
За часів незалежності значення цієї події змінилося. Навіть почали відзначати річниці Конотопської битви. Але це стало можливим лише тоді, коли ситуація в країні зробила цю подію потрібною. Адже наша незалежність зараз вимагає моментів прояву нашої незалежності й в минулому. Тому за часів президентства Віктора Ющенка було виділено багато коштів на села Соснівку та Шаповалівку, на ремонт доріг, були створені музеї й так далі.
Ця подія працює на сучасність. Вона переосмислена, привнесені «потрібні» нам смисли, а на місці битви тепер кожного року відбувається фестиваль, на який з’їжджаються відвідувачі з інших міст та областей.
Голод пам’ятали, але про нього мовчали
За радянських часів по українських селах факт масового голоду ніхто заперечувати не міг, тому що не можна заперечити очевидне. Наприклад, в одному селі на Сумщині бабця запам'ятала імена усіх, хто помер на її кутку — більше 200 людей. Тут комуністичні тлумачення просто не працювали. Але ось говорити про це та ще на офіційному рівні не можна було. Та людська пам’ять проривалася й поза межі приватних розмов. Так, у 1983 році, коли при владі в СРСР був кагебіст Юрій Андропов на кількох зупинках по трасі Суми — Лебедин хтось написав усього дві цифри «1933 — 1983». Це була п'ятдесята річниця того страшного голодомору (хоча такого слова ще тоді не вживали), але люди таким мужнім вчинком зазначили, що пам’ятають про цю трагедію.
Переосмислення цієї події розпочало вже в часи «пізньої» перестройки, коли у 1990 році ЦК Компартії України видав збірник документів «Голод в Україні». Ну, а далі були часи президентства Ющенка, коли для називання тієї страшної голодовки остаточно закріплюється слово «Голодомор» і він починає інтерпретуватися як геноцид.
ОУН на Сумщині
Історію, як відомо, пишуть переможці. Після Другої світової війни радянські підручники буквально кількома рядками написали свою інтерпретацію того, ким була ОУН і як потрібно сприймати оунівців. Їх назвали зрадниками, бо вони виступали проти радянської влади. Така ж інтерпретація фігурувала у масі науково-популярної літератури, яку тоді писали співробітники-кадебісти.
Цікаво, що багато оунівців на Сумщині потім були мобілізовані до радянської армії. І навіть після того, як вони у лавах цієї армії встигали заробити бойові нагороди у боротьбі з німцями, їх звідти забирали і саджали до в'язниці через те, що вони колись були у складі ОУН
Коли настав період незалежності, ми почали шукати взаємозв’язки з минулим та з’ясовувати, хто з наших попередників також боровся за незалежність України. І тоді оунівський рух починає займати поважне місце.
Але міф про оунівців-головорізів та антисемітів був дуже сильним. За часів радянського союзу були розроблені цілі операції на його закріплення у масовій свідомості. І саме через цей міф сумчани досі не можуть масово сприймати постать, наприклад, Семена Сапуна, який був керівником осередку ОУН на Сумщині. І саме тому багато людей було проти встановлення йому меморіальної дошки та найменування вулиці на його честь. У березні 2016 року за наполяганням «свободівців» міська рада на своїй сесії змогла добитися присвоєння Семену Сапуну звання почесного громадянина Сум, але ж вулицю так і не найменували. Бо міф досі працює.
«Русский мир» та два засновники Сум
Словосполучення «русский мир» насправді дуже древнє, і виникає ще за часів Київської Русі, проте востаннє в Росії воно було зактуалізоване на початку 2000 років. В Україну ця ідея нової «общерусской» єдності розпочинає проникати за президентства Віктора Ющенка. Російсько-українська спільність історії, мови, культури, православ’я – ось ті кити, на яких тримається ідеологема «русского мира».
У Сумах ідеї «русского мира» найактивніше починають проявлятися з приходом до влади Віктора Януковича. Саме тоді виникають кілька спроб вписати місцеву сумську історію в «общєрусскую». Ну й особливо сильно на реалізацію цієї ідеї попрацювала УПЦ МП.
У травні 2010 року на площі Незалежності був встановлений хрест на честь Курської корінної ікони богоматері як символ належності сумської церкви до російського православ’я. У 2014 році Спасо-Преображенський собор став місцем зібрань проросійських антимайданних сил міста. Також у Сумах з’являється кілька козацьких груп, що активно співпрацюють, як з російськими козаками, так і з православною церквою в росії. Виникає також Сумська чорносотенна група «Союза русского народа».
Влітку 2010 року проросійські активісти в Сумах на вулиці Соборній встановлюють «гусарську» меморіальну дошку, ідея якої полягала в тому, щоб зактуалізувати у свідомості сучасників факти участі сумських гусарів у величних подіях російської історії: російсько-французька війна 1812 року. Постало й питання наново переінтерпретувати факт заснування міста Суми.
Ті ж проросійські активісти розпочали стверджувати, що насправді є два засновники міста: московський воєвода Кирило Арсеньєв і черкаський осадчий Гарасим Кондратьєв
Їх ідея полягала в тому, щоб показати нашу невіддільність від російської історії й «русского мира». Тому вони переконували, що не лише українці, які прибули сюди з містечка Ставище Білоцерківського козацького полку та осіли тут, є засновниками Суминого городка, але й росіянин, якого через 1.5 року після заснування міста козаками московський цар прислав сюди воєводою. Всерйоз бговорювався проєкт зі встановлення в місті пам’ятника відразу двом його «родітєлям», розроблений бєлгородським скульптором Анатолієм Смєлим.
З 2010 року, коли головою облдержадміністрації став Юрій Чмирь, у Сумах почали реалізовувати ідею відновлення кадетського корпусу. Тоді від російських емігрантів, потомків сумських кадетів, з Нью-Йорку отримали копію прапора Cумського кадетського корпусу. На цьому прапорі зображений двоголовий орел, і на купі фотографій того часу українські офіцери цілують цей прапор. І це знову-таки було проявом того, що в нас одна історія і ми також належимо до «русского мира».
При кадетському корпусі було відновлено приміщення церкви, що також було передане московському патріархату. Починаючи з 2005 року, великого значення серед проросійських активістів мало культивування георгіївської стрічки як символу не лише спільної участі у великій вітчизняній війні, але ще й символу безперервного військового «общєрусского єдінства», починаючи з часів Петра І.
Печатка «русскості» і до сьогодні лежить на багатьох сумських вулицях, які носять імена російських художників чи письменників. І потрібно розуміти, що сама ідея найменування вулиць, крім топографічної функції, має на меті засвідчити й «хто в домі господар»
За часів радянської влади в Сумах були густо розкидані оці точки «русскості» через вулиці, що були названі іменами якихось вторинних, третинних художників, поетів і письменників. Хто такі Успенський чи Огарьов? Хто їх пам'ятає? Але у топоніміці немає значення їх талант, адже основне завдання — розставити мітки «русскості». Тому зараз важливо значно зменшити кількість таких топонімів.
Бонусний розділ. Так, а чий Гоголь?
Для науковців «чесна» історія — це коли історична подія розглядається у тогочасному контексті, а от історична політика працює таким чином, що у минуле, з якого беруться факти, привноситься контекст сучасності, сучасні смисли, тобто відбувається модернізація. І через це виникають певні непорозуміння, як з Миколою Гоголем, щодо якого увесь час постає питання: так росіянин він чи українець.
Так, Гоголь народився на Полтавщині й писав про Україну, але жив він у час, коли українська й російська етнічні ідентичності були ще відсутні. У тогочасному національному контексті Гоголь був малоросом. Тут не потрібно забувати, що з офіційної точки зору малороси поряд з великоросами й білорусами — це складова «триединой русской нации», тобто малороси — це «русская народность»!
А ось українська національна ідентичність, як щось паралельне до ідентичності й «общерусской», і російської (вєлікорусской), починає формуватися лише з середини 19 століття. І на початку українцями себе визнавали одиниці «будителів» національного духу, в основному це були представники інтелігенції.
Масовий же перехід до українства відбувається на початку 20 століття, коли навіть селяни та робітники починають ототожнювати себе не з малоросійством, як часткою «русского племени», а розуміти, що вони українці, тобто представники самостійного народу. І це було глобальне зрушення
І ось, коли зараз ми ідентифікуємо себе українцями, то й запитуємо себе ким був Гоголь, намагаючись дати відповідь крізь призму сучасних національних ідентичностей. Тобто ми сприймаємо його як нашого сучасника. Взагалі, у зв'язку з таким осучасненням деяких історичних постатей виникає маса проблем, але більше, мабуть, для науково орієнтованої свідомості, ніж для масової.
Вперше ж слово «українець» як етнонім вжив, мабуть, наш земляк Пантелеймон Куліш, у якого у 1846 році вийшла «Повесть об украинском народе». До того слово «українець» майже не вживалось, а якщо і вживалося, то лише на означення територіальної ідентичності, бо й слово «Україна» вживалось у своєму, іншому ніж зараз контексті.
