Колись сум’янка Тетяна Скакодуб мріяла про власне ательє — шила перші м’які іграшки, проводила майстеркласи для дітей в Сумах, Києві, Полтаві та інших містах. А сьогодні у її майстерні на вулиці Воскресенській народжуються вишиті сумочки, які називають ладунками, м’які скандинавські гноми, рушники та шопери. Проте у цьому просторі можна не тільки замовити чи купити вироби, а й навчитися створювати їх власноруч. Адже як тільки до Тетяни приходять учні й учениці, її ательє перетворюється на швейне кафе «Шиншила». Цукр дізнався, звідки у назві взявся гризун, що приховує стара армійська валіза, і як давня українська сумочка отримала нове життя?
Місце, де живе творчість
У серці Сум серед старих будівель заховалося швейне ательє. Його стіни та вікна заплів дикий виноград. У приміщення з непримітною вивіскою «Терміновий ремонт одягу» ведуть старі бетонні сходи. На порозі ательє у бірюзовій квітчастій сукні стоїть усміхнена блондинка. Талію прикрашає вишита сумочка. Це майстриня швейного мистецтва — Тетяна Скакодуб. У цьому приміщенні близько трьох років вона власноруч створює аксесуари й декор для інтер’єру.
— Колись на дверях цієї будівлі я випадково побачила оголошення про оренду. Зателефонувала і прийшла на оглядини. Щойно переступила поріг — зрозуміла, що це — ідеальне місце для роботи. Тож без зволікань орендувала його й не пошкодувала. Адже навіть у найспекотніші дні тут прохолодно стіни та вікна від палючого сонця надійно захищає густий виноград, а старі сходи надають простору особливого шарму, — розповіда Тетяна проходячи у глиб ательє.
Інтер’єр наповнений фіолетовими відтінками, весь декор, каже, робила власноруч. Особлива гордість — стільці. Вони різні, проте об’єднані спільним стилем: Тетяна разом із подругами та братом декорували їх у техніці декупажу, також перетягнули фіолетовою тканиною.
Посеред кімнати стоїть стіл, на якому розмістилися три швейні машинки: звичайна, для прямої строчки, оверлок — для обробки країв та коверлок, що створює еластичний шов на трикотажі. Під вікном причаїлася ще одна потужніша машина — для роботи зі шкірою та джинсовою тканиною. Є ще вишивальна — її майстриня любить найбільше, і саме тому тримає вдома, щоб не відволікала від роботи.
Поруч зі столом стоїть стара декорована валіза. Одну з її сторін вкривають чорно-білі вінтажні світлини та романтичні написи, а іншу прикрашають ніжні троянди, виконані в техніці декупажу. Колись валіза належала батькові Тетяни.
— Це татова армійська реліквія. А для мене вона стала ще і ярмарковою реліквією. Я возила в ній свої вироби, розкладала їх і так торгувала на перших ярмарках, — пригадує майстриня
Від учениці до майстрині й наставниці
Тетяна не планувала пов’язувати своє життя з шиттям, але дослухалася до поради мами й бабусі вступити до училища за цією спеціальністю.Згодом студентка надихнулася прикладом своєї наставниці, до якої потрапила на практику.
— Інна Олександрівна навчила мене щиро любити свою справу й творчо підходити до будь-яких викликів у роботі. Казала, що безвихідних ситуацій не буває, і що можна створити будь-який виріб, якщо дуже захотіти, — пригадує майстриня.
З того моменту Тетяна ні в чому себе не обмежувала: експериментувала з одягом, аксесуарами й декором для інтер’єру. Наприклад, з теплом згадує, як за майстеркласом з інтернету шила свого першого гнома. Заняття так припало до душі, що відтоді стало одним з улюблених. Гномів і сьогодні можна побачити в ательє.
З часом Тетяна зрозуміла, що хоче передавати свою любов до шиття іншим. Понад 10 років тому вона почала проводити майстеркласи для дітей, припускає, що такий формат запровадила однією з перших. Працюючи з дітьми, любила спостерігати як вони відкривають для себе щось нове.
Спочатку Тетяна організовувала майстеркласи лише у студії. Згодом, надихнувшись прикладами, які побачила в інтернеті, почала організовувати виїзні заняття у школах та дитячих садках. Була в Токарях, Бурині, Полтаві, Києві та інших українських містах. У такому форматі вона працювала близько трьох років — до початку пандемії COVID-19, яка відсунула майстеркласи на другий план.
Після початку повномасштабного вторгнення Тетяна на кілька місяців повернулася до цього формату — відчувала, що заняття потрібні дітям, бо допомагають зберігати відчуття стабільності. Учні й учениці приходили на майстеркласи навіть під час відключень електроенергії. Робота у напівтемряві їх не зупиняла.
Восени 2022 року Тетяна спробувала себе ще в одному творчому напрямку — створила власну колекцію одягу. В її основу лягла хвиля патріотичного піднесення, що охопила українців після початку великої війни. Колекція, зокрема, складалася з кількох суконь, оздоблених українською вишивкою та патріотичними меседжами.
Перший показ відбувся у сквері Навчально-наукового інституту бізнес-технологій СумДУ, під час благодійного заходу, де збирали кошти для військових. Колекцію продемонстрували дівчата з Сум. Згодом вбрання планували представити на заході у Національному театрі імені Щепкіна. Втім, через тривалі повітряні тривоги та загрозу обстрілів основну програму скасували. Та навіть тоді учасники не відмовилися від задуму — показ провели просто на сходах, там же зробили світлини. Тетяна не виключає, що колись повернеться до дизайну одягу. Каже, що це чекає свого часу та нового натхнення.
Зараз Тетяна найбільше полюбляє продавати свої вироби на місцевих ярмарках. Однак помітила, що останніми роками атмосфера таких подій помітно змінилась. Якщо раніше люди охочіше приходили за новими враженнями, творчістю та спілкуванням, то тепер відвідувачів стало менше.
— Нині людям важче перемикатися. Усі стомлені, виснажені війною. Іноді доводиться буквально нагадувати, що творчість теж може бути підтримкою, — мовить майстриня.
Тетяна називає себе «креативною швачкою». Каже, що найбільше любить не стандартні замовлення, а ті, за які не кожен майстер готовий взятися. За роки роботи вона створювала найрізноманітніші речі — від іграшок за мотивами мультфільмів до незвичних рекламних виробів.
Одне з таких замовлень вона запам’ятала особливо добре. Для рекламної кампанії косметичного бренду майстриня пошила близько тридцяти м’яких голок завдовжки понад метр. Вони стали елементом подарункових наборів для постійних клієнтів компанії. Тетяна зі сміхом згадує, як майстерня на певний час перетворилася на сховище величезних голок.
— Клієнти в мене креативні, творчі. Напевно, до мене й тягнуться люди, схожі на мене. Варто мені зробити щось незвичне, як сарафанне радіо відразу розносить цю історію далі, — усміхаючись каже Тетяна.
Традиція, що знову стала модною
Ще однією візитівкою Тетяни стали ладунки — традиційні українські поясні сумки, оздоблені вишивкою та орнаментами. Головною натхненницею майстрині стала подруга, яка першою показала їй цей виріб. Спочатку Тетяна вагалася, адже не знала технології виготовлення. Однак її привабило те, що цей аксесуар був маловідомим, а виготовленням ладунок займалися лічені майстри. Подруга наполегливо переконувала Тетяну спробувати, тож свою першу ладунку креативна швачка створила саме для неї.
Спочатку Тетяна робила лише кілька моделей ладунок, пізніше вона почала експериментувати з кольорами та орнаментами. Мисткиня прагнула, щоб кожен міг знайти аксесуар, який відповідав би його стилю. Сьогодні її ладунки прикрашені різноманітними орнаментами, натхненні українськими традиціями.
Для виробів Тетяна використовує переважно бавовну, адже полюбляє натуральні матеріали. Орнаменти на ладунках створює за допомогою вишивальної машинки. Каже, що ручна робота для неї надто повільна, тому віддає перевагу інструментам, які допомагають швидше втілювати задумане.
Серед особливостей своїх ладунок Тетяна виділяє знімні кріплення. Вони дозволяють закріпити аксесуар на звичайному ремені, а не лише носити його на стрічці. Майстриня пояснює, що так ладунка сидить значно краще: не сповзає, не перекручується й не провисає, коли всередину кладуть телефон чи інші дрібниці.
— Мені не хотілося, щоб люди купували ладунку й потім казали, що вона незручна чи негарна. Хотілося зробити й красиву, і зручну річ водночас, — мовить майстриня, перебираючи поясні сумки у шафі на полиці.
Інтерес замовників до ладунок зростав поступово. Якщо в перший рік їх переважно купували знайомі, то зараз до майстрині все частіше звертаються люди, які цілеспрямовано шукають такі вироби. Тетяна розповідає, що часто виготовляє ладунки та інші вироби із сумською символікою для тих, хто живе за кордоном і хоче зберегти зв’язок з рідним містом.
— Найчастіше ладунки замовляють жінки, проте й чоловіки виявляють до цих виробів цікавість. Беруть для себе чи на подарунок. А є й такі, які на ярмарках переконують своїх дівчат придивитися до них.
Тетяна додає, що часто чує від жінок, які вже мають ладунки, що їм складно поєднувати традиційний аксесуар із повсякденним одягом. Проте майстриня переконана, що ладунку можна стилізувати практично під будь-який образ. Як приклад наводить власний досвід: незалежно від кольору одягу, вона часто обирає ладунки з червоними елементами, адже вони поєднуються з іншими деталями її образу.
За словами Тетяни, особливо популярними залишаються моделі, які добре пасують до повсякденного одягу, зокрема джинсів. Бо ладунки обирають не лише за символікою. Часто покупці насамперед звертають увагу на кольори та те, наскільки виріб пасуватиме до їхнього стилю. Тетяна показує одну з найпопулярніших моделей — світло-сіру ладунку з темно-синьою вишивкою. Каже, що її часто обирають саме через стримане поєднання кольорів.
— Дівчата іноді буквально прибігають і кажуть: “Мені потрібна ваша ладунка”. Починають роздивлятися, приміряти різні варіанти й не можуть визначитися, яку взяти, — ділиться майстриня.
Тетяна вважає, що популярність ладунок напряму пов’язана з інтересом молодих людей до української культури. Саме тому традиційні аксесуари сьогодні отримують нове життя — їх адаптують до сучасного одягу, стилізують і роблять частиною повсякденних образів.
Тут шиють усе — і навіть спогади
Особливу любов Тетяни ладунки завоювали не лише своєю формою, а й історією. Хоча точної версії походження немає, але майстриня має улюблену легенду про їх появу. Вона розповідає, спочатку це були маленькі білі мішечки у які жінки складали свої гроші, а потім зав’язували, ховали, під спідницею, щоб ніхто не знайшов та не відібрав. Вже пізніше почали оздоблювати їх вишивкою та одягати ззовні. За однією з версій, на вишивках зображували Ладунів — міфічних захисників достатку. Саме від них, за цією легендою, і походить назва «ладунка».
Тетяна каже, що ладунки були поширені й на Сумщині, хоча тут ця традиція майже не збереглася. Від людей, які займаються дослідженнями старовинних речей, жінка чула що поясні сумки носили в різних куточках Сумщини, зокрема на Охтирщині та районах, розташованих поблизу Полтавщини. Майстриня припускає, що через історичні події та близькість до російського кордону багато елементів місцевої культури й частина знань про цей аксесуар просто не дійшла до наших днів.
— Це богиня Макош, — каже Тетяна, демонструючи одну з ладунок. — Її вважають покровителькою жінок, дітей і творчих людей. Саме тому ладунки з таким орнаментом часто обирають ті, хто потребує натхнення чи символічної підтримки.
Майстриня простягає інший гаманець — з парою птахів у формі серця. Каже, цей орнамент символізує закоханих. Такі ладунки переважно обирають дівчата, які мріють зустріти кохання або знайти свою пару.
Затим Тетяна бере з полички з іншими виробами сумочку із зіркою Алатир і пояснює, що за однією з версій цей символ можна порівняти з єдністю й гармонією інь та ян. Хрест у візерунку символізує чоловічу енергію, а рослинні елементи — жіночу. Разом вони уособлюють поєднання двох початків. Однак, уточнює, найчастіше Алатир трактують як символ захисту Богородиці. Через це ладунки з таким орнаментом вважають обереговими або навіть амулетними.
Ладунки Тетяни, це не тільки про традиційні орнаменти. Колись майстриня отримала таке замовлення: «Чи зможете відтворити на ладунці малюнок, який був у бабусі на наволочці?». Виявилося, що дівчина в інтернеті побачила малюнок, який нагадував про дитинство і рідну людину. Тож захотілось завжди мати біля себе частинку теплих спогадів. Разом з Тетяною вони довго підбирали кольори й самої ладунки, й вишивки. З першого разу вийшло не так, як хотіла замовниця, тож довелося все почати спочатку.
— А це в мене залишилося для зразка, — каже Тетяна, вказуючи на вишиті квіти. — Бачте, на ладунці можна зобразити навіть спогади з дитинства. І ти вже носиш не просто сумку, а пам’ять про бабусю.
Простір, про який мріяла
За 20 років роботи Тетяна накопичила чимало досвіду, який хотіла передати іншим. Надихнувшись французькими швейними кафе, яке побачила в інтернеті, Тетяна вирішила створити власний простір, де люди могли б не лише шити, а й спілкуватися та навчатися в дружній атмосфері. Так з’явився заклад «Шиншила», який спершу працювала на вулиці Харківській, а нині переїхав до ательє на Воскресенській.
Назва майстерні має свою історію. Тетяна шукала незвичну назву, яка одразу підказувала б відвідувачам концепцію закладу. Допомогла подруга Вікторія, яка розводить шиншил. Вона запропонувала Тетяні взяти одного пухнастика до себе. Майстриня спершу вагалася, однак тоді подруга висунула ідею: «Ти ж скоро кафе відкриваєш, давай шиншила житиме там». Так майстерня отримала і свого живого талісмана, і назву.
Тетяні слово «шиншила» одразу припало до душі, адже в ньому є частинка «шила». Гризуна Олександра, пригадує майстриня, дуже любили відвідувачі, особливо діти. Кафе відкрилося за кілька тижнів до пандемії, та не встиг заклад набрати популярності як його роботу довелося призупинити. Через кілька місяців заклад поступово відновив діяльність, почав набирати свою аудиторію, однак із початком повномасштабного вторгнення знову зачинявся на певний час.
Після 2022 року швейне кафе насамперед перетворилося на простір для навчання. На жаль, тоді швейне кафе вже функціонувало без свого талісмана гризуна Олександра. Війна спричинила стрес, від якого пухнастик помер.
За словами Тетяни, війна змусила багатьох людей переосмислити свої захоплення, тому до неї все частіше почали звертатися жінки, які давно мріяли навчитися шити. Одні приходили освоїти роботу зі швейною машиною, інші — шили постільну білизну, одяг чи аксесуари. Деякі учениці займаються у майстрині вже кілька років, продовжуючи вдосконалювати свої вміння.
Нині швейне кафе працює за індивідуальним записом. За словами Тетяни, такий формат дозволяє підлаштовувати заняття під потреби конкретної людини. Одним відвідувачам потрібна лише швейна машина та робочий простір, а іншим — детальні пояснення і супровід на кожному етапі роботи.
— Я люблю коли люди щось запитують, просять підказати чи навчити. Мені завжди хочеться поділитися тим, що я знаю. — каже майстриня, гортаючи фотографії зі своїх занять в ательє.
