Іван Багряний — письменник з Охтирки на Сумщині. Він потрапив під арешт за «контрреволюційну агітацію», потім втік із заслання на Далекому Сході, але його схопили й відправили в табір. Досвід допитів і втечі він описав у «Тигроловах» і «Саду Гетсиманському». Пізніше він виїхав з України, залишивши тут родину, а в еміграції створив нову сім’ю. Там радянські спецслужби намагалися вийти на нього через людину, якій він довіряв, — агента «Долю». Один із синів називав Багряного добрим батьком, а інший публічно засудив батька за націоналізм і виступав проти того, щоб на честь письменника назвали вулицю в Україні. Про Івана Багряного розказала Алла Ярова — мовознавиця, доцентка кафедри журналістики та філології СумДУ, а доповнили новину фактами з платформи «Стріткод».
«Що вони творили» — нова рубрика Цукру про письменників із Сумщини. Це не шкільна програма, а історії про живих людей зі звичками, захопленнями й особистими драмами. У коротких матеріалах ми збираємо й літературознавці розказують про незвичайні факти з життя митців: таланти, хобі, історії кохання й родин.
Виріс на Ворсклі й втік зі спецпоселення на Далекому Сході
Алла Ярова розповіла, що Охтирка початку 20 століття жила пам’яттю про козацькі часи. Старожили називали частини міста сотнями, хоча полковий устрій скасували півтора століття тому. Саме в той час народився Іван Лозов’яга, який писав під псевдонімом Іван Багряний. На платформі «Стріткод» написали, що дитинство майбутнього письменника минало на високому березі Ворскли в селі Куземин. Дід по матері мав млин на річці, велику пасіку, а ще він очолював спілку хліборобів-власників. Батько Івана був муляром, а мати — килимаркою. Пізніше Багряний учився в художньому інституті в Києві, не закінчив його, але все життя не кидав малювання, зокрема оформлював завіси в театрі й був ілюстратором у газеті. В музеї Охтирки зберігся його малюнок із зображенням місцевого собору.
— Йому було трохи за двадцять, коли вийшла друком поема «Ave Maria». Уже сама присвята звучала як виклик: не покірним і не пристосуванцям, а «всім бунтарям і протестантам, усім, хто родився рабом і не хоче бути ним». Передмова була ще відвертішою. Молодий поет відмовлявся бути «лірником на ярмарку» чи придворним співцем нової влади. Він обирав значно небезпечнішу роль — бути людиною. Совєтська цензура відповіла швидко: майже весь наклад конфіскували, — розказала Алла Ярова.
За «Ave Maria» були «Скелька», «Батіг», «Гутенберг». У них про українську історію й людську свободу письменник говорив не так, як вимагала офіційна література, розповіла мовознавиця. У 1932 році Івана Багряного заарештували за «контрреволюційну агітацію». Насправді ж його судили передусім за право писати те, що він думав, пояснила Алла Ярова.
Під час заслання на Далекому Сході Багряний здобув фах мисливствознавця, написали на платформі «Стріткод». Він стежив і вивчав поведінку місцевих диких тварин, визначав межі їх поширення та поголів’я. Для цього в тайзі користувався компасом, який в нього вилучили під час другого арешту в 1938 році.
Письменника звинуватили в участі в українській націоналістичній організації й керівництві нею. Тоді підпис під сфабрикованим протоколом переважно означав смертний вирок, пояснила Алла Ярова. Після допитів і побоїв Багряний відмовився підписати матеріали слідства. Згодом вийшов із в’язниці. Коли почалася війна, він долучився до українського визвольного підпілля.
Іван Багряний. Фото: Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка
Емігрував з України й написав памфлет
Наприкінці війни Багряний залишив Україну через загрозу третього арешту. У повоєнній Німеччині письменник створив Українську революційно-демократичну партію, був серед керівництва Української Національної Ради, брав участь у роботі Державного центру Української Народної Республіки в екзилі, розказала мовознавиця.
Радянські спецслужби хотіли дискредитувати Багряного й повернути його під контроль. Щоб встановити контакт з письменником, використали людину, якій він колись довіряв, — чоловіка двоюрідної сестри, що мав агентурне ім’я «Доля». Обидва свого часу жили в Охтирці, приятелювали, і саме на цю давню довіру розраховували спецслужби, розповіла Алла Ярова.
Два сини Багряного говорили про батька по-різному
Коли 1944 року Багряний залишив Україну, в Охтирці залишилися його перша дружина Антоніна та син Борис. З нею він познайомився, коли втік зі спецпоселення й переховувався в Зеленому Клину — це історична українська назва південної частини Далекого Сходу. Після еміграції письменника родина більше ніколи не жила одним життям. Батько поїхав, а син виріс у країні, де Багряного називали «ворогом народу», «буржуазним націоналістом» і «зрадником». Борис публічно засудив батька за націоналізм, розказала мовознавиця.
— На чужині Багряний починав життя майже з нуля. Поруч з ним була друга дружина Галина. Вона стала не лише супутницею життя, а й найближчою опорою в роки, коли давалися взнаки підірване здоров’я, виснажлива політична праця й безперервне писання. У цій родині народилися син Нестор і донька Роксолана, — розказала Алла Ярова.
Син Нестор згадував, що вдвох з батьком вони часто ходили берегом Дунаю, і він здебільшого розповідав про батьківщину — Охтирку, Куземин, Скельку. Також вчив вирізати сопілку з верби й ловити рибу, написали на платформі «Стріткод».
— А ще дуже турбувався про нас із Роксоланою. Скажімо, коли я просив морозива, то обіцяв купити, але за однієї умови: аби я з’їв перед цим щось із овочів чи фруктів. Узагалі, він був дуже добрим батьком. Ніколи не підвищував голос, хоча я й не давав йому для цього якихось приводів, — згадував син.
Галина з донькою Роксоланою. Фото: «Україна Модерна»
Помер Іван Багряний у 56 років. А десятиліттями пізніше, розповіла мовознавиця, в Охтирці вже незалежної України син Багряного Борис виступав проти того, щоб одну з вулиць міста назвали іменем батька. А ось у Сумах обласну наукову бібліотеку хотіли перейменувати на честь письменника.
