👦🏻 «Коли діти-сироти змагаються з дітьми-сиротами, це дуже тупо»: сумчани про інклюзивність

Учасники мистецьких проєктів пояснюють, чим для них є інклюзія

screenshot_583

Частота використання слова «інклюзивність» у 2019-му році просто зашкалює. Та чи всі розуміють однаково це поняття?

Ми поговорили з представниками сумських мистецьких ініціатив, що працюють з людьми з інвалідністю, дітьми-сиротами та іншими вразливими групами населення.

Матеріал підготовлено в рамках проєкту «Тиждень.Travel», що реалізується за підтримки Українського культурного фонду.

Тетяна Нянькіна

Тетяна Нянькіна, акторка, режисерка, співзасновниця театру «Нянькіни»

Короткострокова допомога не має жодного сенсу

Після участі у багатьох благодійних акціях і проектах, у якийсь момент я зрозуміла, що короткострокова допомога дітями-сиротам жодним чином не впливає на їхнє життя, на їх особистості. Тоді я вирішила, що найкраще, що я можу зробити – піти працювати до дитячого будинку. Тоді він ще був на Веретенівці. І ми з вихованцями почали брати участь у звичайних конкурсах. До цього часу було прийнято, що діти-сироти змагалися лише з дітьми-сиротами. Це дуже тупо.

На першому ж конкурсі, в якому ми брали участь, нас хотіли оголосити як колектив з дитячого будинку. Я заперечила, і діти були дуже раді, що вперше їх не оголошують як «дітей, позбавлених батьківського піклування».

А там були дівчата-старшокласниці, красуні. Вони не хочуть, щоб їх так представляли. Ми зайняли тоді, здається, третє місце, але вони були дуже щасливі.

Потім я пішла працювати до ТЮГу, у мене з’явилася дитина, і я не могла продовжувати працювати в інтернаті. Згодом з’явилася ідея зробити з цими дітьми повномасштабну виставу, з декораціями, щоб вони мали змогу відчути себе частиною великого проекту. Так з’явилася вистава «Олівер Твіст», над якою ми працювали трохи менше року, і яка потім була показана і в ТЮГу, і в театрі ім. М. Щепкіна. З нею ми потім їздили на конкурс до Євпаторії. Це тривало близько трьох років.

За цей час діти виросли, і я зрозуміла, що потрібна вистава, написана прямо під них. Тоді я написала виставу «Чужий» за мотивами «Гидкого каченяти». З нею ми були навіть у Києві. Але головне – ми проводили дуже багато часу разом і на репетиціях, і у спільних поїздках…

Один із акторів згодом вступив до училища культури. Це вперше, коли така дитина обирає не робітничу професію, а творчу.

Ще трьох хлопчиків вже у дорослому віці всиновили до Італії та Америки, а ще один — лишився з нами і вже фактично є повноцінним працівником нашого театру.

Вони не потребують подарунків

У творчих проектах люди бачать і людей з інвалідністю, і дітей-сиріт. Їм не вдається від них абстрагуватися, як це зазвичай буває коли ти приїжджаєш, даруєш якісь іграшки, поплачеш трохи і їдеш далі. Глядачі бачать, що ці люди здатні себе реалізувати. І це, окрім непотрібного для цих людей жалю, викликає повагу, змушує задуматися над тим, що вони такі ж члени суспільства і їм не потрібні подарунки – вони потребують гідного ставлення до себе, уваги і соціалізації. І це набагато більше, ніж якісь матеріальні речі, якими ми можемо їм допомогти.

Мені самій досить важко пояснити суть поняття «інклюзія». Але в своїй роботі я завжди спиралася на те, що це не особливі люди, я навпаки старалася довести їм, що вони такі самі, як і ми, і мають бути готовими як до визнання, так і до критики з боку інших людей.

Дмитро Буйвал

Дмитро Буйвал, вуличний митець, керівник майстерні «Артіль МІФ», керівник аматорського театру людей з вадами «Ми Є»

Став частиною команди через 9 хвилин після оголошення на Facebook

У місті багато організацій, які працюють із людьми з інвалідністю, але більшість з них опікується дітьми. Я знайшов ту, яка працює з дорослими. Учасники платформи «Ми Є» спілкуються з самого дитинства. Усі вони давно займаються в різних організаціях, шахматних клубах тощо. Нинішнім складом вони почали освоювати театр з Танею Нянькіною, вона відразу задала їм високу планку, пояснивши, що щось вийде лише тоді, коли ти наполегливо працюєш.

Вони створили виставу «Чайка». А потім їм потрібно було долучити когось іще в команду. Про це Таня написала на Facebook. За 9 хвилин я помітив пост і відгукнувся, бо цього року поставив собі за ціль допомагати людям з вадами.

Ще в дитинстві, коли мене запитали, ким я хочу бути, я відповів, що президентом. Аби виправити несправедливість по відношенню до моїх батьків. Вони в мене інваліди по слуху.

Ми не можемо нічого зробити з тим, що у людини є інвалідність. І те, що соціум просто «кладе болт» на таких людей, як мінімум, несправедливо. Через це, наприклад, у людей з вадами слуху таким чином формується думка, що їм усі винні: країна винна, ти винний, я винний. Бо всі чують, а вони – ні. Так стається, бо формально до 18 років їм якось допомагають, але фактично не адаптують до життя, а коли вони досягають цього віку, то лишаються у своєму найближчому оточенні з меншою підтримкою, ніж була.

Театр людей з вадами Ми Є

На жаль, якщо немає фінансової вигоди, люди навіть своїми проблемами не хочуть займатися. Що тоді говорити про чужі? Відповідно, такими питаннями займаються ті, для кого це свого роду життєва позиція. І не факт, що я особисто займався би, якби мої батьки не були інвалідами. А так я з дитинства бачив цю соціальну несправедливість, відчував її, спостерігав, харився.

Інклюзія – це соціалізувати людей, а не збирати десь за закритими дверима

Мені простіше пояснювати це через історії. От приїхав до мене в майстерню Льоха, він їздить на візку, працює зі мною в команді, ми зараз робимо для нього костюм. Я йому кажу: «Льоха, дай коляску». Він мені дає її, я починаю їздити, викупати, як воно в цьому візку… З одного боку, прикольно, ти їздиш, можеш фішки якісь робити на ній. А з іншого – ти розумієш, що ти це бачиш так, бо цілком здоровий, а якщо в тебе відняти ноги, буде вже не так радісно. І, не зважаючи на різні умови, ми продовжуємо спілкуватися на рівних.

А потім ми з ним ходили в магазин і вийшло так, що заїхати на візку в магазин ти можеш, а виїхати – не можеш, бо посеред магазину між касами розміщений пандус, який абсолютно не виконує своєї функції. Ну, я взяв і написав скаргу, аби знали, що це дійсно проблема для якоїсь частини людей. Ось це для мене інклюзія: соціалізувати людей, а не збирати десь за закритими дверима пограти в шахи і поспілкуватися виключно між собою.

Ірина Меркун

Ірина Меркун, громадська діячка, членкиня правління «Громадського фонду «СУМИ», учасниця творчої лабораторії «В центрі уваги»

Ми не знаємо які саме в нього проблеми, довідку ніхто не питав

Ми в своїй команді ніколи не задумувалися над питанням інклюзії і не акцентували на цьому увагу. У нас є один учасник, ми його ніколи не називаємо людиною з інвалідністю, кажемо «людина з особливими потребами і особливими можливостями». Він займається з нами з 2017-го року і ми вийшли на такий рівень, що ніхто не звертає на це вже уваги.

На початку в нього була роль без слів, він мав просто візуальний образ, його поведінка інколи викликала насторогу, ми просто не знали як себе поводити. Він завжди намагався привернути до себе увагу, розповідати якісь агресивні історії, він викликав емоції будь-яким шляхом. Ми спочатку якось навіть лякалися, але він так виріс за два роки, що ми з ним разом уже як один живий організм.

Він сам пише вірші, на нашій виставі він його вже розповідав сам, вивчив роль і «читав» його з чистого аркуша. І ми з ним виросли за цей час – спілкуємося зараз на одному рівні, їздимо разом виступати, його батьки почали підтримувати це, жодного дискомфорту.

Інклюзія – це не лише про людей з інвалідністю

Для мене новим рівнем усвідомлення поняття інклюзія був приклад Євгенії Відіщевої на проєкті Тиждень.Travel, коли мова ішла не про людей з інвалідністю, яких зазвичай асоціюють з цим поняттям, а про підлітків, які живуть близько до окупованих територій України. Там діти бояться навіть говорити, а через мистецтво ведуть певний діалог із суспільством. Їм вчителі буквально можуть закривати роти, а вони через перфоманси і творчість намагаються сказати, що досить нас ламати і це навіть більш ефективно, ніж просто слова.