Будь-якого туриста в Сумах Google легко наду́рить. Варто тільки запитати на картах перегляд вулиці Соборної, як він покаже скульптуру бронзового шарманщика прямо навпроти Спасо-Преображенського храму.
Місцеві про нього нічого не розкажуть, і матимуть на це вагому причину: такого пам’ятника у Сумах ніколи не було. Все це робота творчої майстерні «Артіль МІФ». Саме вони створюють чудернацькі образи живих скульптур, які час від часу несподівано завмирають на сумських вулицях. Виявиляється, тепер ще й на картах.
Це не просто скріншот. Покрути!
Магія твориться з іншого боку історичної вулиці — у внутрішньому дворику за тією ж адресою, де на картах стоїть шарманщик. Там, по сусідству з логопедом, квартирами, котами і закинутими будинками вже 5 років створюється вуличне мистецтво: перформанси живих скульптур, мімів, ходулістів, клоунів і фаєрщиків.
Всі вони хочуть повернути місту мистецьку славу і стати родзинкою Сум. До дня міста команда готує фестиваль вуличного мистецтва «Харитоненко Fest»
— Суми були культурним містом ще за царських часів. Сюди, між іншим, у відпустку приїжджали актори Большого театру, — каже засновник майстерні Дмитро Буйвал, приклеюючи маленькі шматочки дзеркала до чорного фрака.
Спеціально до дня міста «Артіль МІФ» чаклує над скульптурами «Дзеркальні близнюки». Вся кімната, де створюються костюми, завалена реквізитом та матеріалами: «бронзові» меблі, взуття, аксесуари упереміш з баночками фарби і клею. Тепер до творчого хаосу додалися ще й дрібні обрізки дзеркального матеріалу. Як тільки в майстерню проникає сонце, приміщення перетворюється на країну сонячних зайчиків. Цей простір дуже личить Дмитру. Він посміхається в бороду і випромінює цілковитий спокій, попри те, що вперше став організатором фестивалю. Однак, майже одразу хлопець «здає» свій секрет.
— Я зараз на заспокійливих, — пояснює Дмитро тим же спокійним голосом, поки телефон нагадує про себе втретє за останні 15 хвилин.
У роботі він з 7-ї ранку. Тут, серед манекенів, костюмів і реквізиту, команда готуєтсья до фестивалю, який об’єднає атристів живої скульптури, пантоміми та вогняного шоу з шести міст України.
Спочатку був вогонь
Рюкзак із написом «Сектор Газа» і 7 гривень у кишені стали початком київського життя 14-річного Дмитра Буйвала. У неформальній тусовці Сум його знали як пірсинг-майстра Хіма, який погоджувався проколювати за пляшку портвейну і пачку цигарок. Тоді він поїхав підкорювати столицю: працював на будівництві і в фаст-фуді. У Києві Діма вперше почує слово «файєрщик» і майже одразу ним стане — у той самий вечір він крутитиме вогонь на публіку. З цього моменту вуличне мистецтво стане захопленням Буйвала, яким він горить і досі.
— Я багато не думаю: вийде чи не вийде, просто роблю і все, — каже Діма, розкурючи люльку на балконі своєї майстерні, — так я, наприклад, методом проб і помилок зробив перший костюм живої скульптури. Тут особливо й не було чого гуглити, а єдиний знайомий, який цим займався, сказав мені щось типу: «Діма, ну ти ж розумієш, це бізнес. Я не можу тобі розповісти, як це робиться». Тоді Буйвал відкрив свою шафу, взяв золотисту фарбу і почав творити власний образ: першим з’явився образ Містера Стіма, який і досі висить у гардеробі «Артілі МІФ».
Я не знайшов жодної скульптури у стилі стімпанк (поєднання фантастичних механізмів та естетики вікторіанської епохи, — авт.). І це був вдалий експеримент: з цим образом артисти об’їздили щонайменше 12 країн світу.
Дмитро каже, що секрет успіху цих костюмів у тому, що вони справді унікальні: не копія якоїсь відомої скульптури, а образ, зібраний з нуля. Це Дмитро і називає мистецтвом. А все копіювання — ширпотребом. Зізнається, що не всі образи й своєї майстерні оцінює на відмінно.
Як правило, я відмовляю, коли просять зробити якусь копію, але, наприклад, на дзеркальну людину погодився. Думаю, для сум’ян це буде цікаво.
Робота над образом живої скульптури — тривалий і кропіткий процес. Щоб зробити костюм необхідно як мінімум 7 днів. Oднак, тоді доведеться підфарбовувати його майже після кожного показу. Щоб зробити скульптурні образи довговічними, Дмитро зі знайомим експериментував всю зиму і винайшов надійну технологію, яка займає більше місяця, проте результат — в рази реалістичніший.
Два роки тому «Артіль МІФ» вперше представила Суми на Чемпіонаті світу з живої скульптури. Там в коробці для компліментів Дмитро знайшов папірець, схожий на візитку. Виявилося, це було запрошення на Чемпіонат світу в Британії. Але потрапити туди без пригод не вдалося. У потязі в артистів поцупили сумку з документами і квитками на літак. Тоді здавалося, що шанс безглуздо втрачено, але рівно за рік артисти отримали запрошення вдруге і все-таки полетіли в рідне місто Шекспіра.
Діма пригадує, що до цього живих скульптур у Сумах деякі люди сприймали як жебраків. Не розуміли, для чого вони виходять на вулиці, і яких зусиль це коштує. Тільки тоді, коли артисти почали привозити призові місця з фестивалів, їх почали більше цінувати вдома.
Це були дуже потужні емоції, коли ти стоїш на одній сцені з людьми які по 30 років у професії. А ти тут такий приїхав на світовий чемпіонат з обласного центру і входиш в 50-ку найкращих. А потім в курилці зустрічаєш тих, за ким слідкуєш в соцмережах, і виявляється, вони теж тебе знають. З одного боку, це було самоствердження, з іншого — було трохи сумно, що за кордоном тебе оцінюють вище, ніж вдома.
Але ситуація змінюється. За 5 років діяльності «Артілі МІФ», сум’яни навчилися взаємодіяти з живи скульптурами.
— На вихідних у містян буде екзамен, — сміється Дмитро.
Він визнає, що вуличне мистецтво в Україні розвивається дуже повільно саме через комерцію. Колектив тільки створюється, а у нього вже є прейскурант. І якщо замовлення сиплються, знайти мотивацію розвиватися стає все важче. А першочергове завдання вуличних митців — взаємодіяти з містом, людьми, створювати настрій і, найголовніше, розвиватися у своїй справі.
— А якщо ти хочеш вийти на вулицю щоб заробити, можеш не виходити, — каже Буйвал. — Коли до мене приходить людина, яка хоче спробувати себе у вуличному мистецтві, і сходу питає «скільки ви заробляєте», ми одразу прощаємося. До цього не можна ставитися, як до заробітку. Тоді це вже не творчість.
Коли Дмитро порахував бюджет триденного фестивалю вуличного мистецтва, вийшла цифра у 3 мільйони гривень, потім скоротив бюджет до 430 тисяч. Управління культури виділило 68 тисяч. Тоді він доклав свої кошти, заліз у борги і ще раз врізав витрати: всі артисти працюватимуть без гонорарів, в місті не буде жодного фестивального банера.
Дмитро назвав захід меценатським, каже що хоче відновити цю традицію у Сумах. В свій час місто стало особливими в культурному та архітектурному плані саме завдяки меценатам Харитоненкам. Сьогодні така підтримка не менш потрібна. Щоб ще більше актуалізувати цей посил, хлопець представлятиме гостей у перший день фестивалю поруч з бронзовим Іваном Харитоненка, просто з постаменту.
Він вірить: щоб відновити в місті меценатську традицію, потрібен час.
Oбмін енергії
«Артіль МІФ» — найрідніший, але не єдиний проект Дмитра. Після роботи в майстерні він біжить на інший берег Сумки. Там, в приміщенні бібліотеки, його чекають актори аматорського театру. Репетиція не починається без обіймів і спілкування. Актори щоразу сідають у коло і діляться новинами за час, поки трупа не бачилася: відвів племінника у перший клас, замовила вишивку, потрапив під дощ, сходив на тренування, намагалася перевести сина в іншу школу, з’їздив на фестиваль, ходила до лікарні. Кожен з них тішиться, коли є що розповісти.
— У всіх з них є інвалідність, але я навіть не знаю їхніх діагнозів. Це для мене не важливо, — каже Діма. — Я відгукнувся, коли режисерка цієї вистави шукала помічника. Я одразу їй написав, бо мені дуже болить, що для людей, які мають якісь проблеми зі здоров’ям, так мало можливостей самореалізовуватися. Чомусь дітям приділяють багато уваги, а коли такій людині виповнюється 18, їй немає куди піти, крім парку біля дому, — розповідає хлопець по дорозі на репетицію.
За 5 хвилин Дмитро вже вітається з акторами. Репетиційна сцена цього театру — це вицвілий килим і простий бібліотечний стілець. З глядачів — портрети Шевченка, Українки і Тичини. Дмитро вмикає пісню Скрябіна і актори починають метушливо рухатися кімнатою: так починається вистава «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон».
11 акторів врізнобій тріпочуть руками-крилами, промовляючи свої репліки. Для когось це справді випробування, але й величезна радість водночас. Дмитро не може пояснити, як він розуміє хто з акторів-аматорів здатний на більше. Каже, що у всіх них він просто сліпо вірить. На репетиціях він доброзичливо жартує, але буває й прямолінійним. Коли один з акторів хоче піти подзвонити посеред репетиції, Діма округлює очі:
— Ти шо, прікалуєшся? — але злитися у Буйвала не виходить. Можливо, через заспокійливі.
Ні для Діми, ні для акторів — це не робота. Це якийсь незвичайний обмін енергією і щирістю.
Через чотири дні команда аматорського театру «Ми є» відіграє цю виставу в рамках фестивалю «Ніч міста» у дворику майстерні «Артіль МІФ». А зараз, після двох прогонів, до Дмитра збирається невелика черга: Дима, я не сильно много бегаю? А я не сильно кричу? Там где точки і коми, остановиться трохи, да?
Він усіх підбадьорює, прощається і знову біжить у майстерню.
Дмитрові Буйвалу 28, але тільки нещодавно він зрозумів, що акторство і пантоміма — це те, що супроводжувало його з самого дитинства. Мову жестів хлопець вивчив раніше, ніж почав говорити — батьки Дмитра не чують. Хлопець каже, що раніше про це не задумувався, але те, що кожен виступ «Артілі» зрозумілий без слів, здається не випадковим.
Не зважаючи на зовнішній спокій і безтурботність, цей хлопець знає, що таке емоційне вигорання:
— Якщо є чотири етапи вигорання, то я зараз десь на п’ятому, — сумно посміхається Діма. — Але, завдяки команді, я не зупиняюся. Єдине, чого б мені зараз хотілося — це відпустка. У мене, правда, цього літа вже були перші чотири дні за кілька років. Про своє хобі нарешті згадав. Я люблю шукати скарби металошукачем.
Фігура замри!
У перший вечір фестивалю дворик, де живе «Артіль МІФ», пожвавлюється. Тут артисти готуються до вечірнього перформансу. Усіх їх Дмитро знає особисто, у кожного був у місті з виступами під час турів, які охопили майже 40 точок на карті України. Сьогодні на «Харитоненко Fest» приїхали митці з Рівного, Дніпра, Івано–Франківська, Oдеси і Харкова.
Щоб не вважати один одного конкурентами, а бути спільнотою, Дмитро хоче заснувати в Сумах мистецьких хаб. Це ще одна з цілей меценатського фестивалю — назбирати хоча б частину грошей на його створення.
— Сумам дуже не вистачає місця, де можна було б себе творчо реалізовувати, опановувати театральне і циркове мистецтво. У нас перші команди фаєрщиків збиралися просто біля річки, — каже хлопець.
Буйвал хоче, щоб Суми притягували митців, а не змушували їх їхати.
Тим часом цю функцію бере на себе майстерня «Артілі МІФ», де починають перевтілюватися запрошені артисти. Попри невтішний прогноз, небо над Сумами несподівано ясне, і весь двір стає гримеркою живих скульптур. Вправні рухи роблять їхні обличчя золотими, срібними, бронзовими, чавунно–чорними чи білосніжно–гіпсовими. Пушкін відточує аристократичні рухи, Козак підкурює останню сигарету, Авантюристка тренує відповідний до образу погляд, Балерина — статичну рівновагу.
За пів години всі вони застигнуть вздовж вечірнього Покровського скверу, а потім оживатимуть на очах у здивованої публіки. Уже завтра вони змагатимуться за гран-прі фестивалю, яке визначать голосуванням глядачі. Вони не втомлюватимуться позувати для публіки, яка й не здогадуватиметься, яких зусиль коштує ця магія вуличного мистецтва.
Як в кіно
Через тиждень після фестивалю в майстерні «Артіль МІФ» звична робоча атмосфера. Бракує тільки одного — самого Буйвала, який ходить від кабінету до кабінету, щоб закрити всі паперові питання з «Харитоненко Fest». Коли хлопець все ж з’являється на балконі майстерні, в руках у нього білий розпакований конверт.
— Дєня, ти колись бачив настоящий паперовий валютний чек? — гукає Діма своєму учневі. — От, дивися, читай.
— Круто, как в кино! А что с ним можно сделать?
— В рамочку повісить! — іронізує Буйвал. — Мені в банку сказали «а што тут напісана, ета на англійскам?». Вони таке на гроші не міняють. А це мій гонорар за фестиваль в Португалії прислали — 400 євро.
Поки в чашці з написом «Суми» холоне гранатовий чай, Діма застрягає у думках. Але як тільки на балконі хтось з’являється, він знову пожвавлюється:
— Ти колись бачила паперовий чек на гроші? Дивися!
— Oго, як в кіно!
— Да. Добре, що ми скоро їдемо в Нідерланди на Чемпіонат світу, хоч чек обміняємо!
Цей матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
