Що уявляєш, коли чуєш фразу «радянська архітектура»? Сірі панельки й бетон? Але театр Щепкіна в Сумах будували з рожевого граніту й білого мармуру, інтер’єр обласної наукової бібліотеки нагадує квітку лотоса, а зал очікування в кінотеатрі «Дружба» задумували як зимовий сад. Чим особливий сумський модернізм і чому ми маємо цінувати ці об’єкти? Про це поговорили з архітекторкою та засновницею INAKSHI architects, співзасновницею RAW materials lab Оленою Довгополовою.
Що таке сумський модернізм і чому це не те саме, що «совок»
Кінотеатр «Дружба», молодіжний центр «Романтика», наукова бібліотека, будівля ОДА, театр Щепкіна: для когось ці будівлі — радянська архітектура. Однак Олена Довгополова переконана, що це — модернізм, який не є стилем Радянського Союзу.
Модернізм народився в Європі на початку 20 століття — задовго до того, як СРСР його перейняв. Засновниками цього стилю є школа Баугауз у Веймарі, архітектори Ле Корбюзьє і Людвіг Міс ван дер Рое. Їхня ідея була проста й революційна: архітектура має служити людині, а не демонструвати владу. Не прикрашати — а організовувати простір так, щоб у ньому панувало світло й повітря.
Саме Міс ван дер Рое сформулював принцип, який став девізом цілої епохи: «Less is more» — менше означає більше. Тобто звільнення від зайвого на користь суттєвого. Менше декору — більше простору для думки, менше шуму — більше сенсу. Це була філософія людської гідності, говорить архітекторка.
Коли після смерті Йосипа Сталіна радянська держава відмовилася від помпезної «сталінської» архітектури — з колонами, шпилями й ліпниною, що мали уособлювати велич імперії, — вона звернулася саме до модернізму. Не тому, що щиро розділяла його цінності, говорить Олена, а тому, що потрібно було швидко будувати: школи, лікарні, бібліотеки, кінотеатри, житло для мільйонів людей. До того ж Радянський Союз переосмислив стиль по-своєму — бюджетно. Функціоналізм підходив ідеально — конструктивно простий, технологічно відтворюваний, економічно ефективний.
Але модернізм як стиль і контекст, в якому він будувався, — це різні речі. Те, що СРСР використовував ідеї Баугаусу у власних цілях, не робить ці ідеї «радянськими», говорить архітекторка. Так само як використання класичної музики в пропагандистському фільмі не робить Бетховена пропагандистом.
— «Less is more» у 21 столітті — це вже не лише про людську гідність. Це про повагу до світу як такого — до тварин, рослин, екосистем, до минулого, яке нам не належить, і до майбутнього, яке ми ще не маємо права формувати на власний розсуд. Хибна думка, що людина — центр усесвіту і мірило всього. Природоцентричність — це не екологічний активізм, це інший рівень інтелекту: здатність думати за межами власних потреб, — переконана Олена.
За її словами, берегти будівлю — це берегти не лише пам’ять і ресурси, а й вміння визнавати: те, що ми отримали у спадок, не є лише нашим. Ці модерністські об’єкти в Сумах простояли по пів століття не тому, що були ідеальними, а тому, що залишалися потрібними — театральному, кіномистецтву, літературі, людям, які там зустрічалися.
Особливості сумського модернізму
Для модернізму характерні світлі кольори, оскільки при будівництві використовували відкриті бетонні конструкції, а також камінь і метал. Тобто первинність матеріалу не приховували, це вважали перевагою.Також майже всі будівлі мали велику площу скління, через що в приміщеннях багато світла. А форма повинна була випромінювати раціональність і функціональність.
— Візуальний образ будь-якого міста завжди пов’язаний з контекстом його життя та розвитку. Оцінювати будівлі лише за шкалою «красиво / некрасиво», «подобається / не подобається» — хибний підхід, як і думка, що ми, сучасні містяни, точно знаємо, що правильно, а що ні. Гуляючи вулицею Шевченка до Театральної площі, відчуваєш потенціал і своєрідну унікальність цього транзиту: кінотеатр «Дружба», «Романтика», обласна наукова бібліотека, комплекс будівель Майдану Незалежності, Театральна площа і театр Щепкіна — попри різну інституційну вагу, вони мають спільну архітектурну мову, — пояснює Олена Довгополова.
За її словами, переосмислення взірцевих стилів і концепцій з урахуванням ідеологічних наративів, місцевих умов, клімату й матеріалів — нормальний процес для будь-якої країни. Важливо пам’ятати, наскільки складно було створювати унікальні об’єкти за радянських часів — часів типологізації, відсутності свободи думки й тотального контролю. І все ж українським митцям вдавалося це.
Олена має особистий рейтинг найкращих модерністських будівель у Сумах: 1) обласна наукова бібліотека, 2) театр імені Щепкіна, 3) МЦ «Романтика». Але, крім них, об’єктами сумського модернізму також є Центральний автовокзал, будівля «Укртелекому», а також усі «хрущовки».
— Ба більше — ми взагалі живемо зараз в період постмодернізму, тобто за канонами цієї течії. Нову парадигму в архітектурі людство ще не сформувало. — говорить архітекторка.
Театр імені Щепкіна як самодостатнє місто
Сумський театр імені Михайла Щепкіна побудували в 1980 році. Архітекторами були Степан Сліпець та Андрій Чорнодід. Тут архітектура працює через образ події та міського палацу культури, говорить Олена Довгополова.
Театр як міська сцена. Будівля не стоїть окремо — вона формує цілу Театральну площу. Архітектори фактично спроєктували не лише театр, а й головний громадський простір міста: театр працює як фон для міського життя, а площа — як його передсцена, каже архітекторка.
Архітектура очікування. Більшість сучасних театрів намагаються якомога швидше завести людину в залу. Театр Щепкіна, навпаки, будує ритуал наближення до події: спочатку площа, потім широкі сходи, затим високий вестибюль, далі двоярусне фоє — і лише після цього глядацька зала. Архітектура формує емоцію ще до початку вистави, пояснює експертка.
Театр як місто. Це, імовірно, найменш помітна сум’янам частина, каже Олена. Під сценою та за нею — кілька окремих виробничих дільниць: звукова, освітлювальна, реквізиторська, костюмерна, монтувальна, художньо-декораційна та пошивочна. Це цілий виробничий організм, прихований від глядача: театр спроєктований так, щоб самостійно готувати вистави — від декорацій до костюмів. Саме тому будівля така велика й монументальна. Вона про створення мистецтва, а не лише про його споживання.
Світло як головна розкіш. За словами Олени, театр не покладається на декоративний фасад — його розкіш народжується з висоти просторів, світла, масштабу й матеріалів. На облицювання використали близько 8 000 квадратних метрів натуральних матеріалів: білий мармур зі Свердловська, рожевий граніт з Узбекистану, акустичний акмігран з Білорусі, травертин із Грузії. Центральний елемент фоє — порцелянове панно «Птахи щастя», яке створили художники Сумського фарфорового заводу за ескізом художника Віктора Зарецького.
— В основу заклали міф про птаха Сиріна, чий спів водночас наповнював простір і звуком, і світлом — той самий принцип, що визначає реальну світлову програму фоє: 860 ламп і люстри у формі яблуневого цвіту, виконані на спецзамовлення у Львові. Декоративні композиції побудовані за мотивами ужиткового мистецтва Слобожанщини — це не уніфікований радянський стандарт, а локально прочитана версія модернізму, — розказує Олена.
Будівля театру має вихід на дах. У майбутньому, говорить архітекторка, було б добре облаштувати терасу з видом на площу. Цьому місцю пасувало б озеленення з рослинами, що звисають донизу. Така локація могла б стати додатковою сценою для вистав чи інших івентів. Однак на це потрібні ресурси.
— Будівля вже має бути переосмислена саме через те, що нам, сучасним людям, потрібно трохи інші розваги, інші функції. Але першочергово театр і площа проєктувались як ансамбль і як центральна «тусовочна» точка міста, — говорить Олена.
У будівлі немає колон, фронтонів чи класичної помпезності — але вона й так урочиста, вважає експертка. Архітектори створювали відчуття святковості за допомогою чистих об’ємів, великих площин, світла, пропорцій, але не як палац у класичному сенсі.
«Бібліотека — це спроба надати знанням архітектурної форми»
Бібліотеку на вулиці Героїв Сумщини будували за проєктом архітекторів Юрія Кобилякова й Олексія Івченка. Відкрили заклад у 1986 році. Під час будівництва використовували дерево, метал, кераміку, скло, в оздобленні також було каміння. Чотириповерхову споруду називають «квіткою лотоса». Це пряме прочитання об’єму: будівля розкривається, як лотос до світла, пояснює Олена.
— Бібліотека — це спроба надати знанням архітектурної форми. Внутрішній атріум перетворює шлях відвідувача на своєрідний ритуал: гвинтові сходи, вертикальний простір, монументальна люстра. Будівля навмисно урочиста — вона не схожа ні на офіс, ні на житловий будинок. Відвідування мало бути подією, — розказує архітекторка.
Образ підтримує і головний художній акцент центральної зали — гобелен «Древо знань». Його виготовили в 1988 році майстри Решетилівської фабрики художніх виробів Полтавщини за ескізом художника Леоніда Товстухи.
Будівлі на Площі Незалежності: ритмічність, чистота фасадів, проста форма
Під час планування розбудови міста у 1980 роках радянська влада виступала за знищення всього старого для побудови нового. Історичний центр хотіли забудувати п’ятиповерховими будинками. Частково, між вулицями Воскресенською та Нижньою Воскресенською, це зробити вдалося.
Будівля ОДА стала одним із символів цієї перебудови, адже, зокрема через неї, зникла частина історичного ареалу міста. Будівництво за проєктом архітекторки Ольги Вірченко розпочалося на початку 1970-х років. Повністю роботи завершили у 1979 році. Споруда стала частиною ансамблю майдану Незалежності разом із готелем «Суми» та двоповерховою будівлею конференц-залу, що примкнула до основної будівлі адміністрації. Архітектори хотіли повторити цими будівлями радянську символіку: готель мав нагадувати голову молота, а вигнутий фасад адміністрації та конференц-зала — серп.
До часів незалежності України тут проводив засідання сумський обласний комітет Компартії України й сумський облвиконком. Зараз у цій будівлі працюють Сумська обласна державна адміністрація та міська рада.
— Якщо будівлю ОДА розглядати поза контекстом ідеології партійної та перемістити її, наприклад, у Стокгольм, вона б мала зовсім інший сенс і контекст. Нам треба навчитися розділяти ідеологічні мотиви від самої архітектури й будівлі. Звісно, ми всі знаємо, чому будівля адміністрації має таку радіальну основу через серп. Але ми все одно будемо її цінувати за ритмічність, чистоту фасадів, просту форму, а також за функцію, яка вона зараз несе, — говорить Олена.
«Романтика»: краса — у раціональності
Молодіжний центр «Романтика» побудували в 1987 році за проєктом архітектора Юрія Кобилякова. За словами Олени Довгополової, архітектурно це підручник модернізму: форма слідує за функцією, краса — у раціональності. Багато світла, великі відкриті простори, мінімум декору. Зовні будівля доволі брутальна — і саме тому її «обличчя» завжди компенсувала не оздоба фасаду, а монументальна інсталяція, яка розповідала історію самого місця, пояснює архітекторка.
Наприкінці 1980-х років тут працювали творчі студії, організовували дискотеки, конкурси з бальних танців — це теплі спогади про юність кількох поколінь сум’ян. У 2017–2020 роках будівлю реконструювали й знову відкрили для відвідувачів. Зараз тут час від часу проводять майстеркласи та інші івенти для молоді, а ще реєструють шлюби.
— «Романтика» — приклад будівлі, яка без людей і подій лише фіксує історію. Її архітектура чесна й функціональна, але потребує постійного життя всередині, інакше залишається лише картинкою, — говорить Олена.
Архітектурна мова цього відрізка міста — не випадковий набір проєктів, а робота однієї авторської руки. Юрій Кобиляков, архітектор, який спроєктував «Романтику» та бібліотеку з різницею в один рік, — найкращий тому доказ. Як пояснює експертка, саме така послідовність у творчості митця формує цілісний вигляд міського середовища.
Кінотеатр «Дружба» із залою очікування у вигляді зимового саду
Кінотеатр «Дружба» на проспект Шевченка відкрили у 1972 році. Сама по собі будівля не унікальна — це типологізований радянський кінотеатр, варіації якого можна знайти в десятках міст колишнього СРСР, каже архітекторка. Однак розбіжності є, наприклад, залу очікування сеансу на другому поверсі задумували як зимовий сад. Відвідувачі перед показом фільму мали змогу поспілкуватися серед пальм, кактусів, папороті, квіткових клумб, рибок в акваріумі й птахів.
Окремо — панно у фоє — монументальний рельєф, що оздоблює інтер’єр: композиція з мотивами життя регіону — праці й побуту місцевих людей. Це нетиповий для радянських кінотеатрів сюжет «загальносоюзного» зразка — тут показані саме сумські мотиви. Вони були спрямовані на те, щоб продемонструвати особливість цього регіону. А білий колір панно мав підкреслювати всі деталі при грі тіні й світла. Однак у 2025 році панно перефарбували в жовтий колір.
— Уявіть, якщо прибрати весь сьогоднішній візуальний шум — рекламу, вивіски, кольори, які цьому періоду не властиві, то складається картинка дуже гарної будівлі. Цей простір задумувався як великий світлий зимовий сад на другому поверсі з рельєфом про життя регіону, великою кількістю зелені, фактурою природних матеріалів, — говорить Олена.
Будівлі, які були частиною щоденного досвіду сум’ян
Модернізм 1960–1980-х прийшов у Суми не за вибором містян. Його принесла держава, яка мала власні цілі, пояснює Олена. Частина цих будівель несе сліди ідеологічних замовлень — у назвах, символіці, призначенні. Адмінкомплекс на Майдані Незалежності — найвідвертіший приклад.
— Але є інший погляд. Ці будівлі будували конкретні люди — сумські будівельники, українські архітектори, місцеві художники, які створювали мозаїки та рельєфи. Вони проєктували простори для реального міського життя — театри, де ставили спектаклі й де закохані вперше з’являлися разом; бібліотеки, де читали книги й передавали записки; кінотеатри, де чекали в зимовому саду; площі, де призначали зустрічі під годинником. Кілька десятиліть ці будівлі були частиною щоденного досвіду сум’ян. Вони стали частиною міської пам’яті — незалежно від того, хто і з якою метою їх замовив, — вважає Олена.
Так роблять і за кордоном. Люди, які позбулися радянської системи раніше за нас, навчилися відокремлювати власну ідентичність від радянського та соціалістичного спадку, говорить Олена.
— За кордоном не ностальгують за соціалізмом, але люди розуміють, що це частина їхньої історії, це частина ландшафту міста. Це потрібно не тільки для них, а й для нащадків. До того ж усе знести просто фізично ні в кого немає ресурсів. Тож вони вирішили все осучаснити, — каже архітекторка.
Наприклад, після об’єднання Німеччини постало питання: що робити з архітектурою НДР — знести як символ окупації чи зберегти як документ часу?
— Берлін обрав друге. Не тому, що виправдовував НДР, а тому, що розумів: архітектура — це матеріальна пам’ять, і знищення матеріальної пам’яті не знищує саму пам’ять — тільки позбавляє нас можливості з нею працювати, — пояснює Олена.
Як зберегти об’єкти сумського модернізму
Ці об’єкти майже не змінилися з часів будівництва, ба більше — ні архітектурно, ні функціонально. Театр і зараз ставить вистави, як і майже пів століття тому, в «Дружбі» показують кіно, а в готелі «Суми» приймають гостей з інших міст. Лише в кінотеатрі перефарбували панно на стіні, у бібліотеці замінили дерев’яні вікна на пластикові й поставили підіймач для людей з інвалідністю, а в «Романтиці» провели реконструкцію.
Загалом, за словами Олени, усі ці об’єкти в хорошому стані. І якщо раз на 5-10 років проводити технічні дослідження стану будівлі, робити ремонт, мити й реконструювати фасади, вони ще довго стоятимуть.
На думку Олени Довгополової, Сумам сильно бракує хорошого менеджменту. Стратегія розвитку міста і громади — це тільки перший крок до збереження таких об’єктів, однак умови й контекст життя в місті швидко змінюються. Тому, говорить Олена, має бути дизайн-код — документ з правилами оформлення міського середовища. Вони вже працюють у кількох містах України, однак у Сумах не затверджували.
Перш за все, потрібно зафіксувати те, що є. Олена каже, що перед будь-яким втручанням потрібні детальні фотографії, креслення й архівні дослідження. В Україні для цього вже є проєкт «Карта модернізму». Також варто внести ключові будівлі до реєстру пам’яток архітектури — це дасть юридичний захист. А будь-який ремонт: нові вікна, інший колір фасаду, добудова — потребує архітектурної експертизи, щоб урахувати оригінальний задум.
Найкращий спосіб зберегти будівлю — дати їй жити. Бібліотека й кінотеатр «Дружба» продовжують працювати й цим рятують себе. Інші будівлі потребують нових ідей. Функція готелю «Суми» зараз не надто актуальна, місто не приймає стількох людей. Але вона може працювати як смартапартаменти, тимчасово або постійно жила будівля. Наприклад, для переселенців, які зараз їдуть з прикордоння, чиє житло зруйноване. Адміністративна будівля могла б стати коворкінгом. Головне, каже Олена, — не руйнувати оболонку, а міняти те, що всередині.
Театр Щепкіна спроєктували українські архітектори, і за нього отримали Шевченківську премію. Мозаїки на сумських будівлях створювали місцеві художники, і в них — образи Слобожанщини, а не радянські гасла. Площа, яку малювали як серп і молот, стала місцем трьох революцій. Ці об’єкти — наші, навіть якщо контекст їх появи був неоднозначним.
— Ми не маємо права викривляти історію, руйнуючи функціональні об’єкти. Натомість маємо навчитися відділяти ідеологію від історії — читати й розуміти будівлю. Наприклад, будівлю сучасної ОДА звели за радянських часів і навіть у візуальній концепції вона несла гасла тодішнього режиму. Але сьогодні в ній працюють представники української влади, і саме вона неодноразово потрапляла під російські обстріли, — переконана Олена.
І ще одне: люди бережуть те, що знають. Екскурсії, публікації, лекції — усе це допомагає містянам відчути, що ці будівлі їхні. А на міжнародному рівні є конкретна підтримка: Всесвітній фонд пам’яток має програму WMF Modernism at Risk — і включення сумських об’єктів до неї дає доступ до грантів.
«Ми маємо навчитися відділяти ідеологію від історії»
Перш за все, самі містяни мають пройти процес трансформації, самоідентифікації. Бо коли людина починає заглиблюватися в себе, то заглиблюється й у причини світових подій. Під час саморозвитку так чи інакше шукаєш спільноту, чи однодумців, які б розділяли твої цінності, вважає Олена.
— Ніхто не каже про те, що будівлі не потрібно ремонтувати чи реставрувати. Але основні задуми мають залишитися такими, якими вони були. Я думаю, що Сумам ще потрібен час, щоб позбутися комплексу меншовартості. Нам завжди здається, що десь прикольніше, постійно себе з кимось порівнюємо. Але дарма, бо маємо тут все необхідне, — переконана Олена.
За її словами, ідея «все знести й перебудувати» — утопія. Екологічний слід від демонтажу й утилізації, ресурси на будівництво нових об’єктів — це космічні інвестиції. Олена вважає, що ми маємо навчитися берегти, оновлювати й адаптовувати під сучасні запити те, що вже маємо.
