Історія проєкту «Моїм.Рідним» із Сумщини увійшла до журналу громадської організації «Моє місто». Він розказує про людей в Україні, які змінюють міста. У тексті засновниця «Моїм.Рідним» Кіра Охріменко розповіла про те, як особисте бажання віддячити бабусям перетворилося на спільноту підтримки для жінок по всій Україні. Цю та ще 18 інших історій можна почитати за цим посиланням. Також можна купити друковану версію журналу. Про це Цукру повідомили в ГО «Моє місто».
Як проєкт «Моїм.Рідним» об’єднав майстринь
У тексті можна почитати про шлях від родинної історії до соціального підприємництва, щемкі реакції майстринь, волонтерство під час війни й силу приналежності. Засновниця проєкту «Моїм.Рідним» Кіра виросла з бабусями в селах на Сумщині. Після переїзду до Києва помітила, що самотні літні жінки часто випадають із соціального життя. Під час ковіду, живучи в бабусі два місяці, побачила, що творчість «підсвітлює» її життя — так і з’явилася ідея проєкту.
Спочатку робили ставку на в’язані шкарпетки, текстиль, мінімалізм. Але люди відгукувалися саме на теплі, «живі» речі: набори зі свічками, чаєм і пухнастими шкарпетками. Майстрині приєднувалися не лише через родинні зв’язки, а й за рекомендаціями. Так, наприклад, залучили жінку, яка виготовляла шкарпетки на честь синів. Один — зниклий безвісти, інший загинув на фронті.
З початком повномасштабного вторгнення жінки перейшли на плетіння сіток, окопні свічки, розвантажувальні жилети, тактичні аптечки. Пізніше почали створювати балаклави й шапки для військових, зокрема штурмових бригад і танкістів.
Проєкт планує розвивати психоемоційну підтримку майстринь, документувати їхні історії як культурну спадщину. А також хочуть закликати діджиталізувати родинні архіви — записувати спогади, оцифровувати фотографії, поки є доступ до цих джерел.
Журнал про людей, які змінюють міста
У журналі ГО «Моє місто» зібрали 19 історій про людей, які змінюють міста. Тут є розповіді про колишнього мера Херсона Володимира Миколаєнка, який провів майже три з половиною роки в полоні за відмову співпрацювати з окупантами. Вийшовши на волю, одразу почав допомагати визволяти інших. Про Христину Студинську, чий центр у Херсоні дає мамам час просто видихнути. Про театр «Нафта» з Харкова, який показав виставу нечуючим людям. Про інструктора з дайвінгу Євгенія Колесника, чиї заняття з ветеранами закінчуються тим, що людина вперше за роки війни спить 13 годин поспіль.
У ГО кажуть: це не історії про героїзм у гучному розумінні, а про людей, які якогось дня вирішили спробувати хоч щось зробити. І зробили — попри війну, вигорання, брак ресурсів і сумніви.
— Найбільш вражаючим для мене є вміння наших авторів трансформувати біль і горе у проєкти прямої дії. Людина стикається з бідою і не закривається в собі. Натомість перетворює пережите на енергію, що здатна створити інституцію, яка роками діятиме в цій сфері. Ці люди системні, винахідливі й наполегливі. Вони можуть вигорати, втомлюватись, розчаровуватись, але щоразу згадуючи, заради чого це роблять, знаходять в собі сили й продовжують, — поділився голова правління «Моє місто» Сергій Лукачко.
Журнал можна прочитати онлайн за цим посиланням. Друкований примірник можна отримати за разову підтримку ГО у 800 гривень на цій сторінці.
Чому Цукр про це пише
Журнал присвятили 10 років діяльності ГО «Моє місто». У ньому зібрали історії про ветеранів, які повертаються до мирного життя, реабілітацію, що повертає людям гідність, і культуру, яка тримається навіть на прифронтових територіях. Серед цих 19 історій є й проєкт із Сумщини. Це ініціатива, яка почалася з підтримки бабусь у селах нашого регіону, і виросла в спільноту, помітну на рівні всієї країни.
Проєкт співпрацював із ПРООН і Мінекономіки в межах кампанії з гуманітарного розмінування, брав участь у міжнародних заходах — зокрема в Давосі та заходах ПриватБанку. Вироби майстринь дарували іноземним гостям, серед яких був і принц Гаррі. Для сум’ян це ще один приклад того, як локальна ідея, народжена з особистого досвіду, здатна вийти далеко за межі області й отримати визнання на міжнародному рівні.
