Сьогодні Сумщина — північний форпост не лише України, а й усієї Європи. І попри те, що історично тут завжди спілкувалися українською, зараз її вважають регіоном російськомовним. Цукр поспілкувався з кандидатом філологічних наук Сергієм П’ятаченком про те, чому сумчани стали російськомовними й попри те, що українську вважають рідною, перейти на неї у повсякденному спілкуванні не можуть. А ще — чому безперспективно очікувати, що ситуація зміниться сама собою та чому двомовність розщеплює українців, а не збагачує, як багато хто помилково вважає.
Ми говорили мовою Русі-України
Сумщина — давній регіон, який входив ще до середньовічної князівської Русі-України. І в нас, як і в Західній Європі, було дві мови: народна, наближена до сучасної української мови, та книжна — староболгарська, яку потім використали для створення російської мови. Однією писали, іншою говорили. Так от та, якою говорили, здавна була українською.
У середині 17 століття розмовна мова Сумщини зазнала змін через масовий приплив сюди переселенців з Правобережжя — з Київщини. Разом із заснуванням міст і слобід козаки принесли на ці землі й київський говір. Тому на карті говорів і наріч 1871 року Сумщина належала до київсько-полтавського мовного регіону.
Південь і схід Сумщини близький до харківського наріччя, яке у 19 столітті, попри наше сьогоднішнє уявлення про зросійщеність цього регіону, було виразно українським. Це мова творів Квітки-Основ'яненка. І якщо ми почитаємо його «Марусю», то побачимо наскільки ця мова близька до сучасної української літературної мови.
У 1897 році на теренах Російської імперії відбувся перший і, як виявилось, останній, всезагальний перепис населення. Одним із питань була рідна мова. І в наших повітах — Конотопському, Кролевецькому, Роменському, Лебединському та Сумському від — 91% до 96% опитаних людей своєю мовою вказали українську. Відсоток російської мови на Сумщині коливався від 3 до 7. Найбільше її було в Охтирському повіті — 11%, а 88% — українська.
У містах російської мови було дещо більше, але не значно — до 15%. В них перебувало багато заїжджих купців, акторів, жандармерії, чиновників, освіта була російською та й тодішня панівна верхівка тяжіла до спілкування російською. У Сумах на 1897 рік українською говорили 71% населення, а російською — 21%.
Тоді ж активно проявилася залежність соціального успіху від мовного вибору: ти нікуди не проб'єшся з «мужицькою» мовою, і лише володіючи «панською» російською можна було розраховувати на якісь перспективи. Борис Грінченко, який наприкінці 19 століття вчителював у Нижній Сироватці, пригадував, що селяни були проти, щоб він вчив їхніх дітей «мужицькою мовою» — вони хотіли, щоб він викладав російською.
За десять років русифікувалися
Суми кінця 19 століття були невеликим містом. У 1880 році Суми налічували 13 тисяч мешканців, а Білопілля, до речі, 12 тисяч. На той час кількість дворів у Білопіллі була більшою, ніж у Сумах. Активний розвиток міста припав на 60-ті роки 20 століття, коли, з одного боку, почалося будівництво нових заводів та переоснащення старих: рафінадного, «Хімпрому», імені Фрунзе, «Центроліту».
З іншого боку — скасували колгоспне кріпацтво, селяни отримали паспорти й можливість змінювати місце проживання (мова йде про 28 серпня 1974 року, коли радянська влада дозволила колгоспникам отримати паспорти, — ред.). У Суми масово поїхали молоді люди з навколишніх сіл і кількість населення зросла до 300 тисяч. Звісно, що переважна більшість нових мешканців Сум говорили українською — її слобожанським варіантом.
Коли цим молодим людям, які, до речі, в селах навчалися українською, прийшов час вчити своїх дітей, практично всі сумські школи вже були переведені на російську. Якщо у 50-х — 60-х співвідношення українських і російських шкіл було 80% до 20% по всій Україні, то потім українські школи почали масово переводити на російську. В Сумах до кінця 1980-х залишилося лише дві українські школи. В інститутах так само викладали лише російською, при працевлаштуванні — теж вимагали російську. Відповідно, діти тих, хто приїхав до Сум у 60-70-х роках, за десять років максимально русифікувалися.
Тепер же ми маємо ситуацію, коли зовні на нас вже ніхто не тисне і не змушує розмовляти російською, але самі зросійщені мешканці тиснуть на тих, хто намагається перейти на українську. Іноді прямо, іноді натяками, іноді косими поглядами вони дають зрозуміти, що це якось неправильно.
Українська мова в Сумах — чи є зміни?
У 2019 році ми проводили дослідження мовної ідентифікації молоді Сумщини, під час якого опитали 500 людей з усієї області, і виявили цікаву диспропорцію: 94% опитаних назвали рідною мовою українську, а от мовою свого повсякденного спілкування її назвали лише 18% опитаних. Тобто виходить, що українська мова у них лежить десь «на полиці» як рідна, але не дуже потрібна. Тоді ж, під час фокус-груп, ми запитали, що їм заважає спілкуватися українською. Більшість відповіли, що психологічний тиск. Вони бояться виглядати «білою вороною», що довколишні глузуватимуть чи принижуватимуть їх. Дехто зазначив, що такі випадки цькування за мову в їхньому житті вже траплялися.
Повномасштабне російське вторгнення, на жаль, не виправило ситуації. Ми бачимо, що люди, які перебувають під обстрілами чи тікають за кордон від російських снарядів, все одно залишаються з російською мовою. І в Сумах, чесно кажучи, я теж не бачу суттєвих змін, у порівнянні з довоєнним часом. Так, трохи побільшало української в міському просторі, частіше можна почути прохання про «зупинку», а не «остановочку». Але масової відмови від російської я не спостерігаю, вона усе ще займає панівне становище. Навіть у сфері обслуговування, попри закон, українська звучить не завжди.
Причина у тому, що без української в Сумах, як і загалом в Україні, можна легко обійтися, її ніде наполегливо не вимагають. І ситуація не зміниться, доки на рівні державної політики не буде запроваджена якась система обмежень і заохочень
Саме так відбувся масовий перехід на російську: хочеш просуватися по службі — вчи мову. Чекати, що ситуація зміниться сама собою — безперспективно. До речі, ті, хто виїхав зараз до європейських країн, почали вчити там національні мови й дітей планують віддавати до місцевих шкіл, щоб вони вчили польську чи німецьку, бо розуміють, що там без знання національної мови не буде шансів ні на роботу, ні на нормальне проживання.
У незалежній Україні народилося вже два покоління українців, але російськомовні батьки виховали їх такими ж російськомовними. І вони тиснуть навіть на тих, хто розмовляє українською вдома і хотів би розмовляти нею в соціумі. Я думаю, що тут спрацьовує наша генетична пам'ять про те, що українська — це небезпечно, оскільки за мову переслідували, репресували, морили голодом, вбивали. Перелік переслідувань і заборон української мови довгий. І зараз росіяни те ж саме чинять на окупованих територіях.
З огляду на відсутність кардинальної державної політики щодо мови ми маємо засилля російської мови в телевізорі, а ще більше — в ютубі, де українські блогери невідомо навіщо ведуть свої блоги російською. Або запрошують у свої ефіри «хороших росіян», спеціально для яких переходять на російську. У нас навіть є державний російськомовний канал, який фінансується з наших податків. Для чого і для кого? Це абсолютне марнотратство, на мою думку.
Краще спілкуватися суржиком, ніж російською
Більшість людей у Сумах називають мовою повсякденного спілкування суржик. І це справді так. У Сумах навряд чи можна почути справжню російську мову. Ті, хто думають, що говорять російською, помиляються — це не вона. І на російських мовних картах України немає, як ареалу поширення російської мови. Це так само як десь у Португалії чи на Брайтон-Біч хтось може говорити російською, але ж це не означає, що та територія є ареалом поширення російської мови.
Ставлення до суржику різне. Хтось вважає, що це прикольно і пише ним оповідання, пісні, дописи у фейсбуці. Хтось це явище засуджує. Наприклад, нью-йоркський професор та відомий поет Богдан Рубчак писав, що суржик — це «рак мови». І з тією, і з іншою думкою можна погодитися, але головне — розуміти, чому людина його обирає.
Суржик часто плутають з діалектом. Але діалект — це те, що було у нас з давніх-давен, і є залишками наших племінних мов. З діалектів пізніше утворилися літературні мови. Наприклад, з полтавсько-київського діалекту утворилася українська літературна мова, її доповнили харківський, подільський та галицький діалекти.
Суржик — явище новітнє, яке виникло внаслідок впливу іншої мови. І є суржик порубіжжя — «мова порозуміння», яка виникає між дружніми сусідніми культурами, які спілкуються між собою, а є суржик як «недознищена мова», наслідок колонізації, коли метрополія намагається навчити тубільців «правильної» мови, повністю знищуючи їхню власну. Саме таку ситуацію ми мали в Україні. І з цієї точки зору, суржик — все-таки негативне явище.
З іншого боку, коли людина не хоче псувати українську мову, бо погано її знає, і перед нею стоїть питання, розмовляти російською чи суржиком, то краще обрати суржик. Він все-таки ближчий до української мови.
Найкраще, звичайно, рухатися до живої української мови, бо суржик окремою мовою спілкування стати не може. Це деформація мови, порубіжжя, і він врешті-решт має зникнути, влитися в живу мову. Водночас українська мова має дещо розмити свої кордони, поступитися, знизити градус правильності, ввібравши в себе якісь частини й суржику, і сленгу. Літературна мова хай залишається для офіційної чи художньої сфери, але в живому мовленні мова має бути більш гнучкою.
Те, що українська сьогодні залишається лише на рівні офіціозу, дуже погано. Вона не розвивається. Молодь творить свій сленг на основі російської мови. Тобто нові прикольні слова, нові терміни, «дражнилки» утворюються не з українських слів, а з російських. Це «засушує» мову, зупиняє її розвиток, і вона залишається на часовому рівні Нечуя-Левицького й Коцюбинського.
Мовне пристосуванство — психологічна проблема
Довгий час нам втовкмачували тезу, що потрібно переходити на мову співрозмовника: якою мовою до тебе звертаються — на таку ти й маєш перейти. Але зазвичай це працювало лише в одному напрямку: ти маєш поступитися своєю рідною мовою на догоду російській — перейти на «общепонятный», бо це була мова міжнаціонального спілкування. І вона досі чомусь залишилася такою в нашій державі.
В Україні, крім українців, живуть люди різних національностей: роми, румуни, гагаузи, молдавани… І для порозуміння між собою вони чомусь використовують російську, а не, наприклад, державну українську
Кілька разів перед повномасштабним вторгненням я відпочивав влітку на узбережжі Одещини. На місцевому базарі сільське бесарабське населення, яке між собою говорить своєю українською говіркою, та туристи-відпочивальники з Галичини у розмові один з одним переходять на російську. І це вже не говорячи про те, що усі вивіски та ціни там були більше орієнтовані на російського відпочивальника. У Сумах, до речі, також усе ще багато вивісок російською, що є порушенням закону та недоглядом місцевої влади.
Поступатися рідною мовою — також проблема психологічна. Це питання «вищості»: хто почувається нижчим, той переходить на позиції та мову того, хто вище. Але людина повинна зберігати свою внутрішню сутність, психологічну чи ментальну, і не поступатися нею. Тим більше якщо знаходиться в Україні й точно знає, що українську тут знають усі. На сьогодні в Україні немає людей, які не розуміють українську. Хіба що якийсь заблукалий окупант.
У дітей з’являється мовна шизофренія
Багато батьків продовжують виховувати своїх дітей російською, попри те, що в садочку й в школі їх вчать українською. Протягом дня дитина переходить на українську мову, а ввечері батьки забирають її додому і «перемикають тумблер», розмовляючи російською, вмикаючи «Смешарики» чи «Машу и медведи».
Так у дитини з'являється те, що наш земляк мовознавець Олександр Потебня називав мовною шизофренією: коли людина не може точно зорієнтуватися ні з мовою, ні зі своєю психологічною сутністю. Бо що таке мова? Це не лише засіб спілкування, а й засіб мислення та самопізнання. І коли в тебе дві мови, то ти не багатший, як зазвичай говорять, а вдвічі бідніший. Ти багатший, коли маєш одну рідну мову і чітко сформулював для себе, що ти німець чи поляк, але, крім того, можеш спілкуватися ще кількома іноземними мовами. Але якщо людина має дві мови, які її розщеплюють навпіл і не дають зрозуміти, чи вона росіянин, чи українець, до якої культури чи ментальності вона ближча, то це її калічить. Вона не може визначитися, хто вона і куди їй рухатися далі.
У цьому ж, до речі, й причина усіх наших політичних й економічних негараздів, і врешті-решт — війни. Ми протягом 30 років не могли визначитися, хто ми: одні політики пропонували нам рухатися на Захід, інші — на Схід. Зрештою ми опинилися у сірій зоні невизначеності, якою скористався путін. Так само й дитина зростає у зоні невизначеності: начебто українець чи українка, але говорить російською і слухає російські пісні...
Немає чіткості, конкретності. А зараз особливо складно: тривалий карантин, а тепер повномасштабне російське вторгнення не дозволяють нашим дітям відвідувати школу та повноцінно навчатися. Тому від батьків залежить значно більша частина виховання, й мовного та патріотичного зокрема.
«Слово, моя ти єдиная зброє!» — писала Леся Українка. І дійсно, мова є зброєю, тому потрібно тримати її в чистоті, змащувати, берегти й вправно нею користуватись. Як наші бійці своєю зброєю на фронті. Так, серед них і правда є російськомовні, але жоден з них не воює за російську мову. Я впевнений, що всі вони прекрасно розуміють, що наша безпека, наша цілісність і наші подальші перспективи пов'язані зокрема й з українською мовою. І кожен з нас має це для себе усвідомити.
Перейти з однієї мови на іншу без внутрішніх змін — неможливо. Має бути внутрішнє усвідомлення того, хто ти, але багато хто над цим не замислюється. Тому з цього питання і треба починати. «Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?..», як писав Шевченко.
Мова — це лише зовнішній вияв нашої світоглядно-психологічної сутності. Доки ця сутність не зміниться, не зміниться і її зовнішній прояв — мова. І всі способи переходу на українську, які пропагуються, усі заклики чи тим більше цькування не спрацюють без внутрішнього усвідомлення
Більшості націй, принаймні зараз, пощастило: на них ніхто не тисне, і вони від самого початку усвідомлюють, хто вони. А у нас робота над самоідентифікацією — це постійна задача. Маємо увесь час боротися і виборювати, бо поруч із нами божевільний сусід, який вже понад 300 років ніяк не заспокоїться, і головна задача якого — наше знищення.
