Запах акацій, цвіту яблук і абрикосів переповнює дворики багатоповерхівок. Аромат свіжовипраної білизни змагається з пахтінням смаженої картоплі. На лавках гріються коти, поруч — гомонять бабусі. Поки триває розмова, діти нишком рвуть гілля бузку на букетик мамі й залазять хто вище на дерева. Чимало з нас виросли в таких сумських двориках: на «Хіміку», «Прокошці», поблизу Харківської, на «Дванадцятці» чи «Дев’ятці». Разом із трьома сум’янами Цукр пройшовся двориками Зарічного району, щоб зрозуміти, чим ці місця для них особливі. Розповідаємо, як відстоювали своє футбольне поле в «дядьків», що бачили у вікнах суконної фабрики, де тепер стоїть «Мануфактура», і чому боялися підходити до намиву піску на «дванадцятці».
Сухарики Flint й палички «Салют» після школи
На цегляному будинку фарбою замалювали назву «Черепіна», поверх білого кольору написано — «Героїв Крут». Двориком на «Дванадцятці» розходиться запах травневої акації. З 2000-х в одній із дев’ятиповерхівок живе родина Ювків: Захар, його мама, тато і старший брат, який зараз служить в Національній гвардії у Харкові. В цьому будинку, зведеному в 1990-х, отримав квартиру ще дідусь і передав своєму синові, тобто татові Захара.
— Будинок і під’їзд у нас типові: стіни, пофарбовані зеленою гладкою фарбою, цільні сходи з плит і старий подертий ліфт із дерев’яними стінами. На них я малим любив роздивлятися послання, які залишали місцеві хулігани. А от будинок за кількасот метрів цікавіший. Він збудований каскадом: кожен наступний вищий за попередній. Здалеку багатоповерхівка скидається на велетенські сходи. У теплу пору на цих дахах-платформах місцеві простеляють сушитися килими й навіть влаштовують пікніки, — говорить хлопець.
Сьогодні 22-річний Захар Ювко працює новинарем у медіа Цукр. Він пригадує, як зростав у цьому районі — каже, у дворі свого будинку часу майже не проводив. У третьому-четвертому класі Захар майже щодня бігав туди, де жили однокласники, у двір, прилеглий до вулиці ЗСУ. Дорогою треба було здолати «пустир» — закинутий острівець між подвір’ями багатоповерхівок, вкритий піском. Колись на цьому місці мали звести ще один будинок, але так цього й не зробили. Сьогодні територія заросла американським кленком, та протоптані стежки з дитинства Захара видніються й досі.
— Не знаю, чи безхатьки, чи діти натаскали сюди різних речей зі смітника. Але ми в дитинстві теж так робили: стягували дошки, закинуті меблі й робили халабуди. Якось наш такий змайстрований будиночок відібрали безхатьки, — сміючись, пригадує Захар.
Повз цю «піщану дюну» хлопець добирався до сусіднього двору із трьома будинками-свічками: жовтого, рожевого й блакитного. Вони високі й вузькі, з однаковими фасадами й виразними елементами згори, тому здалеку виглядають як три довгі свічки. Тут Захар з однокласниками грали в «сліпака»: одна людина із заплющеними очима намагалася спіймати інших. Поблизу стояла котельня, навколо якої бавилися в «червоноокого джокера»: гравець-злодій переслідував дітей і несподівано лякав їх, поки ті збирали записки, що залишив на території «джокер».
Цією компанією діти бігали в сусідній двір, де розміщувався місцевий «ЖЕК»: залазили на паркан і рвали соковиті абрикоси, аж поки їх не помічали працівники. Неподалік «ЖЕКу» був магазин «Тріумф», який тепер зветься «Мікс продукти». Всередині раніше стояв кіоск із друкованою продкукцією, де мама купувала Захару журнали: «Веселий художник», «Людина-павук», «Тачки».
У шкільні роки маршрут хлопця теж лежав через подвір’я з будинками-свічками. З дому він прямував через пустир до цього двору, чекав однокласників і разом з ними йшов у школу №17.
— Біля школи завжди працювала лавка зі смаколиками. Там продавали легендарне морозиво ядучо-синього кольору зі смаком енергетика і, власне, сам «заборонений напій». Після занять ми могли піти на ринок на «дев’ятці» за сухариками чи кукурудзяними паличками «Салют», — пригадує Захар.
У 2010-х поблизу «свічок» Захарів друг зі своїм батьком поставили на піщаному полі ворота. Це були два кілки, між якими закріпили перекладину зі стовбура дерева. Відтоді діти влаштовували футбольні турніри між дворами.
— Одного разу наше поле зайняли дядьки, яким було років по 20-25. Вони вирішили зробити собі «качалку»: натаскали пеньків, майстрували лави й бруси. Дивилися й думали: «Що за фігня? Ми ж тут у футбол граємо». Тоді ми, 11-річні діти, пішли з цими дядьками на угоду: хто з нас виграє у футбольному турнірі, той і забирає поле. Попри те, що в нас була чисельна перевага, ми все одно програли дорослим. Але врешті вони закинули свою ідею з «качалкою». Тому поле так і залишилося нашим, — пригадує Захар.
«Коли ти не в місті, читати про вибухи на районі — страшно»
Алеї акацій ростуть всюди, куди б ми не йшли. У кожному дворику Захар вказує на спільну деталь — дерев’яні дитячі будиночки на чотирьох ніжках. Ті «ніжки» особливі — на деяких вирізьблені візерунки. За нашу прогулянку Захар нарахував три таких будиночки, в дитинстві він полюбляв залазити до них всередину.
Побачивши нас, мешканка сусіднього двору звертається:
— А ви раптом не з газети?
— Ми із сайту.
— Оце зробіть фото й опублікуйте, що дітям ніде гуляти: ні у футбол, ні в баскетбол. І ще можете зайти у 36-й двір, у нас там взагалі краса. Є гарний майданчик із квітами, — говорить жінка.
— Сказати, хто облаштував ті клумби? — жартома питає нас чоловік, натякаючи на співрозмовницю.
— Ні, не треба, — сміючись, каже жінка.
36-й дворик і справді вирізняється з-поміж інших: охайним газоном «рушають» дерев’яні потяги-горщики з петуніями, фіолетові півники огороджені рівненьким штахетником. Поруч — дерев’яний колодязь, з якого «ростуть» квіти. Саме у цей двір восени 2024 року влучила російська ракета. Від удару загинуло 11 людей, 89 отримали поранення. Під час цього масованого удару по «дванадцятці» і наступного, що трапився в січні 2025 року, Захар якраз був на навчанні за кордоном. Тоді, взимку, російський «шахед» наскрізь пробив багатоповерхівку на вулиці Героїв Крут.
Ще на початку повномасштабного вторгнення Захарів друг із «блакитної свічки» разом із родиною виїхав за кордон. Хлопця ж попросили навідуватися у квартиру й доглядати за кішкою Фіоною. Згодом сказали, що не проти, щоб Захар у них жив, тож Фіоні тепер веселіше. У цій квартирі хлопець живе й дотепер.
Ця частина «Дванадцятки» тепер активно розвивається. На місці ще одного колишнього пустиря стоїть новенький житловий комплекс Iceberg, зведений у 2021-2024 роках. На перших поверхах розмістилися магазини, «Нова Пошта», а ще заклад «Сусіди» й улюблена кав’ярня Захара — Piccolino. Хлопець зізнається: зараз така інфраструктура йому до вподоби, та він сумує за просторами й пустищами на «Дванадцятці», які були тут в дитинстві. Серед такого дикого поля можна було б уявляти себе дослідником місцин мікрорайону.
— З нашого дев’ятого поверху раніше було видно майже весь район. Я навіть міг побачити друга в іншому будинку і помахати йому. Зараз це вже неможливо через нові багатоповерхівки, — говорить хлопець.
Де проходять межі «дванадцятки»? Якщо запитати про це мешканців кожної багатоповерхівки, то, скоріше, відповіді будуть різними. На думку Захара, мікрорайони №10 та №12 починаються із повороту праворуч з проспекту Михайла Лушпи, їх розділяє вулиця Івана Сірка. Звідти й до кінця вулиці Героїв Крут простягається «дванадцятка», яка охоплює всі прилеглі до цього квадрату території.
— Із ринку «на Дев’ятці» розпочинається мікрорайон № 9, по інший бік від «Дванадцятки» розташований №10. Їх розділяє вулиця Івана Сірка. А от, де одинадцятий мікрорайон я ніколи не чув і не знаю.
«Дванадцятка» розташована ніби на околиці, тож звідси можна дістатися будь-якої точки міста, пройшовши повз інші мікрорайони. Як говорить Захар, це дозволяє дослідити Суми сповна: «А от чимало людей із “Десятки” навіть ніколи не бували в нас, бо їм не треба було в цей бік». З іншого боку, в цьому є недолік — мікрорайон часто називають «шахедною стороною». Російські безпілотники, що заходять із Баранівки й Токарів, пролітають саме через «Дванадцятку».
Географія мікрорайону особлива. З обох боків дворики оточують дві водойми: озеро Чеха, до якого можна дійти за 5-10 хвилин, і Блакитні озера — за 15-20. «Чешка» найбільше пов’язана зі спогадами про дитинство Захара. Навколо озера він з друзями «ганяв» на велосипедах, грав у пляжний волейбол і звісно купався — «все літо проходило там».
— Якось друг мого старшого брата все літо працював на атракціонах біля озера. Тому ми з однокласниками могли безплатно там кататися. Часто гуляли навколо Чешки й з родиною. Пригадую, як насунулася літня гроза: небо потемніло, почався сильний вітер, а спеку змінила прохолода. Коли повернулися додому, мама приготувала тепленькі «мініпіци», щоб зігрітися, — гарячі бутерброди із сиром й ковбасою, — пригадує Захар.
За спогадами хлопця, раніше «Дванадцятку» могли вважати менш просунутим мікрорайоном: старі будинки, мало кафе й магазинів. У той час на «Дев’ятці» вирувало життя»: кулінарія, ринок, нічний клуб «Луна». Та коли в мікрорайоні №12 почали будуватися нові ЖК, кав’ярні й заклади, то це місце все частіше ставало популярним. Як говорить Захар, «тепер навіть багато хто мріє купити тут квартиру з люксовим видом на Чешку».
Квартира бабусі, яка була штукатуром і забудовувала Хімік
У дворику будинку на вулиці Марка Вовчка розноситься запах свіжовипраної білизни. Хочеться, як в дитинстві, пробігтися під простирадлами, що сохнуть на сонці. На пофарбованих лавах гріються котики, поруч з ними продають насіння бабусі з сусідніх під’їздів.
У цій п’ятиповерхівці на Хіммістечку, навпроти п’ятої лікарні, зростала Дар’я Геращенко. Разом з родиною вона 20 років мешкала у квартирі на 40 м². Бабуся Дар’ї отримала її в 1970-х роках. Жінка була штукатуром третього розряду, розбудовувала мікрорайон Хіммістечка й за чергою отримала тут помешкання.
— До того, як на уроці української літератури нас познайомили із Марком Вовчком, у нас із сестрою була дилема: як писати в зошитах чи різних документа свою адресу, як відмінювати її? Бувало, у деяких записах вулицю вказували, як Марко-Вовчок — інтерпретацій було купа, — каже Дар’я.
Бабуся й мама Дар’ї невдовзі розлучилися зі своїми чоловіками, тож у дитинстві й підлітковому віці вона зростала із сестрою й двома старшими жінками. Певний час з ними мешкала й тітка, яка потім виїхала за кордон.
Після завершення навчання в університеті, дівчина задумалася про переїзд до Києва: столиця видавалася місцем, повним можливостей. Водночас у сумському ком’юніті їй ставало затісно: в СумДУ Дар’я вела активне студентське життя, брала участь у самоврядуванні, тож знала багатьох людей.
— Я навіть сумувати не могла на самоті. Щоб побути одною, йшла на прогулянку: від вулиці Охтирської до Харківської й аж до центру Сум. Я про щось своє переживала, хотіла поплакати, але не могла цього зробити — на шляху стовідсотково зустрічала своїх знайомих: «Дар’я, привіт, як справи?». Хотілося стати інкогніто, але в Сумах вже не могла б цього зробити, — розповідає дівчина.
З 2020 року Дар’я живе в Києві. Працює в компанії Buki — це маркетплейс з пошуку репетиторів. До Сум навідується щосезону — раз у три місяці. Тепер перевагу рідного міста вона бачить в тому, що в будь-якій локації може зустріти своїх, на відміну від столиці. У Сумах вона наповнюється спілкуванням і з теплотою згадує про життя на Хіммістечку.
Дискотека із хіп-хоп треків для бабусь і дітей з двору
Двір, де зростала дівчина, у травні переповнювався запахами квітучих плодових дерев: абрикоси, вишні, алича й шовковиця. Аромат підсилював ще й цвіт каштанів і бузку. У цей період у вікна багатоповерхівок ввечері «стукали хрущі». У спекотні дні дерева створювали тінь у квартирах, тому температура всередині була комфортною. Це подобалося дівчині більше, ніж порожні поля сучасних новобудов у великих містах.
Діти із двох сусідніх будинків — на Марка Вовчка, 15 і на Серпневій, 5 — завжди бавилися разом. Любили бігати до п’ятої лікарні й рвати білий налив чи шовковицю, аж поки хтось із працівників закладу не проганяв. У дворі часто залазили на вишню, яку через похилений стовбур прозвали «Пізанською вежею». Дар’я й досі не розуміє, як дерево витримувало всіх дітей.
— У літній період бабуся могла їздити в село, а мама в цей час була на роботі. Нас із сестрою залишали вдома самих. Вона, старша на сім років, мала наглядати за мною. Але звісно їй не хотілося: були свої старші друзі, тусовки й перше кохання. Сестра любила мене відправляти на риночок «Миру» на «Хіміку» в магазин солодощів за бісквітними тістечками. Хоч і це не далеко від нашого будинку, та мені 10-річній здавалося, що відстань величезна. До того ж мама за межі двору не дозволяла виходити, — пригадує Дар’я.
Коли дівчата залишалися вдома самі, то старша діставала новенький магнітофон, вставляла касети із хіп-хоп треками, ставила пристрій на балкон, що виходив у двір, і вмикала звук на повну. На цю дискотеку збиралися місцеві діти, мами з візочками й навіть бабусі підтанцьовували на лавках.
— Для мене велика загадка: як нам тоді взагалі не робили зауважень? Бо зараз я орендую київську квартиру і часто в чаті будинку бачу такі повідомлення: «не шуміть», «вимкніть музику» і так далі. А сестра навалювала та-а-а-кі баси, але ніхто не робив зауважень, — роздумує дівчина.
Коли дітям у дворі ставало нудно бавитися у продавців, для чого навіть мали справжні радянські ваги, вони влаштовували концерти. Чи не в кожному під’їзді були ті, хто співав, танцював чи грав на музичних інструментах. Дар’я якраз опановувала скрипку. Десятеро, а іноді й п’ятнадцятеро дітей гуртом створювали програму концерту, ставили номери, запрошували мешканців будинку на виступи.
Дар’я вчилася у школі № 21. Її щоденний маршрут розпочинався дорогою навколо п’ятої лікарні. Звідти переходила до стоматологічної поліклініки й опинялася на подвір’ї школи — чотириповерхової будівлі з червоної цегли, що нагадувала історичну споруду.
Популярним серед дітей місцем була й «Дуровщина», чи як говорять зараз «Екопарк Верижиця» — озеро на «Хіммістечку». Взимку там каталися на гірках і ковзали по замерзлій водоймі. Майже щороку у весняний і літній період учні 21-ї школи прибирали територію біля озера на «Дуровщині», а потім влаштовували пікніки. Дар’я пригадує ті часи, коли над озером височів постамент Леніна, який невдовзі демонтували.
— Я в дитинстві дивувалася кількості пам’ятників Леніну. Маленькою запитувала маму: «Навіщо нам так багато цього мужика? Хто це?». Ще біля медичного коледжу стояв інший пам’ятник, який мене страшенно лякав — металевий, триголовий постамент «Змію Гориничу». Я все боялася, що з його пащек вирветься вогонь, — каже Дар’я.
«Клумби заросли бур’янами, а фарба на гойдалках облізла»
Після школи дівчина вступила до аграрного університету, та після першого курсу вирішила перейти до СумДУ. Спеціальність обрала «телекомунікації й радіотехніка». На той час цей заклад видавався їй кращим і до того ж розташовувався на «Хіммістечку». Тож до університету завжди ходила пішки.
Хоч і дорога займала сім хвилин, Дар’я завжди приходила на пари останньою, але й затримувалася до восьмої вечора: працювала над проєктами, брала участь в студентському самоврядуванні, дороблювала завдання. Після четвертого курсу університету дівчина з’їхала з батьківського дому й жила в різних локація Зарічного району: на вулиці Заливній, ЗСУ, поруч із СКД і на Охтирській.
— Але саме «Хіммістечко» залишилося для мене улюбленим місцем. Там я відчувала, що таке сусідство, де 20 квартир з одного під’їзду чудово знають одне одного. Життя на «Хіміку» я й досі порівнюю з життям у нових ЖК: там до сусідів не йдуть в гості й не бігають колядувати — максимум промовлять кілька слів у ліфті, — говорить дівчина.
Зараз, коли Дар’я буває в рідному мікрорайоні, він виглядає інакше. З одного боку двори вкриті новою плиткою, якої не було за часів її дитинства, з іншого — місцями відчувається занедбаність і порожнеча: «Деякі клумби заросли бур’янами, фарба на гойдалках облущилася, металеві деталі поіржавіли. А на деревах не сидять діти, як раніше».
Відколи бабуся Дар’ї померла, а мама виїхала за кордон, квартира на вулиці Марка Вовчка пустувала. Дар’я здає її в оренду. Час від часу вона навідується в рідний двір, коли треба розв’язати питання з орендарями. Ці візити щоразу повертають її до простору, де сформувалися спогади, відчуття дому і з’явився досвід дорослішання.
«Туди не можна, бо затягне, як в болото»
Поблизу гучної артерії міста — вулиці Харківської — розмістився будинок під номером 2/1. Він стоїть першим після «Мануфактури». У цій дев’ятиповерхівці зростала сум’янка Вікторія Нікітіна, яка зараз керує в Сумській ОДА відділом моніторингу й контролю апарату. Раніше з вікна її будинку на Харківській було видно Псел і суконну фабрику, тепер — ТРЦ. 57-річна жінка згадує, як дитиною любила спостерігати за виробництвом.
— Малими ми з друзями бігали попід вікнами фабрики й роздивлялася, як створюють тканину. В школі, на уроках праці, проходили там практику: роздивлялися верстати і як за ними працюють робітники. Але батьки часто лаялися на фабрику, бо де є тканина, особливо вовняна, там і з’являється міль. Коли суконка запускала етап активного виробництва, нам доводилося тримати вікна зачиненими, а квартиру обробляти спеціальними аерозолями, — пригадує Вікторія.
У 1979 році, коли Вікторії було 10 років, її родина переїхала в кооперативну квартиру на вулиці Харківські, 2/1. Гроші за помешкання сім’я виплачувала щомісяця протягом кількох років — так тоді працювало кооперативне житло. Коли заїхали, то сусідня дев’ятиповерхівка ще добудовувалася. Праворуч стояли високі будинки, ліворуч тягнулися невеликі будиночки приватного сектора. Туди діти бігали красти «найсмачнішу в житті полуницю». Невдовзі ці приватні дачі знесли, щоб прокласти нову дорогу.
— Поки будівництво тривало, діти зацікавлено спостерігали за ним. Особливо за тим, як намивали піски на дванадцятому мікрорайоні: із величезних труб лилася вода в перемішку з піском під високим тиском. Батьки суворо забороняли навіть підходити близько і приказували: «Туди не можна, бо якщо вступити, то затягне, як в болото», — розповідає жінка.
У дворі її будинку сьогодні нелюдно, більшість лав порожні. Сходи на ґанку одного з під’їздів обшарпані, а деінде є ями. Саме тут маленька Вікторія грала з друзями, з якими познайомилася після переїзду. З дівчатами прямо на ґанку бавилися в ляльки, на території двору — у хованки й класики. Бувало, Вікторія приносила старі речі дідуся-ветеринара: шприци без голок і залізні коробочки з-під інструментів і пігулок. Ними діти грали в лікарів, аж поки батьки не кричали з балконів будинку: «Віта-а-а, додому!», «Лі-і-і-за-а-а, заходь вже!»
Щоб після уроків раніше вийти до улюбленої подруги, дівчина вигадала хитрість. Коли до багатоповерхівок під’їжджав сміттєвоз, то просилася сама винести сміття з квартири.
— О пів на сьому вечора приїжджав сміттєвоз. Ми з подругою залишали відра, щоб сміттярі висипали їх у вантажівки, а самі бігли в «Гастроном» на Харківській. Там купували сто грамів цукерок «Ромашка» і пів батона. Дорогою назад все з’їдали, відносили відра додому й виходили гуляти «по справжньому», — пригадує Вікторія.
Діалоги, що починаються із «А пам’ятаєш?»
Влітку життя переміщувалося ближче до Псла. Спочатку Вікторія ходила туди лише з батьками, а в старшому віці її відпускали саму чи з сестрою. До піщаного пляжу спускалися із боку, де зараз стоїть караоке-бар «Колібрі». Там засмагали, купалися і навіть готувалися до іспитів — або принаймні удавали: «Ми виходили на річку, ніби білети вчити, але насправді більше розважалися», — згадує Вікторія. Взимку водойма перетворювалася на льодовий атракціон: до неї спускалися зі снігових гірок і каталися на ковзанах.
У часи її дитинства через Псел вже був прокладений харківський міст, але вигляд він мав інакший. Проїжджа частина складалася із двох смуг, а пішохідна була набагато вужчою, ніж зараз. Коли цією стежкою хтось йшов тобі на зустріч, то доводилося притискатися ближче до поручнів, аби розминутися, пригадує жінка. Найгірше було ходити мостом у дощову погоду, бо автівки могли забризкати брудною водою з ніг до голови.
— З роками мікрорайон Харківської розростався будинками й новими крамницями. Якось вперше відкрився магазин продуктів із концепцією самообслуговування. Замість того щоб попросити продавчиню відрізати шмат ковбаси, ти міг піти взяти її сам з полиці й принести на касу. Поруч працювала крамничка «Мелодія» з платівками й магнітофонами, а ще «Олімпієць» зі спортивним спорядженням. У юності нам дуже подобалося ходити там.
Після школи Вікторія вступила до педагогічного університету в Сумах, де вчилася на вчительку. У ті роки для студентки і її подруг головною розвагою були кінотеатри — «Дружба», імені Тараса Шевченка й «Космос». Влітку в міському парку працював відкритий кінотеатр просто неба.
До університету вона довго добиралася громадським транспортом із кількома пересадками. Для неї цей варіант був кращим, бо жити хотіла на своєму мікрорайоні. Бувало, одногрупники з гуртожитку навідувалися до неї в гості, на Харківську. Тоді цей район для них виглядав «як щось престижне», говорить жінка.
З роками мікрорайон Харківської змінювався на очах: будувалися дороги, нові багатоповерхівки й магазини, а старі крамнички переставали працювати й залишали по собі автентичні вивіски. У 2007-х роках суконну фабрику почали зносити, пригадує жінка. Замість неї за огородженим парканом швидко й раптово «виросла» «Мануфактура».
Нині жінка живе поблизу ринку СКД, але й цю територію відносить до Харківської. У свій будинок дитинства вона навідується майже щодня: йде на прогулянку із песиком зі своєї квартири до батьківської. Маршрут пролягає то двориками мікрорайону, то набережною Псла.
— Подруги із двору тепер розсіяні по світу й по Україні. Але коли щастить зібратися разом, то завжди пригадуємо дворик на Харківській. Часто наші діалоги починаються з «А пам’ятаєш?». Тоді пригадуємо, як гралися, просилися подовше погуляти на вулиці, вигадували приводи, щоб вийти раніше чи залишитися пізніше. Здається, недавно все це було. Тільки туя біля під’їзду нагадує, скільки років минуло. Тоді її тільки-но посадили, а тепер вона — он, яка висока!