Наприкінці лютого в Сумах відбувся Фестиваль перших п'єс, який є частиною проєкту «Театру ветеранів». На сценах Сумського національного театру Щепкіна й артпростору «Pogrib» провели читки п’єс, які написали ветерани й ветеранки. Одну з перших прочитали «Військову маму» драматургині Аліни Сарнацької, а зрежисував її сум’янин Роман Козак. Ми поспілкувалися із ними про актуальність п’єси, історію її створення та про те, як пройшла читка на фестивалі в Сумах.
Що таке «Театр ветеранів» та Фестиваль перших п'єс?
У 2024 році «ТРО Медіа» спільно з Театром Драматургів у Києві запустили ініціативу «Театр ветеранів», де ветерани й ветеранки можуть навчитися писати театральні п’єси та грати на сцені.
У «Театрі ветеранів» військовим допомагають не лише створити перші власні п'єси, але й втілити їх на театральній сцені. Саме тому в українських містах проводять Фестиваль перших п'єс.
З організацією події в Сумах допомогла спільнота «Суми майбутнього». На фестивалі представили п'єси «Удар дракона» Геннадія Удовенка, «Дружини» Катерини Вишні Вишневої, «Симбіоз» Катерини Костюкової, «І в горі… І шототам» Максима Девізорова, а також «Військову маму» Аліни Сарнацької.
Аліна Сарнацька — українська журналістка, правозахисниця, драматургиня, а також сержантка ЗСУ. Служила з березня 2022 до липня 2024 року. Брала участь в бойових діях у Донецькій області. Посада — старший бойовий медик роти вогневої підтримки 207 батальйону 241 бригади ТрО ЗСУ. На війні вона отримала контузії.
Аліна десять років працює з темою протидії домашньому насильству. Зараз пише кандидатську на цю тему, де намагається дослідити, з якими проблемами в суспільстві зіштовхуються жінки, які вживають наркотики, і секс-працівниці. Наприкінці березня в Аліни вийшла книга «Хто любов та мужність поєднав. ЛГБТІК+ ветерани в російсько-українській війні».
Взяти участь у «Театрі ветеранів» Аліну надихнула українська драматургиня Ольга Мурашко.
— Ольга надіслала посилання на анкету і сказала, що я обов’язково маю взяти участь. Під час навчання у проєкті я отримала багато нових знань, підтримки й відчуття, що я можу пробувати. Свої перші п’єси я написала саме під час цього проєкту.
Для драматургині «Військова мама» стала випускною роботою під час навчання у «Театрі ветеранів». Першу читку п’єси провів Олександр Ткачук, військовий ЗСУ та кінорежисер. Аліна розповідає, що Олександр повірив у цю виставу.
— Він зібрав команду, хотів робити постановку. Зараз у Києві виставу «Військова мама» грають на базі двох столичних театрів — Театру драми й комедії на лівому березі Дніпра й Театру Драматургів.
Про що п’єса «Військова мама»?
П’єса «Військова мама» розповідає історію бойової медикині Насті, якій не вдається отримати відпустку в комбата. Жінка поєднує військову службу та виховання 11-річної доньки.
У п’єсі також порушені питання воєнного життя українців. Наприклад, становище жінки у війську та взаємини матері й доньки на відстані. Дитина сумує за мамою, а Настя мусить спілкуватися з вчителями дочки, перебуваючи під обстрілами.
Розкривається й проблема бюрократії в армії. Коли доньці стає погано після операції, Настя намагається отримати відпустку. Для цього їй доводиться бігати від одного до іншого керівника, але все марно.
Крім того, у розмовах із побратимами героїня обговорює втрати, біженців та ухилянтів.
Образ головної героїні драматургиня написала зі своєї подруги Анастасії Крилової. Раніше вона викладала в медичному університеті, а останні три роки служить бойовою медикинею на базі 60-ї окремої бригади.
Драматургиня зосередилася на історії матерів, щоб показати розбіжність, яку може відчувати жінка на війні.
— Я не вважаю, що жінці на війні гірше, ніж чоловікові. Це неправда. Будь-якої людини не має бути на війні, тому що не має бути війни. Але в тій реальності, де ми існуємо, війна є, на ній є люди. У чоловіків — свої виклики, у жінок — свої, зокрема виховання дітей.
Як пройшла читка п’єси «Військова мама» в Сумах?
На Фестивалі перших п'єс у Сумах читку «Військової мами» провів режисер Роман Козак. Він працює в Сумському театрі імені Щепкіна.
Готуючись до читок, Роман отримав список і тексти п’єс. Врешті він обрав «Військову маму». Вона зацікавила Романа тим, що у ній драматургиня показує ментальне виснаження людей через війну.
Сценографічне рішення в постановці доволі просте — стіл і два стільці, що в кожній наступній сцені обіграні по-різному. Наприклад, вони стають укриттям, машиною чи домовиною.
Фестиваль у Сумах авторка не змогла відвідати, тож із Романом вони познайомилися дистанційно. Режисер каже, що основні побажання Аліни стосувалися виконавиці головної ролі. Важливо було відтворити стан героїні: вона сильно втомилася, не має нормального сну й відпочинку, ні на що не реагує, але єдине, що її чіпляє — біль за дитину й відчуття себе поганою матір’ю.
— Багато моїх колег сьогодні в лавах Збройних сил України. Деякі з них, на жаль, уже не з нами. У боротьбі за Україну загинули Анатолій Собокар, артист оркестру запорізького театру Магара, де я працював у перший рік повномасштабного вторгнення, а також Дмитро Буйвал — сум’янин і працівник-монтувальник сумського театру. Через втрати виникає емоційне вигорання, брак сенсів, зневіра й розпач. А в цій п'єсі дуже чітко проглядається історія порожнечі, яку несе в собі головна героїня.
Аліна Сарнацька каже, що читки в українських містах відвідували й військові. За словами драматургині, вони зазвичай діляться, що п’єса добре описує їхню реальність. А жінки-військові, особливо ті, які мають дітей, кажуть, що їм важко дивитися, адже ця історія передає їхній біль. Та Аліна очікувала такої реакції.
— Військові сприймають п’єсу як звичайний опис їхньої щоденної реальності. Мені було цікаво, як реагуватимуть цивільні. Але я не ставила собі завдання бути приємною для них чи навчити чомусь.
Генеральний штаб ЗСУ, розказуючи про відкриття «Театру ветеранів» пояснює, що це інструмент реабілітації для тих, хто пережив травматичний досвід, має поранення, контузії, втрати кінцівок. Натомість Аліна Сарнацька вважає, що написання п’єс не має бути реабілітацією:
На думку режисера Романа Козака, військові й цивільні стають наче чужими при спільній боротьбі: «Атрофація почуттів, різний досвід, обставини й умови життя під час війни є прірвою. А такі проєкти потрібні для того, щоб повернути зв'язок між ветеранами й цивільними».
За словами Романа, на Фестивалі перших п'єс у Сумах він радше поставив ескіз вистави, ніж провів класичну читку. Відштовхуючись від епілогу п'єси, Роман надихнувся референсом на сцену гробарів із шекспірівського «Гамлета». У п'єсі Шекспіра вони копали могилу для Офелії — коханої Гамлета. Гробарі з іронією сперечалися на вічну тему життя й смерті.
— Історія наче розказана цими гробарями, які виступають, зокрема й замість звичайної рації, — пояснює режисер. — Гробарі працюватимуть, як третя сила, щоб провести лінію розвитку відчуженості, нерозуміння, байдужості тилу та фронту один до одного.
Роман переймався, що через відсутність бойового досвіду йому буде важче передати усю точність п'єси. Та все ж, на думку режисера, в обговоренні із сум’янами після побаченого й почутого було зрозуміло, що відчуття присутності в подіях історії у людей саме з бойовим досвідом було точним.
Однак український драматург Максим Курочкін зробив зауваження щодо того, як актори прочитали драматургійний текст. У форматі читок школа переживання є чужою. Першочергово — п'єса не інтерпретована командою. Тобто текст не повинен бути ускладнений додатковими сенсами й переосмисленням.
Аліна Сарнацька каже, що створювати п'єси на воєнну тематику має перш за все людина, яка вміє це робити якісно. Драматургиня додає: «Після читок люди, буває, питають, чи не хочу я щось сказати. Я розгублююся і починаю просити донатити на тактичну медицину, бо я вже все сказала. І якщо мені вдалося, то доповнювати вже нічого не треба».
