«Там почалося». Ці слова пролунали у моїй слухавці ранком 24 лютого. Телефонувала головна редакторка. Наче повністю усвідомлюючи, що саме почалося, вже о 06:18 ми повідомили в телеграм-каналі, що будемо інформувати про ситуацію і закликали зберігати спокій.
За ці 18 хвилин ми промоніторили соціальні мережі, прочитали ключові новини та зрозуміли, що наше slow-media мусить стати quick-media. Вже за кілька годин наші 2 тисячі підписників перетворились у 4 тисячі, а згодом ми досягли відмітки у 25 тисяч підписників лише в телеграмі. Саме він тривалий час залишався нашим основним каналом комунікації.
Кожен сам за себе
Повномасштабну війну команда «Цукру» зустріла в складі 4-х осіб: співзасновника видання Дмитра Тіщенка, головної редакторки Таміли Кошман, менеджерки спецпроєктів Альони Сергієнко та авторки видання Юлі Опанасенко. Близько 8 ранку я вивіз з офісу всю техніку. Так команда озброїлася ноутбуками, аби працювати вдома. Тим часом Юля разом з дитиною була вимушена евакуюватися, як не дивно, ближче до кордону. Але це вже зараз ми можемо тверезо аналізувати ситуацію, тоді багато рішень приймалося на емоціях.
Передаючи техніку для подальшої роботи, ми не домовляючись вирішили: кожен несе відповідальність лише за себе і має повне право евакуюватися за потреби в інше місто чи країну. Будучи лише втрьох у Сумах, «Цукр» не лишився відповідальністю трьох людей. Вже за день ми згуртували понад 10 волонтерів-медійників, що допомагали моніторити новини, оформлювати публікації, модерувати чат, аби припиняти там паніку і налаштовувати людей на конструктивні діалоги.
До нашого телеграм-боту в перші місяці вторгнення надійшло понад 4 000 повідомлень. На кожне з них ми намагалися відповісти по суті, хоча, будемо відвертими, часом уривався терпець і доводилося відповідати людям прямо, без красивих форм.
Назад до громадської діяльності
У 2018 році ми заклали основи «Цукру». Це була своєрідна квінтесенція громадської діяльності кількох активних сумчан. Він мав стати майданчиком для просування сучасних ідей, просвітництва, ми буквально хотіли «продавати» сумчанам прогрес. Відкрившись у 2019-му, вже за рік ми зустріли пандемію, в якій «Цукр» став рятівним колом і залишив нас на зв’язку з небайдужими сумчанами. Ще за два роки, як ви вже здогадалися, почалася повномасштабна війна, до якої ми, як з’ясується згодом, були цілком готові як медіа, не зважаючи на невелику команду.
Довіра до видання, налагоджені процеси та десятки волонтерів допомогли нам зосереджуватися на найбільш гарячих питаннях. Вранці 25-го лютого ми відкрили «Розумний Хаб» для волонтерів, що організували тут перший збір потреб. Того ж дня ми розпочали збори коштів, які згодом принесли понад 12 мільйонів гривень лише на рахунки Громадського фонду «Суми».
Ми були на зв’язку з усіма волонтерами, чергували вдень і вночі, але майже ніколи не переживали, що пропустимо якусь важливу інформацію. Достатньо було просто повідомити, що когось із команди не буде пів дня, і знаходилося 2-3 охочих взяти на себе обов’язки цієї людини.
Саме така підтримка і делегування обов’язків дозволяли нам не просто залишатися ефективним джерелом інформації, а й включатися активніше у волонтерську діяльність, надавати майданчик тим людям, що забезпечували тероборону з перших днів. Ми інформували про потреби у донорах крові, оновлювали інструкції, карти укриттів, закликали повідомляти про пересування ворога на Сумщині та за лічені години могли зібрати кошти на автівку або інші потреби захисників.
Збір і перевірка інформації
Відповідальність за кожне слово, опубліковане на наших платформах, і до повномасштабної війни була основою роботи «Цукру». Втім, після 24 лютого цінність кожної коми та знаку оклику зросли до неймовірного рівня – ми намагалися бути оперативними, але водночас не сіяти паніку в суспільстві. Інформація розліталася миттєво і виправити її постфактум ставало неможливим: один неперевірений заклик здавати кров — і біля лікарні хаотично формувався натовп, чого геть не можна було допускати в умовах війни.
З 25 лютого ми були в спільному чаті з військовою адміністрацією та журналістами усієї області. Це дещо заспокоювало, наче ми маємо доступ до ексклюзиву і можемо донести до людей щось важливе. Хоча тривалий час адміністрація разом з нами, медійниками, вчилась інформаційній роботі під час війни. Мабуть, ніхто не забуде перший і останній відбій загрози артилерійського обстрілу, який оголосили випадково. Приліт відбувся саме тоді, коли люди виходили з укриттів. На щастя, обійшлося без жертв, але в такі моменти краще усвідомлюєш фразу «Правила пишуться кров’ю».
Нашу команду вже непогано знали підписники, з багатьма ми були знайомі особисто, а ті, хто вперше дізнався про «Цукр» бачили, що нам можна написати в телеграм-бот. Все це замикало на нас велику кількість інформації та водночас покладало на «Цукр» велику відповідальність за те, що ми будемо далі з нею робити.
Нікому не побажаєш такого експрес-курсу з навчання журналістиці в умовах війни. Але зараз ми розкладаємо по поличках усі знання і пишаємось тим, що вистояли й не втратили контроль над собою та робочими процесами всередині команди.
Хочеться висловити окрему повагу та подяку всім працівникам Суспільного Суми та інших філій мовника в Україні за якісне та оперативне висвітлення подій. Як людина, що свого часу пропрацювала 4 роки на Сумській ОДТРК, що згодом стала UA: СУМИ, а потім Суспільним, я гордий з того, якими є зараз комунікації та якість роботи всього медіа. Робота ваших журналістів під час війни – це найкращий показник того, як важливо мати незалежного суспільного мовника у розвинутій демократичній країні.
Пропаганда, мат і постійне спростування фейків
Ми завжди балансували на межі журналістики та просуванням якихось меседжів, що не проходили фільтр загальноприйнятих стандартів. Ще до війни нам дуже подобалося, що незалежність видання передбачає можливість відвертого спілкування з читачем. Якщо люди називають речі своїми, нехай грубими іменами, ми маємо право передати їх дослівно, не приховуючи правди. Якщо вся редакція за щось уболіває, то ми неодмінно можемо заявити про це від імені видання. «Цукр» так діяв і до повномасштабної війни, але після її початку, це стало вкрай помітним. Якщо тероборонівець в розмові з окупантом обіцяє його «їбашити», то ми не будемо приховувати його намірів, підміняючи поняття. Якщо хочемо, аби люди знали, що ми в місті та займаємось волонтерською діяльністю – відкрито заявляємо про це. Хоча, скажімо, виготовляти коктейлі Молотова і закликати до цього інших – не дуже по-журналістськи.
Нам взагалі здається, що на таких речах і сформувалася спільнота нашого видання. За весь час існування медіа у нас було два значних стрибки в кількості доброчинців, що фінансують нашу роботу. Перший – під час пандемії, коли ми почали пояснювати що відбувається зрозумілою мовою. Другий – коли інформували про події, пов’язані з повномасштабною війною. Увійшовши в пандемію з двадцятьма доброчинцями, у серпні 2022 року нас уже фінансують понад 250 благодійників, що забезпечують своїми внесками майже половину всіх витрат редакції. І це в той час, коли гроші спочатку витрачаються на виживання, потім – на ЗСУ, і вже в останню чергу, імовірно, на підтримку суспільних проєктів.
Зрештою, з перших днів великої війни ми вкотре прийняли позицію, що збереження держави для нас цінніше за деякі журналістські стандарти, тому регулярно ділилися своїми особистими думками, безумовно відділяючи їх від новинного контенту. Також у притаманній нам манері ми спростовували фейк за фейком, уточнюючи інформацію в першоджерелах. Ідеальний час, аби відчути цінність інформації з перших вуст.
Що допомогло підготуватися та вистояти
У повномасштабну фазу війни ми увійшли з чималою кількістю підписників, понад сотнею доброчинців і кількома міжнародними організаціями. Останні з перших днів повідомили нам про можливість використання грантових коштів для переїзду чи інших критично важливих потреб редакції. У нас була можливість отримувати інформацію, переварювати її та подавати в зручному для всіх вигляді. У якийсь момент зрозуміли, що майже не турбуємося про те, чи нам довіряють і чи потрібно комусь доводити, що ми – журналісти.
Команда мала чіткі інструкції користування соціальними мережами. За місяць до вторгнення, наче відчуваючи ризик, ми підвищили рівень безпеки кожного працівника, змінивши паролі та увімкнувши всі можливі додаткові перевірки при вході в робочі та особисті акаунти. Крім цього, ми мали напрацьовані роками алгоритми публікації повідомлень, що сприяло більш комфортному сприйняттю інформації. У березні ми навіть запропонували допомогу військовій адміністрації в оформленні публікацій, аби більше людей засвоювали офіційні зведення коректно та спокійно. Цим і займалися паралельно до травня місяця.
Відчуття своєї аудиторії, нехай вона і зросла майже вдесятеро, допомогло нам давати людям ту інформацію, якої від нас очікують. Попри страх і нерозуміння, яке майбутнє на нас чекає, ми організовували «живі» зустрічі та планерки. В них брали участь вже до десятка людей, а не четверо, як було раніше до вторгнення.
До команди долучилися Дар’я Приходченко, Олександр Іванов, Юрій Волк, Іван Іщенко. Між усіма нами були розподілені обов’язки, а робота планувалася відповідно до розвитку подій за різними сценаріями. Коли почали надходити бронежилети, шоломи, турнікети – вчилися користуватися всім цим для подальшої роботи.
Вимушений ріст якості
За кілька тижнів від початку вторгнення нам написали кілька фотографів та відеографів, що хотіли бути корисними для нашої перемоги. Ми почали робити фоторепортажі про ситуацію в місті, показувати, що тут працюють ринки, магазини, і гуманітарна катастрофа є лише загрозою, а не доконаним фактом. У цьому нам допомагали Максим Сахно, Сергій Куха, Лена Ліон, Юрій Волк.
Також у якісному висвітленні життя на Сумщини брала участь вся команда BlackFox Production: Олександр Парфіло, Володимир Нянькін, Денис Глазун. Разом із ними зокрема ми почали їздити у звільнені населені пункти, щойно такі з’явилися наприкінці березня.
Показувати наслідки окупації та звірств росіян у фото та відео форматі було простіше. Передати у тексті те, що відбувалося на окупованих територіях повною мірою було неможливо. Натомість фото та відео дозволяли показати весь той жах, що лишили по собі орки.
Користуючись вільними руками та якісною технікою, на Цукрі почали виходити настільки якісні та красиві репортажі, що нам не лишалося нічого іншого, як почати думати про забезпечення такого ж рівня у майбутньому. Ми почали долучати в команду професіоналів цієї справи, з деким працюємо досі на постійній основі, а завдяки підтримці міжнародних організацій нам вдалося придбати й власну техніку для якісного фото й відео контенту.
А ще ми, нарешті, маємо в команді людину, відповідальну за наші соціальні мережі – це Даша Приходченко. Раніше ми пишалися тим, що кожен працівник видання вміє робити все «під ключ», тепер горді з того, що маємо для цього окремого спеціаліста.
Стабілізація
Я пишу цей текст у серпні. На сьогодні ми працюємо в офісі ушістьох, залучаючи регулярно до роботи фотографів, відеографів, дизайнерів та інших спеціалістів, коли не можемо впоратися самостійно. На зв’язку з нами лишаються люди, з якими ми пережили перші тижні вторгнення – вони допомагають у реалізації спецпроєктів та нових ініціатив. Крім того, з червня до нашої команди долучився Олексій Туча – наш новий автор, відповідальний за новини на сайті та у соціальних мережах.
Підтримка доброчинців та міжнародних організацій дозволяє цілковито зосередитися на медійній роботі, ба більше – думати про розвиток, креативні формати та проведення подій в місті. Ми відчуваємо в останньому дуже велику потребу – людям треба бачити поруч із собою однодумців, інакше можна легко себе переконати у безперспективності життя в нашому місті чи навіть країні.
Ми перевели сповіщення про тривоги в окремий телеграм-канал, очікувано втратили кілька тисяч підписників, що лишалися в основному каналі лише заради цього. Не шкодуємо, бо з 25 тисяч продовжуємо сповіщати 23 тисячі зацікавлених підписників у подіях, не менш важливих за повітряні тривоги. Взагалі очікували дуже великий відтік людей після такого рішення, але виявилося, що люди готові слідкувати за розвитком міста тепер трохи більше.
Ми організовуємо власні заходи у відновленому Дворику на Кузнечній, під час подій зустрічаємося з нашими підписниками, плануємо амбітні та креативні проєкти поза межами онлайну. Продовжуємо співпрацю з волонтерськими рухами, допомагаємо Громадському фонду «Суми» збирати кошти для військових, шукаємо круті історії на Сумщині та підтримуємо бойовий дух наших читачів.
У травні відновили безкоштовну вело-СТО в центрі міста, встановили зарядний стовпчик для персонального електротранспорту, на який сумчанка Юлія Гончарова зібрала кошти якраз напередодні російського вторгнення. Наважились і випустили другий друкований «Цукр», тираж якого несподівано для нас був викуплений за кілька днів. Тож із великою радістю ми замовили другу партію, яку зараз можна знайти на полицях сумських кав’ярень і закладів.
Сил додає наша спільнота з понад 250 доброчинців. Це люди, які попри складні часи, усвідомлюють важливість підтримки незалежного медіа. Жодного разу від початку великої війни в нас не було сумнівів, що наша робота важлива і потрібна комусь – об’єми моральної та фінансової підтримки завжди підтверджували наші добрі наміри. Дякуємо кожному, хто мислить на кілька кроків вперед, вірить у розвиток міста, в роль медіа у цьому процесі та готовий докладати зусиль для нашої перемоги на всіх фронтах.
Для чого усе це
Раніше нам було дещо важче пояснювати свою любов до міста Суми. Люди соромилися, цуралися, недооцінювали все, що було поруч. Дехто намагався звідси тікати, сподіваючись на краще життя десь в інших містах чи країнах. Кожен член нашої команди неодноразово бував у інших містах, більшість подорожувала за кордоном. Ми знали, що любимо це місто не від безвиході, а усвідомлюючи цінність кожного куточка та кожної людини, що живе поруч. І якими ж болючими стали слова Сергія Жадана, написані ще у 2017-му, вочевидь, про війну на Донбасі:
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
Що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою, — Сергій Жадан, «Їй 15»
Чимало українців переглянули своє ставлення до рідних міст. Багато хто зрозумів, що в умовній Європі треба працювати ще більше, аніж на рідній землі. Сміливі хлопці та дівчата на фронті воюють і кладуть своє життя, захищаючи свободу нашої країни та виборюючи кожен клаптик землі, тимчасово окупований дикунами з сусідньої держави.
Ми пишаємося кожним українцем і віримо в рідний край. Ми знаємо, що далі буде важко, але вже зараз можна закладати фундамент для тих змін, про які мріяли. Все, що ми бачили у своїх подорожах, книгах, фільмах чи мріях, зараз необхідно закласти в основу оновленої України. Зробімо все можливе, аби наші діти подякували за країну, в якій вони будуть рости.
З вірою в перемогу, команда «Цукру»
Редагувала: Юлія Опанасенко
