Журналісти активно зацікавилися нашим сьогоднішнім співрозмовником після його дебютної ролі в фільмі «Мати апостолів», який вийшов на екрани у 2020 році. У цій стрічці про війну на Сході України він зіграв мешканця окупованої території, який захопив у полон українського льотчика, але потім врятував його ціною власного життя.
Одну з головних ролей у фільмі також зіграв славетний Богдан Бенюк. У своїй «щепкінській» гримерці заслужений артист України Сергій Медін розповів Цукру, чому ми не часто бачимо в кіно сумських акторів, чи личить йому ірокез та чи вродили в цьому році кавуни на Лебединщині.
Репетиції в маршрутці
— Колись слуга, здається, Льва Толстого, почав писати біографію свого пана і занотовував туди ретельно, коли письменник прокинувся, коли поснідав, коли поспав. Той почитав ті записи й розчаровано зітхнув: «Хіба ж у цьому моє життя?». Чи можна сказати, що життя актора теж не на поверхні, а десь глибше всередині?
— Життя в акторів звичайне, але і незвичайне також. Зранку прокидаєшся, і за кавою відразу прокручуєш, що там буде сьогодні на репетиції. Не встиг з ліжка піднятися, а вже одразу театр тебе наздоганяє.
Нерідко повторювати текст доводиться, одягаючись. Сів у маршрутку – теж крутяться репліки героя в голові
А далі з 11:00 до 14:00 уже на сцені відбуваються репетиції. Після них – відпочинок до вечора, і там уже приходить час самої вистави перед нашими глядачами. Їдеш додому – знову голова повна думок про те, що вийшло, що не вийшло. Тільки затихли думки – а тут згадуєш, що на завтра вже інша вистава та інша роль, і тоді десь до другої ночі думаєш про це.
— Буває так, що сьогодні в театрі у вас роль глибока та філософська, а наступного ранку вже треба у родичів картоплю копати?
— Так, це в моєму житті трапляється. Саме от збираюся на вихідні їхати в Лебедин до тещі на город. Не бачу в цьому якоїсь драми – таке життя. Можна було б і купити цю картоплю, але теща не зрозуміє такого підходу.
Як із Сум потрапити в кіно
— Бути актором і зніматися в кіно радянські діти часто мріяли, певно. Пишуть, що ваші батьки до кіно вас пристрастили, вірно?
— Народився я в селі, в якому і жив до 7 років з дідусем і бабусею, батьки в цей час працювали в Сумах, заробляли кошти на кооперативну квартиру. Якраз перед початком мого навчання у школі ми переїхали до міста. Тато сам мав схильність до творчості, писав вірші й досить непогані. А мама була бібліотекаркою і справді дуже любила кіно.
— Тепер кіно наздогнало вас разом із роллю в фільмі «Мати апостолів»?
— Знаєте, якби не цей фільм, то я б з вами не говорив. Довгий час уникав журналістів – усе боявся, що когось забуду згадати, не так про когось скажу, хтось за це образитися може. Тобто спілкування з пресою для мене було таким собі табу. А потім під час презентацій фільму в різних містах довелося говорити про мою участь в ньому, і так, можна сказати, звик до журналістів.
— Сподобалося вам у кіно зніматися?
— Чудовий новий досвід.
— Сумчан взагалі часто запрошують зніматися?
— Не дуже. Я взагалі фактично нікого не знаю. Є одна актриса з Сум, яка в серіалах знімається. Мені здається, що зараз настають часи, коли є хороші шанси побачити на екранах не лише київських акторів. Люди хочуть дивитися на нові обличчя. Якщо цікаво, я вам розповім, як я потрапив до фільму «Мати апостолів».
— Свого часу в нашому театрі головним режисером був Антон Меженін. І він запросив якось дуже відому та впливову кастинг-директорку Аллу Самойленко, яка шукає акторів для українського кіно. Вона в Сумах придивлялася до нас, когось просила щось прочитати, показати себе. Мене ні про що не просила. Сказала лише: «Чудовий типаж, сподіваюся, що ми будемо співпрацювати з вами».
Минуло кілька років, я і забув уже про те. Аж раптом вона мені телефонує: «Для вас є роль у проєкті, я дуже вас прошу, не відмовляйтеся, їдьте у Харків на кастинг». У Харкові вже були режисер цього фільму та оператори. Мені перед тим вислали текст, який я мав вивчити. А далі були ще одні проби в Києві на студії Довженка, після яких мене затвердили.
— Знімати київських акторів, певно, і простіше – логістику не треба продумувати, всі поряд?
— У мене до цього фільму були ще варіанти поїхати на кастинг інших фільмів. Але актору театру не так просто планувати щось на кілька днів наперед – у нас, наприклад, бувають термінові заміни: через ті або інші причини треба людину підмінити ввечері. Ти думав, що будеш вільний у цей день, а обставини склалися інакше. Так у мене кілька можливостей зірвалося, а тоді з регіонів запрошували дуже рідко. І от у фільмі «Мати апостолів» актори зібралися з усієї України, головна героїня зі Львову. Для знімання і роботи над фільмом мені довелося відлучатися з Сум два рази. А далі вже поїздки по Україні з презентаціями.
З Бенюком здружилися
— З Богданом Бенюком стосунки під час зйомок склалися у вас?
— Дуже проста і з гарним почуттям гумору людина. Ми з ним, можна сказати, після фільму здружилися. Він каже мені жартома: «Тобі ж «народного» не дадуть без профільної освіти. Давай до Києва вчитися до нас». Я йому: «Та це ж ЗНО страшне здавати треба, не хочу». Він сміється. Бенюк знає силу-силенну анекдотів, які полюбляє використовувати в життєвих ситуаціях. Якось ідемо містом, а він раптом: «Слухайте, ніколи не купуйте кільця кальмарів поряд із синагогою».
— «Непрофільна» освіта у вас музична, правильно?
— Так, я навчався грати на гобої в Сумському музучилищі. І вже під час навчання почав потроху працювати в нашому театрі. Гобой був дуже рідкісним для Сум інструментом і дуже запотребований в оркестрах міста. Потім була армія, після якої я повернувся до театру, але вже працював у хорі. Взагалі планував бути професійним музикантом, можу сказати, що я ним і лишаюся певною мірою. Музична освіта часто допомагає під час підготовки до спектаклів, до речі.
— Може і свій гобой ви ще не сховали до футляра?
— Сховав, на жаль, і давно. Навіть не по своїй волі, а тому що в ті далекі часи не так легко було придбати хороший інструмент. А більш-менш серйозний гобой коштував приблизно 2–2.5 тисячі карбованців. Це була дуже пристойна сума. У мене інструмент був, а от у студентів училища далеко не завжди.
Коли я вже працював у театрі, викладач попросив мене виручити з інструментом одну студентку – і так я розлучився з моїм гобоєм
Згадався мені випадок, як зайшов у музичний магазин на Сотні та питаю у продавчині: «Девушка, а у вас гобои бывают?». Вона довго дивилася на мене, а потім каже: «Молодой человек, здесь отдел музыкальных инструментов, у нас обои не продаются». З кар’єрою музиканта не склалося, зате поступово мене в театрі почали пробувати як драматичного актора на різні епізодичні ролі, а з часом – і головні.
За двома зайцями з ірокезом на голові
— Ваша візитівка на сайті театру – це величезний перелік ролей, які вам довелося зіграти?
— Там ще не всі вказані.
— Вони всі тримаються постійно у вашій голові, чи доводиться відновлювати час від часу?
— Основа тримається, якийсь внутрішній стан кожної з ролей – я пам’ятаю, яке потрібне налаштування. Звичайно, є такі об’ємні ролі, як Клавдій у «Гамлеті», наприклад, то такий текст фізично неможливо постійно тримати в пам’яті. Але на будь-яку роль мені потрібно максимум півдня, щоб її згадати й бути готовим зіграти.
— На першому місці в тому списку вказана роль Прокопа в комедії «За двома зайцями», це не випадково, вона вам дорога?
— Вона просто найбільш свіжа в моєму репертуарі. Думаю, на сайті нові ролі додають в порядку хронології.
— Коли ви готували цю роль, то чи хотіли рівнятися на легендарний образ Миколи Яковченка, який став класичним батьком Проні Прокопівні? Чи навпаки не хотіли повторюватися?
— Навпаки. Хотів від того образу максимально відійти. Хоч і важкувато це було зробити, треба визнати. Але в концепції нашої вистави бачив себе іншим Прокопом – я там і на піаніно граю, і у фіналі виходжу на весілля з ірокезом на голові, або догодити Проні, вона ж вся така «сучасна дама».
— Таке осучаснення п’єси – ваше особисте чи взагалі в театрі Щепкіна є тенденція до авангардного прочитання класики?
— Так, останні режисери, які у нас були, привносили часто щось новеньке – і Роман Козак, і той же Антон Меженін. Це добре сприймається сумською молоддю, яка почала активно ходити до театру. Ще у молоді та і взагалі у активних людей дуже популярними є майстер-класи акторської майстерності, на які ходять бізнесмени, менеджери та інші солідні люди. Ці курси допомагають вільніше себе почувати в різних життєвих та професійних ситуаціях. Наприклад, не боятися публічних виступів, побороти хвилювання. Деякі актори нашого театру робили в Сумах такі майстер-класи.
«У житті потрібно бути самим собою»
— До речі, про хвилювання на публіці – у вас є особистий рецепт, як із ним впоратися?
— Я зазвичай просто перехрещуюся, кажу собі, що все буде добре – і йду на сцену. Хвилювання є, звичайно, але з досвідом ти вчишся його контролювати та скеровувати у потрібне русло. Це хвилювання, якщо можна так сказати, вже буде правильне. Звісно, тебе хвилює питання, як ти зіграєш, як глядач сприйматиме – якщо тобі це байдуже, то це вже проблема. Але виходиш на сцену, і як тільки почав жити там, як твій персонаж – хвилювання відходить.
Але на 100% перевтілюватися на сцені теж не можна, треба ще свого персонажа контролювати
Та ще і ролі бувають такі, наприклад, що по сценарію у героя має трапитися інфаркт, то ти ж не будеш також себе доводити до такого стану. Інколи й до смішного доходило. Один актор у нас грав у п’єсі, де зла відьма його зачарувала і він осліп. А на сцені в цей час був відкритий люк, а під ним простір метрів три глибиною. І він однією ногою вже туди майже ступив – ледве ми його встигли вхопити, аби він не впав у яму. Кажемо йому після спектаклю: «Ти що, не бачив, куди ти йдеш?!» А він: «Так я ж був сліпий». Це при тому, що він грав із відкритими очима весь час.
— А є така роль, особливо для вас близька, де ви б відчували, ніби граєте самого себе?
— Коли готуєш роль, то звісно якісь паралелі знаходиш між собою та персонажем, навіть якщо це негативна особистість. Актор – це ж адвокат своєї ролі.
— Свою акторську майстерність доводилося застосувати десь поза театром, немає інколи бажання нею скористатися в особистих, так би мовити, цілях?
— Не люблю я цього. Не люблю. Я вважаю, що актором потрібно бути лише на сцені, а в житті краще бути самим собою. Може колись десь там довелося трішки шарму додати, так би мовити, але не більше.
До тещі на кавуни
— Театр Щепкіна є класичним, так би мовити, театром. А як ви ставитеся до експериментальних театрів, не зовсім традиційних? Наприклад, у нас є театр Нянькіних.
— Я їх дуже люблю і поважаю. Можна сказати, дружу з ними. Класичний театр чудово доповнюється такими театрами. Але ж і наш національний театр є доволі експериментальним і новаторським зараз.
— Ви очікуєте на продовження своєї історії в кіно?
— Так вона і продовжується. Вже найближчим часом я маю їхати на нові зйомки. Це буде епізод у серіалі. Маю запрошення на кастинги до інших проєктів. Але, як я уже казав, актору непросто планувати своє майбутнє. Минулого року у нас в театрі була призначена прем'єра на ті дати, коли мене чекали на кастингу. І не будуть же прем’єру через мене скасовувати. Я тоді просив на один день перенести проби, але там теж залучений цілий штат людей, у яких свої графіки. З цими моментами все дуже непросто. Але зрештою ту прем’єру скасували через карантин.
— Є різниця між сумським глядачем і глядачем в інших містах України?
— Напевно так, але головним є те, що місцевий глядач завжди прихильно ставиться до свого театру, він звикає до нього і може багато чого пробачити акторам. А під час гастролей ми потрапляємо в інше середовище, де невідомо, наскільки прискіпливим є глядач. Потрібно включатися і працювати, аби достукатися і підкорити зал. Тому такий досвід нової сцени дуже корисний для акторів.
— А емоційне розвантаження на городі з картоплею? На Лебединщину до тещі ви вже завтра їдете?
— Навіть сьогодні. Там приватний будинок і 6 соток картоплі, яку вона обробляє. І от ми з дружиною їдемо їй допомагати. Загалом соток 9 того городу, але ж є гарбузи, дині, а ще кавуни цього року вродили неймовірні. Так що там є чим зайнятися і перезавантажитися перед початком нового тижня.
— Не хочеться часом і собі такого будиночка з городом?
— Мені зараз 58 років. Звісно, є такі актори, які мріють про вихід на пенсію, щоб спокійно пожити в своє задоволення. Я не з таких, скажу чесно. Хочу працювати в театрі, доки є сили.
Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проєкт Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.
