Після рейду Російського добровольчого корпусу в Бєлгородську область українці все частіше говорили про повернення цих територій до України. У соцмережах навіть з’явилися меми про Білгородську народну республіку. Про те, як Грайворон, Бєлгород та інші російські міста були пов’язані з Сумщиною та навіщо їх повертати Україні Цукру розповів Олег Корнієнко, член правління Національної спілки краєзнавців України, голова Сумської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.
Грайворон був містечком Охтирського полку
Слобідська Україна — це історико-географічний регіон України, утворений у 17 столітті. Він складався з 5 військово-адміністративних одиниць — козацьких полків. Відомо про 5 таких: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський і Острогозький. Територія Слобожанщини починалася від Недригайлова й тягнулася аж за Дон.
Із середини 17 століття українці стали корінними жителями цих земель. Наші предки прийшли на незаселену територію Дикого поля і заснували там містечка та села. Сучасні Грайворонський, Суджанський, Глушковський, Большесолдатський, Біловський, Валуйківський і деякі інші райони Курської, Бєлгородської та Воронезької областей дотепер заселені переважно українцями.
Наприклад, Грайворон, нині місто Бєлгородської області, було сотенним містечком Охтирського полку, яке заснували тамтешні козаки. На початку 1918 року, коли українські війська разом із німецькими пішли на схід, то влада Грайворона кликала їх до себе. Так само мешканці міста Обоянь та суджанського земства просили гетьмана Павла Скоропадського приєднати ці землі до України. Вони втомилися від більшовицького терору та писали, що там живуть українці. Ці заклики не припинились навіть після того, як більшовики остаточно адміністративно закріпили ці землі за Росією. Пізніше, у 1919 році, вони визнавали ці території належними до Харківської губернії.
Стародубщина, куди «Російський добровольчий корпус» заходив у березні, це південь Брянської області. Там існував Стародубський козацький полк, потім ці землі входили до складу Чернігівської губернії.
Російські більшовики включили ці території до складу радянської Росії, проте їхні жителі до кінця 20-х років минулого століття писали звернення та просили приєднати їх до України
Мені відомі три протоколи загальних зборів населення середини 1920-х років, у Суджі й приміських слободах: Заолешенках, Гончарній та Замості. Вони писали, що їхнє населення майже на 100% українське, тому хотіли приєднатися до України.
Бєлгород не звільнимо, але більше якісних текстів гарантуємо. Вступайте у Клуб Цукру та підтримайте нас від 50 гривень
Донедавна Суджа, у якій було дві козацьких сотні, Глушкове та деякі інші міста й села Росії зберігали зв’язок із Сумами. Наприклад, їхні жителі їздили сюди навчатися через невелику відстань і давні родинні зв'язки. У часи розпаду Радянського Союзу регулярно ходили маршрутки «Суми-Глушкове», «Суми-Тьоткіне» та «Суми-Суджа». Також універмаг «Київ» та сумський ринок отримували значну частину прибутків саме від українців із Курщини та Бєлгородщини, які купували тут товари. Це ж стосувалося, наприклад, і ринка «Барабашово» у Харкові.
Слобода Піна Біловського району теж була сотенним містечком Сумського слобідського козацького полку. Вона розташована на кордоні Курської та Бєлгородської областей. Там зберігся великий сотенний майдан і мурал, де зображені козак із дівчиною. Деякі місцевості називаються «Стрільники», «Шабельники».
А на святкуванні 360-річчя слободи, перед гостями з Москви та курським губернатором представники місцевої громади наголошували: «Ми нащадки українських козаків». І вперто продовжували говорити, що вони — слобода, а не село
Технології українців були більш розвинуті
Українські переселенці, які осіли на всіх цих територіях, принесли туди Магдебурзьке право, Литовський статут, а також козацьке звичаєве право. У той час навіть невеликі сотенні містечка біля Сум, як Річки чи Межиріч, мали місцеве самоврядування.
Технології українців теж були більш розвинуті. У курському статистичному збірнику зазначали, що місцеві великороси обробляли землю за допомогою коня та сохи — палки з ралом на кінці. Але додавали, що «для обработки значительных экономий (господарств) лучше нанимать местных черкас-малороссов с тяжелым украинским плугом на воловой тяге». У російських поселеннях у ті часи топили без димарів. Натомість в українців вони виходили аж на дах або горище, де облаштовували коптильню.
Наші предки заселили Слобідську Україну, і вона проіснувала автономно до 1765 року, коли Катерина II ліквідувала слобідські полки та на їхній основі створила гусарські регулярні полки. Потім Слобожанщина увійшла до складу Слобідсько-української губернії Російської імперії, потім — до Харківського намісництва. Але з початку 19 століття, за часів Павла I більшість територій передали до московських губерній: Курської, Воронезької та інших.
Навіщо Україні повертати Бєлгородщину
Сучасна російсько-українська війна розставила всі крапки над «і» й відкинула надмірну толерантність чи делікатність. Ми й раніше не мовчали про звільнення Східної Слобожанщини. Наприклад, 2016 року в будівлі Центральної Ради проходила експертна дискусія «Як облаштувати Росію», де планували дії у випадку розпаду Росії. Кидати напризволяще населення Східної Слобожанщини не можна. Ми здобули державність, а от питання соборності наших земель й досі залишається відкритим, тому що багато українських етнічних територій знаходяться поза межами сучасної держави.
Сучасна Росія вважає себе правонаступницею Радянського Союзу. Але ж більшовики визнавали кордони Української Держави гетьмана Скоропадського, згідно з якими значна частина Східної Слобожанщини повернулася до України. Як і Бєлгород, у якому, до речі, державним старостою тоді був Володимир Куколь-Яснопольський, нащадок білопільських сотників. І хоча у 1991 році Україна не проголосила себе правонаступницею Української Народної Республіки, не пізно це зробити зараз.
До того ж, із 1923 року на землях Східної Слобожанщини, які опинилися поза межами Української Соціалістичної Радянської Республіки, працювала українська комісія на чолі з академіками Михайлом Грушевським і Дмитром Багалієм. Вони досліджували економічні, культурні зв'язки, етнічний склад населення. На основі їхньої праці український радянський уряд закликав передати Україні ці землі, але влада у Москві була проти.
Хоча українізація там тривала й на початку 30-х років. Тому існує велика кількість документів цього періоду, де стоять офіційні штампи українською мовою
З військової точки зору ми повинні убезпечити кордон і зробити неможливим обстріл наших міст і сіл. Лінія фронту зараз — це державний кордон, тому будь-які засоби у війні проти агресора припустимі. Рейди «Російського добровольчого корпусу» й легіону «Свобода Росії» потрібні українській стороні, зокрема й у психологічній війні. Адже бачимо, який резонанс вони викликали в Росії. До того ж вороги вимушені перекидати сюди війська з Донбасу, щоб протидіяти можливим повторним рейдам.
