🎭 Чому актори мовчать про Вія, і з чим лягають у домовину. Що можна побачити за лаштунками театру Щепкіна?

Коли ви дивитеся виставу в театрі Щепкіна, бачите лише маленьку частину його життя. Окрім сцени, тут є таємні підземелля, шахти, гримерки та цехи. У цих приміщеннях актори дотримують забобонів: не називають вистави, які приносять нещастя, не лягають до труни без спеціального предмета, а знайшовши цвях, забивають його у сцену. Ми побували на екскурсії Сумським національним театром імені Щепкіна. Розповідаємо, де створюють костюми, що раніше було в приміщенні експериментальної сцени та в які ще прикмети вірять працівники театру.

Як у театрі з’явився вірменський мармур

У театрі імені Щепкіна сьогодні учасники Клубу Цукру дивитимуться не виставу, а те, що відбувається за лаштунками. У холі на всіх чекає екскурсовод Олександр Коваленко. Біля гардероба він спростовує перший міф — каже, що театр не починається з вішака.

— До 20 століття театр починався з літератури. Адже вистави ставили за текстами, які сподобалися людям.

Підлога театру встелена мармуровими плитами, ними ж оздоблені широкі сходи. Плити виблискують, коли на них падає світло. Мармур у театрі Щепкіна з’явився за часів Михайла Лушпи, говорить екскурсовод. Спершу театру виділили звичайну плитку із Харківського плиткового заводу. Проте Лушпа, який у ті часи був першим секретарем комуністичної партії України в Сумській області, поїхав до Санкт-Петербурга «домовлятися». У результаті театр отримав вірменський мармур. Хоча спершу його хотіли використати для будівництва станції метро в Харкові.

Олександр веде нас до музею театру. На його стінах висять афіші й запрошення 70-х і 90-х років, костюми з вистав на манекенах, фотографії. Нашу увагу привертає прямокутний експонат. У ньому розгледіли зменшену сцену театру, схожу на ляльковий будинок. У ньому є зелений фон, що нагадує дерева, ліхтарі з паперу, арки з тканини та лавки. Це макети сцени, які власноруч майструють до кожної вистави, розповідає Олександр Коваленко.

— Чому їх не створюють за допомогою комп’ютера? — дивується дівчина, розглядаючи експонат.

— Театр має всі ресурси, щоб зробити це за допомогою техніки, але не використовує її. Все тому, що театр — живе мистецтво. Люди власноруч роблять ці макети, потім створюють декорації й грають з ними на сцені. Якщо створити все в комп’ютері, це вже буде кіно чи мультфільм, — говорить екскурсовод.

Прокляті тексти й вистави, які не називають

Будівля театру має стільки кімнат, поверхів та коридорів, що серед них можна загубитися. Відвідавши музей, ми спускаємося сходами до підвалу. Коридори тут вузькі, а стелі — низькі. Театр має вісім поверхів над землею і три — під нею. На мінус другому розміщений амфітеатр, а ще нижче — великий бак з водою. Він потрібний на випадок пожежі. У цьому ж приміщенні живуть кажани, розповідає Олександр. Раніше ці тварини вилітали звідси прямо на сцену під час вистави. Глядачі дивувалися спецефектам, поки кажани не починали пищати. Тоді люди просто тікали із залу.

Опинившись у напівтемному коридорі підвалу, екскурсовод розповідає про дивні забобони. За його словами, цих правил навчають в театральних університетах, і чимало акторів їх дотримуються. Наприклад, тексти до вистав вони поділяють на прокляті й ті, що приносять удачу.

— Тут заборонено називати виставу Шекспіра «Макбет», — щойно Олександр це промовляє, як одразу уточнює — Цей раз не рахується, бо я — не театрал. А от назву «Вій» взагалі бояться писати. У театрі Щепкіна її навіть переназвали на «Чудернацькі пригоди Бурсака», а сцену під назвою «Вій» нарекли «Бій». Якщо цього не дотримуватися, актори вірять, що траплятимуться негаразди, — пояснює Олександр.

Почувши це, слухачі сміються. Аж раптом звідкись лунає гучний стукіт — люди серйознішають. Хтось враз каже: «Це тому, що ми промовили ті слова». 

Натомість є вистава, яка навпаки приносить щастя, — «Попелюшка». Містичні забобони торкнулися також кімнат, гримерок, кабінетів і вішаків. Адже в театрі ви ніде не знайдете 13-го номеру.

Привіт, це авторка тексту. На екскурсії я побувала разом з учасниками нашої спільноти — Клубом Цукру. Цих людей ми запрошуємо на різні заходи, влаштовуємо для них перегляд кіно чи ігри в настілки. Долучайся до спільноти й проводь час разом із нами.

Анна Шпурік

Журналістка

Що робити із цвяхом, який знайшли на сцені

Двері з підвалу ведуть до експериментальної сцени. Це невелика кімната на 50 місць. Сцена розташована так близько до глядачів, що, здається, вони можуть подавати акторам реквізити під час вистави. Зі стелі чути стукіт і чиїсь крики. Виявляється, ця кімната розташована просто під головною сценою, а раніше слугувала шахтою під поворотним колом. Воно крутиться під час вистави та змінює декорації до неї.

Посеред експериментальної сцени стоїть дерев’яна труна. Нею користувалися у виставі «Пер Гюнт» й забули прибрати. Лягати в домовину акторам не подобається, тому вони проводять ритуал: кладуть туди подушку, під неї — пляшку з алкоголем. Лише потім залізають в труну самі. Після вистави напій віддають випити колегам, говорить Олександр. Раптом екскурсовод схиляється над домовиною й підіймає подушку. Під нею знаходить повну пляшку алкоголю.

Оскільки головна сцена театру деревʼяна, під час репетиції чи виступу актори можуть знайти там цвях. Викидати його не можна, стверджує чоловік. Знайшовши річ, театрали мають її сховати у своєму одязі, а після вистави чи репетиції забити у сцену. Вони вірять, що так «прицвяхують» себе до театру Щепкіна, а отже й будуть отримувати хороші ролі.

«Тепер не сприйматиму вистави, як звичайна глядачка»

З кімнати під поворотним колом ми рухаємося коридором далі. Олександр враз зупиняється та просить всіх поводитися тихо. Адже ми пройдемося сценою, де саме репетирують актори. Аби дістатися туди, треба пройти трюм — приміщення під сценою. Тут зберігаються декорації й розташовані люки, через які актори можуть «зникати й з’являтися» на сцені. У цій кімнаті підлога і стеля з’єднані безліччю дерев’яних балок. У центрі підлоги вимальовується коло. Аж раптом воно починає крутитися разом із балками. Відвідувачі тихенько скрикують. Тоді Олександр повертається й шепоче: «Тихенько!».

Повз сцену ми пройшли за кілька секунд, встигнувши розгледіти акторів, в однакових кофтинах і штанях. Тепер ми в коридорі, третину якого займає велике фото працівників театру.

— Це люди, які беруть участь у кожній виставі, але яких ви не бачите на сцені: художники-декоратори, звукорежисери, помічники режисерів, гримери, костюмери, перукарі й монтувальники сцени, — пояснює Олександр.

Ми заходимо в майстерню художників-декораторів. Кімната має високу стелю. У кожному закутку можна знайти різні речі. Відвідувачі спершу помічають пінопластові кренделі, розмальовані коричневим кольором. Їх важко відрізнити від справжніх. Хіба ці трохи більші. Всюди розкидані паперові коробки, тканини, вата. Хтось би назвав це безладом, каже Олександр, але працівники знають місце кожної речі. У цій кімнаті створюють декорації до вистав. Саме вони роблять дійство на сцені реалістичним.

В одній з коробок екскурсовод знаходить засмальцьовану палетку з фарбами. Це грим, який актори використовують для вистав. Учасники екскурсії по черзі нюхають палітру. Пахне вона старими фарбами з дитинства. Олександр радить не наносити цей грим, адже змити його буде важко. Почувши це, один з учасників екскурсії вмочує палець у червону фарбу й довго її роздивляється. Мабуть, намагається зрозуміти, чи й справді стійка.

З цієї кімнати ми повертаємося до просторого холу, що встелений вірменським мармуром. Бачимо вішаки, з яких починали досліджувати це місце. Одна з учасниць каже: «Я більше ніколи не зможу дивитися вистави, як звичайна глядачка. Адже тепер знаю, з чого складається театр і хто його творить».