З дерев’яної сцени у важких бордових завісах звучить високий голос шатенки із блискучими червоними вустами. У довгій спідниці й піджаку з українським орнаментом виконує «Пісню відьом» німецького композитора Фелікса Мендельсона. З обох боків їй підспівує камерний оркестр зі скрипок, віолончелей і контрабасів. Затим — підігрує фортепіано, у ліричній композиції «Каштани падають на брук». Її сопрано лунає ошатною залою, а темно-карі очі «стріляють» крізь порожні оксамитові крісла. Це репетиція солістки, яка триває тут щодня. У цьому ж залі два місяці тому відбувся її перший сольний концерт, що зібрав солдаут.
Вікторія Морозова працює у Сумській обласній філармонії з 2024 року. До цього була артисткою хору та драми Національного академічного театру імені Михайла Щепкіна. Разом з тим, уже шість років виховує сина Данила. Чому акторка змінила ролі на оперні арії, як зрежисувала справжній бал і чому боялася, що «син її забуде» — у матеріалі.
Народна артистка Головашівки
Ще малою Вікторія здіймалася на стільчик і веселила дорослих: «Виступає народна артистка села Головашівка» — її рідного, що за 20 кілометрів від Сум. Сміливості дівчинці не бракувало, але почуття ритму — підводило. Каже, на концертах чимдуж співала, щойно чула перші акорди баяна. У дорослому віці, вже професійною солісткою, приборкала цей недолік. Хоча зізнається: іноді досі вступає до композицій раніше, ніж треба.
Першокласницю Вікторію нерідко питали у школі: «Ким хочеш бути, коли виростеш?». Уже тоді чітко вирішила — акторкою. Проте мама одразу її попередила: на сцені треба вміти змінювати настрої — від сміху до сліз.
— Тоді я зачинилася в кімнаті й стала «плакати на замовлення»: по-дитячому уявляла, що хтось забрав мою ляльку чи заборонив дивитися мультики, — з посмішкою пригадує вокалістка.
В одинадцять дівчинку віддали до Косівщинської дитячої школи мистецтв — на спеціальність фортепіано. Вона була старшою за інших, тому вчилася «рік за два», аби встигнути до звичайного випуску. Саме там проявився її музичний хист, який у майбутньому став професією. Хоча відмінницею Вікторія не була ніколи.
— Колись із подругою вирішили прогуляти уроки в парку, на який виходили вікна мистецької школи. Була осінь, ми назбирали купу листя й сховалися у ньому, аби нас ніхто не помітив. Однак викладачка, що йшла повз, усе одно відправила нас вчитися, — сміючись, розповідає Вікторія.
Згодом Вікторія вступила до Сумського державного педагогічного університету на вчителя музичного мистецтва, етики та естетики. На магістратурі обрала вже суто вокальну спеціальність — «академічний вокал». Після випуску — кілька місяців працювала у Степанівській загальноосвітній школі №2 викладачкою музики. Однак після осінніх канікул заявила, що більше не повернеться.
— Мені подобався колектив і робота з дітьми, але відчула, що це — «не моє» місце. Під час звільнення сказала, що йду працювати до Національного театру Щепкіна. Насправді ніхто туди не запрошував, але я мріяла про це й вірила, що колись так і буде. За іронією долі, вже за кілька місяців оголосили творчий конкурс, і мене одразу взяли, — ділиться, як стала артисткою хору, Вікторія.
Спершу дівчина співала у хорі й грала епізодичні ролі у виставах та дитячих казках. Згодом — подалася на посаду артистки-вокалістки й почала виступати сольно чи разом з колегами на концертах і в епізодах. Проте вже через рік вимушено взяла від театру паузу.
«Боялася, що син мене забуде»
У вересні 2019 року Вікторія народила сина Данила. Майже всю вагітність жінка провела на сцені, але щойно стала мамою — пішла у декретну відпустку. Однак через дев’ять місяців знову повернулася.
Артистка хотіла якомога швидше «реабілітуватися» й увійти до звичного ритму. Проте оголосили карантин і роботи було значно менше, ніж зазвичай. Разом з тим, Вікторії стало легше й морально: після народження сина здобула впевненість у собі й своїй творчості. Хоча материнство додало їй інших страхів.
— Перші концерти я боролася з навʼязливими думками, що син мене забуде чи щось трапиться. Тому щойно відпрацьовувала, чимдуж бігла до нього додому, — розповідає жінка. Тоді її врятували слова подруги, яка пояснила: дитину не з’їдять дикі звірі чи будь-хто інший, як це було в давні часи.
Вікторія каже, що бути мамою й артисткою водночас — непросто. Чимало репетицій провела за лікуванням сина, який постійно хворів. Іноді, картаючи себе, залишала його вдома, адже була задіяна у виставі. Також нерідко ховала втому й вигорання від глядацьких очей, через безсонні ночі. Однак зізнається: саме з народженням Данила її карʼєра набрала обертів.
— Поки він спав, я поспіхом робила все те, на що колись йшов цілий день. Також, якщо раніше режисер відмовляв у якійсь ролі — довго страждала. Коли з’явилася дитина, часу на сумніви й самокопання вже не було, — ділиться своїм досвідом жінка.
Виховувати малюка й між тим підкорювати сцену Вікторії допомагала родина. Її батьки й свекруха сиділи з дитиною, поки жінка була на роботі. Тоді як з чоловіком, теж гастролюючим музикантом, чергувалася й підлаштовувала графіки. Коли син подорослішав, почала брати із собою на репетиції.
Першу головну роль — Галю у виставі «За двома зайцями» (режисер: Роман Козак) — Вікторія зіграла через рік. За її спогадами, це були важкі часи пандемії, але всі проблеми соціуму проходили повз неї. Натомість — долала власні труднощі й внутрішній дисонанс, який, зізнається, іноді досі її турбує.
— У мені боролося два бажання: реалізуватися й кинути все, аби приділяти весь час лише вихованню сина. Однак згодом усвідомила: дитина має бачити приклад батьків, які працюють, подорожують, до чогось прагнуть. Тоді й сама такою виросте, — ділиться думками Вікторія.
«Сьогодні ти красуня, завтра — верблюд»
Наступні головні ролі, що водночас були «співочими», Вікторія отримала вже у постановках Максима Булгакова. Серед них — Душечка з «Коли дівчата грають джаз» і чимало безіменних персонажів з театралізованих концертів. Проте найбільше її дивували ролі в масовці, у які перевтілювалася поміж головних.
— Ми ніколи не знали наперед, кого будемо грати. Тож після вдалого образу Оксани у постановці Дмитра Некрасова «Ніч перед Різдвом», пішла шукати себе в списку. Звісно, серед Жасмін чи східних красунь. Доки не побачила маленьку приписку: «Верблюд — Вікторія Морозова», — зі сміхом згадує акторка.
Проте «безмовні» ролі, переконує Вікторія, теж грала на повну. Наприклад, сама вигадала ворожку, що «врочила долю» у постановці «Аладін» та баптистку Зойку, яка постійно народжувала у «Звідки беруться діти». Тоді як заради Панночки — головної ролі у виставі «Чудернацькі пригоди Бурсака» — навіть навчилася ходити в гімнастичному містку.
— Я подала творчу заявку, аби її зіграти, а інша акторка вже вміла робити цей трюк. Тож довелося його підкорювати. Зрештою все вийшло, і в кожної з нас була своя унікальна Панночка, — хвалиться успіхом акторка.
У 2022 році Вікторія почала працювати в оркестрі Головного управління Національної поліції в Сумській області. Водночас з акторською карʼєрою, давала концерти з новим колективом, знімалася в кліпах і виконувала різнобічний репертуар.
Однак уже через два роки — відчула емоційне вигорання. Увесь її час займали дві роботи й виховання трирічної дитини, між якими не було жодних вихідних. Тоді Вікторію затвердили на нову головну роль — Люсі у виставі «Тригрошова опера», що стала для неї улюбленою… і останньою.
— Це був образ не типової «красуні» чи «розумниці», а феєричної жінки, через яку помирають усі інші персонажі. Однак, щойно звільнилася з театру, режисер прибрав її зі сценарію та змінив хід подій. Можливо, не знайшлося акторки, яка б виконала складну арію німецькою мовою у фінальній частині, — припускає артистка.
На початку 2024 року, одразу після гастролей, Вікторія покинула «мрію дитинства» за власним бажанням. Тоді артистку також запрошували до київських театрів. Однак чітко вирішила: хоче «антракт» від акторської професії.
Натомість — співала у закладах Сум, а потім поїхала із сином на відпочинок до Єгипту. У готелі побачила шоу з вокалістами й сама надихнулася на контракт за кордоном. Вікторія обирала між Єгиптом і Туреччиною, однак чула від роботодавців лише відмови.
— У мене було хороше портфоліо й чималий досвід, тож спершу мене всюди брали. Але щойно дізнавалися, що беру із собою дитину — боялися відповідальності й казали «ні». Зрештою, я вирішила їхати до Туреччини — самою, проте на скорочений термін, — описує ті події жінка.
Сина Вікторія залишала зі слізьми на очах. Каже, приїхала до Києва робити візу — зайшла до церкви й плакала так, що заспокоювати її вийшов сам священник. Попри це, два з половиною місяці роботи в шоу «Million dreams» пригадує з щирою посмішкою. Хоча й повернулася додому на місяць раніше — хвилювалася, що через «Курську операцію» ситуація в Сумах погіршиться, а там залишився син.
Повернутися вдруге
Невдовзі на сцені Сумської обласної філармонії ставили оперу «Дідона та Еней». Проте акторка, що грала головну героїню, поїхала із Сум, тож Вікторію одразу запросили на вільне місце.
Вона за місяць вивчила партію, відіграла кілька прем’єр і залишилася працювати далі. Відтоді брала участь у різних академічних концертах: «Моцарт», Lady Opera, «В ритмі танго». На яких співала оперу, оперету й романси під супровід оркестру, органу чи фортепіано. Крім цього, виїжджала з колегами за межі України, наприклад до Барселони — на фестиваль української музики в Іспанії.
— На новому місці мені допоміг досвід, який роками здобувала в театрі. Бо артист, що відтворює певний образ, завжди цікавіший, ніж просто співаючий, — описує цей етап вокалістка.
Згодом Вікторія поїхала до Львова, на вокальний майстерклас до оперної співачки Зоряни Кушплер. Там, разом з іншими учасниками, виступила у Львівському органному залі, сповненому глядачів. Опісля отримала від зірки підказку: «Твій голос і образ пасують до жанру оперети». І до Сум повернулася вже з ідеєю.
Так народився її власний «Бал оперети» — вистава-концерт, що відбувся у філармонії у грудні 2025. Акторка сама написала сценарій, підібрала колегам ролі й, удвох із чоловіком, розробила декор. Спершу постановку режисував її колишній колега з театру Роман Козак. Проте невдовзі чоловік поїхав на гастролі, а «доводила справу до кінця» Вікторія вже власноруч.
— Я грала головну героїню, що вперше за довгий час повернулася до рідного будинку й влаштовує бал на цю честь. Насправді так і було, бо десять років тому працювала у стінах філармонії ведучою. Запрошені «гості» мали свої образи й вокальні номери, бо я дуже хотіла залучити своїх колег, — розкриває ідею проєкту Вікторія.
Разом із близькими друзями та родичами артистка готувала до премʼєри костюми й декорації. Наприклад, білі капелюшки для «гостей» балу — вигадала сама, а пошила їх художниця ТЮГу Лариса Аполлонова. Тоді як величезні віяла для канкану їй допомогла зробити свекруха.
Зрештою, перший сольний концерт Вікторії зібрав повний аншлаг: хтось їхав з району, а комусь навіть забракло місць — довелося доставляли стільці. Премʼєру планували показати лише раз, проте, на прохання глядачів, Вікторія хоче влаштувати «Бал оперети» у Сумах вдруге.
— Коли я побачила повну залу, купу квітів і безліч приємних повідомлень — зрозуміла, що люди потребують спільної радості, щоб відволіктися від війни, обстрілів і жахливих новин, — ділиться емоціями артистка.
Відтоді Вікторія має ще одну професійну ціль — здобути режисерську освіту. Бо зрозуміла, що охоче підтримує інших артистів і приділяє увагу деталям та концепції концертів, залишаючись «поза кадром».
Сьогодні жінка продовжує виступати у філармонії, допомагає організовувати концерти й іноді бере із собою Данила, який неабияк чекає кожної репетиції. Бо знає — колись обов’язково повернеться на театральну сцену, про яку так мріяла маленька Віка, що «плакала на замовлення».
