Чорний вхід до театру імені Щепкіна. Поблизу — статна дівчина у білій кофтинці й довгій джинсовій спідниці. Вуста, обведені червоною помадою, розпливаються в усмішці, щойно зустрічаємося поглядами. Крізь лінзи окулярів виблискують карі очі, у яких «грають бісики». Вона сміливо проводить нас повз сувору «варту» театру — вахтерів, й веде до потаємного місця — гримерної. На дверях — табличка. Крім інших прізвищ є напис: «Анастасія Картава — артистка театру драми».
Анастасія працює в Сумському Національному театрі понад пів року. Однак сум’яни вже впізнають у ній спокусницю Палаґну з пластичної драми «Тіні забутих предків» і бешкетну Пеппі Довгупанчоху. Цукр поспілкувався з акторкою й розпитав, що повʼязує її з Голлівудом, як готуються до прем’єр у Сумах і чим акторам стають у пригоді вітаміни й побачення.
Спіймана на гарячому
Любов до сцени Анастасія Картава успадкувала від батьків. Вони заснували в Сумах аматорський приватний театр, трупу якого частково складали їхні родичі. Здебільшого аудиторією була малеча: гастролювали з ляльковими виставами по дитячим садкам. Проте як тільки народилася Анастасія, театр припинив роботу.
Маленькою, вона інколи знаходила вдома «відгомін минулого» — п’єси, сценарії, але акторство геть не вабило. Згодом зацікавилася танцями і планувала стати професійною хореографкою. Допоки один випадок не змінив хід подій.
— У п’ятнадцять років я сильно напилася і мама вирішила, що після дев’ятого класу піду здобувати професію. Це було щось на кшталт покарання, — розповідає Анастасія. Так вона опинилася в Сумському фаховому коледжі мистецтв і культури імені Дмитра Бортнянського.
Дівчина обрала курс за спеціальністю «Режисура видовищно-театралізованих заходів», який набирав педагог, що допомагав ставити вистави у батьківському театрі. Після консультації почула схвальний відгук режисера: він залюбки візьметься навчати здібну абітурієнтку зі сценічними даними.
Перші студентські роки Анастасія мала сумніви: чи є їй місце у обраній професії? Невдовзі призові місця у конкурсах читців їх розвіяли. Так далека перспектива стати справжньою акторкою перетворилася на цілком досяжну ціль.
— Після випуску з коледжу я спробувала вступити до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Після іспитів нам зачитували прізвища тих, хто проходить далі. Мого там не було. На очах одразу виступили сльози, бо вчитися у цьому закладі — мрія кожної дівчини, яка хоче стати акторкою, — пригадує ті події Анастасія.
На вступні екзамени до Львівського національного університету імені Івана Франка дівчина їхала без краплі віри. Попри це очолила рейтинг вступників на творчому конкурсі й пріоритетний список викладачки, що набирала курс. Потім, під час навчання, вона особливо підтримувала Настю — свою єдину студентку зі сходу України.
— У нас була атмосфера любові, у якій ми плекалися. А потім студентство закінчилося й ми з одногрупниками розбрелися різними театрами, — ділиться спогадами акторка.
Анастасія подала документи до Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької, який був закріплений до її курсу в університеті. Під час навчання студентці з Сум довелося зіграти на його сцені три головні ролі. Вперше — мати пʼяти доньок Олену Річинську у виставі «Сестри Річинські», яку вони групою грали на камерній сцені театру. Вдруге — Марію Заньковецьку у виставі «Марія Заньковецька».
Це була повноцінна робота у професійному колективі заньківчан, куди дівчину разом із одногрупниками долучив педагог університету. Востаннє хтось із викладачів потайки вписав Анастасію на роль Порції у виставі «Сатисфакція». Це мала бути її третя роль.
Її режисером виявився педагог, до якого акторка вступала в Києві. Відтоді він постійно задавався питанням: «А чому я вас не взяв?». Зрештою до глядачів вийшла інша акторка, проте у «Сатисфакції» Анастасія таки зіграла. Це сталося вже під час роботи в театрі.
«Надто красива»
На конкурсі до театру Марії Заньковецької усі пошепки перемовлялися, що вакантні місця розподілені заздалегідь. «Документи все одно вже подані» — подумала Анастасія, і «на розслабончику» вийшла читати програму. Того ж вечора їй зателефонували з театру й привітали з призначенням на посаду артистки драми.
— Ролей було мало, бо молодих акторок неохоче випускають на сцену. Деякі я просила сама, коли колеги йшли в декрет. Наприклад, це була роль бабулі в одному з епізодів вистави «П’ять пісень Полісся». Або Галі з п’єси «За двома зайцями», — перелічує образи, у які перевтілювалася у Львові, акторка.
У виставі «Кассандра» Анастасія вперше вийшла на сцену напівроздягнена. За впевненою грою ховалася вразлива дівчина, яка важко переживала вихід із зони комфорту через навʼязані театральним оточенням комплекси.
— Усе було, як і належить образу Гелени: ліф з блискітками й коротка спідниця. Спершу я відчувала себе дуже некомфортно, бо протягом життя чула від викладачів, режисерів і досвідчених артистів, що «треба стежити за вагою», хоча завжди була досить стрункою. Але потім режисер запевнив, що мій вигляд точно відображає героїню. Стало легше, — описує свій професійний виклик акторка.
Анастасія Картава працювала в театрі імені Марії Заньковецької два роки. Останні місяці вона почала помічати, що на роль, яку вона грала зі своєю колегою, без потреби ставлять ще одну акторку. А коли закінчився річний контракт — його не продовжили. Це було неочікувано. Новина викликала шквал запитань від здивованих колег, проте відповісти було нічим.
Достеменно акторка досі не розуміє, чому так сталося, на той момент вона не зʼясувала в керівництва причини, але має кілька припущень. Наприклад, конфлікт викладачки, у якої вчилася в університеті, й директора театру. А улюблена версія акторки — «Мене звільнили, бо я надто красива».
«Нарізаючи ковбасу, повторювала собі, що я — акторка»
Невдовзі подруга Анастасії запропонувала разом поїхати до Канади на акторське навчання. Вона погодилася, сплативши необхідну суму. Поки пів року чекала візу — знялася в рекламі для місцевої IT-компанії й потрапила на обкладинку журналу Ukrainian People в США, який випускає українська діаспора. Коли настав час подорожі, з’ясувалося: ні грошей, ні навчання — немає. Як, власне, і подруги, що виявилася аферисткою. Зостався тільки один квиток у Канаду — нову країну, культуру, життя.
— Тож я поїхала, щоправда, одразу зрозуміла: надовго тут не залишуся. Дуже сумувала за домом, але вирішила, що спробувати варто, — згадує враження від переїзду Анастасія.
За кордоном українська акторка опановувала нові «амплуа» — працювала у пекарні, клубі й навіть нарізала ковбасу в торговельному центрі.
— Так жахливо я не почувалася ніколи — ридьма ридала. В Україні я працювала на сцені театру, а в Канаді — нарізала ковбасу в турецькому магазині. Коли люди чули, що я — акторка, казали: «Вау! Нічого, ти зможеш побудувати кар’єру й тут, але треба буде докласти чимало зусиль», — переказує слова підтримки дівчина.
Поміж роботою Анастасія все одно шукала мистецтво. Іноді вона отримувала пропозиції від канадських акторських агенцій, до яких звернулася одразу, як переїхала. Проте була однією із тисяч охочих отримати «легкі гроші» за зйомку й безкоштовний обід. Якось серед реклами меблів і вікон та масових сцен у фільмах трапився скарб — справжнє голлівудське кіно.
— Я знялася у масовці кіно, режисер якого був з Голлівуду. У кадрі мене видно одну секунду, й та — розмита, але досвід дуже прикольний, — віджартовується Анастасія.
Акторське навчання, яке привело її до Канади, теж частково відбулося. На додатку для знайомств якась дівчина підтримала емігрантку й поділилася контактами знайомої актриси. Невдовзі та жінка допомагала Анастасії розучувати англомовний текст і знімати на камеру щось на кшталт кінопроб.
Згодом українська акторка повернулася до своєї пристрасті — сцени — якийсь час грала в українському театрі в Торонто. Але й тут були нюанси: Анастасію дивувала його непрофесійність і репетиції, які колеги-аматори називали «треніровками». Вони відбувалися один раз на тиждень без жодних цікавих постановок, запевняє акторка.
— Через рік я точно вирішила, що їду додому, тож почала підшукувати роботу в Сумах, — розповідає про план переїзду Анастасія. Майже одразу на сторінці Сумського Національного академічного театру драми та музичної комедії вона знайшла оголошення про конкурс на посаду артистки драми. Він став знаком — повернення додому має сенс. Тож акторка лишила голлівудські мрії у Канаді, й поїхала до рідних Сум.
Палаґна, Пеппі й дві Галі
Від знайомих Анастасія дізналася, що на попередньому конкурсі нікого з акторів не обрали, тож видихнула з полегшенням: «Значить, я маю шанс». І не помилилася — невдовзі вона стала частиною театрального колективу рідного міста.
— За тиждень почалися перші репетиції казки «Пеппі». Я не була знайома з постановкою, тож готувалася грати третій кущик у четвертому ряду. А вийшло, що отримала головну роль — Пеппі, — пригадує акторка.
Потім, зі слів Анастасії, почалася не просто робота — марафон. Чотири вистави на день, які «вивозили» три акторки, що по черзі грали Пеппі. Роль потребувала від кожної шаленої енергії жвавої дівчинки.
— Коли ми готувалися до показу, щодня робили дихальні вправи, які нам показав режисер Дмитро Некрасов. Також я розминалася, бо роль активна й потребує фізичної підготовки, — відчиняє завісу акторської майстерності Анастасія Картава.
Для того, щоб достовірно зіграти Пеппі, акторки купляли вітаміни, щоб зарядити організм бадьорістю, а Анастасія навіть ходила на побачення — у надії закохатися й відчути необхідну енергію. Проте все було марно, — під час вистав все вийшло само собою.
— Мабуть, з переляку, — додає з іронією Анастасія.
Затим режисер Роман Козак запропонував їй роль Галі у постановці «За двома зайцями». Галя, каже акторка, ніби її переслідує, бо через кілька років наздогнала знову. Тепер — на сумській сцені. І хоча роль — одна, героїні — зовсім різні. Цього разу їй довелося грати звабливу спокусницю, тоді як у Львові — істинну скромницю.
— До того ж треба було співати, а мені пів життя кажуть, що я не співоча артистка. Але два-три заняття на тиждень з педагогом з вокалу — й на прем’єрі маленька пісня Галі звучала добре. Якийсь хлопчик навіть подарував мені квіточку, — описує, як досягає бажаного, акторка.
Згодом у театрі почалися репетиції пластичної драми «Тіні забутих предків». Режисер попередив Анастасію, що всі ролі вже розподілені, тож спершу вона була частиною масовки. Проте незабаром запропонував їй спробувати роль Палаґни, яка стала однією з найяскравіших робіт акторки в Сумах.
— Я загалом знала, що сексі-шмексі, але не думала, що настільки. Режисер сказав придбати білизну, зручну для однієї зі сцен. Але я була б не я, якби не придбала щось прозоре. Тож коли мій друг дивився виставу — не пам’ятав нічого, крім мене. Щоб зануритися в суть, йому довелося прийти до театру вдруге, — сміється, цитуючи товариша, Анастасія.
Нещодавно вона знову грала Галю — їздила з театром у всеукраїнський тур з постановкою Дмитра Некрасова «Украдене щастя». У Сумах ця провінційна драма щоразу збирала повну залу глядачів. За день до інтерв’ю, акторка саме повернулася з гастролей.
Сьогодні Анастасія Картава — вдома. У власній гримерці або на сцені театру вона грає улюблених персонажів сумʼян чи готується до прем’єри, у якій гратиме єдину жіночу роль. Поза роботою Анастасія любить досліджувати Суми — «місто, яке живе». Її надихає не тільки сучасний театр, а й нові дворики, заклади й місця для молоді. У одному з них — «Артдворі на Воскресенській» — невдовзі планує провести вечір поезії й продекламувати свої авторські вірші.
Також Анастасія хоче знятися у кіно, втім, каже, для цього треба жити в Києві. Найбільше мріє про роль на кшталт «Диво-Жінки», а поки — виглядає саме так у очах сумʼян із глядацького залу Сумського театру Щепкіна.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
