Різдво Христове українці відзначають ще з 10 століття, коли прийняли християнство. Традиції з того часу змінювалися, а деякі — закріпилися, хоч їх і знищувала радянська влада. На Різдво жителі Сумщини колядували, готували кутю та узвар, а також випікали печиво у формі панянок та вершників. Ним пригощали колядників. А ще на Сумщині залишали на столі кутю для померлих родичів та «лякали» дерева. Навіщо це робили — читайте далі.
До Різдва святкували Непереможне сонце
У дохристиянські часи в день найдовшого зимового сонцестояння люди відзначали свято Непереможного сонця. Вони були язичниками й вірили, що тоді народжується новий світ. Про це розповідають автори проєкту «Українське Різдво» Музею Івана Гончара.
У 45 році до нашої ери Юлій Цезар в юліанському календарі встановив 25 грудня датою зимового сонцестояння. Після прийняття християнства цього дня стали святкувати Різдво — Народження Ісуса Христа. Тому деякі традиції святкування Різдва пов’язані з дохристиянськими віруваннями: поклоніння Сонцю, вшанування предків, аграрна й любовна магія, культ рослин і тварин, обрядова їжа, ритуальні пісні та ігри, — пояснює кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики та філології СумДУ Сергій П’ятаченко.
До 2023 року церковні свята в Україні здебільшого відзначали за юліанським календарем. Влітку Президент підписав закон про перенесення святкування Різдва на 25 грудня. Православна церква України та Українська греко-католицька церква з вересня 2023 року перейшли на новоюліанський. Відтак нерухомі свята, пости, дні вшанування пам’яті святих відзначатимуть на 13 днів раніше, а Різдво — 25 грудня.
Клали на покуть сіно і ткали полотна
Різдву передує Пилипівський піст — пора, коли не сватаються й не одружуються, але святкують Варки, Савки, Андрія, Катерини та Миколая. Вважалося, що в ці свята можна лише прясти полотно, розповідає начальниця відділу нематеріальної культурної спадщини Сумського обласного центру культури Вікторія Гавриленко.
— «Пряли, як про́кляті», — кажуть на Недригайлівщині. Адже за переказом, одна жінка не встигла надбати полотна, та не стала доробляти у свята. Коли померла, виявилося, що немає чим накрити грішне тіло. Тому священник відспівував її так: «Аби не варва́рила та не андро́сила, та сорочку кундосила». Про це ж говорять і на Охтирщині: «Ні са́вити, ні варва́рити, ні андро́сити, тільки на сорочу кундосити».
Люди готувалися до Різдва до сходження першої зірки на небі, закликали добробут і хороший врожай на майбутнє. До свята намагалися встигнути приготувати полотна, адже на Тростянеччині на Святки — 12 днів після Різдва — виносили верстат з хати.
У внутрішній кут будинку — покуть — ставили обжинковий сніп, який стояв там від жнив і до наступної весни. Потім зерном зі снопа починали засівати поле, щоб урожай був щедрим, говорить Вікторія Гавриленко. Етнознавиця додає, що на покуть також ставили обрядові страви — кутю та узвар.
За спогадами мешканців Сумщини у Різдво був важливим не так стіл, як покуть — внутрішній кут будинку. Туди ставили обрядові страви, а на горщиках писали крейдою хрестики. Місце для цих страв готували заздалегідь: на покуть клали сіно, робили щось схоже на кубельце. Коли ставили кутю й узвар, діти квокали, щоб у господарстві велися кури. На Поліссі, коли мати несла обрядові страви від печі, то примовляла «Кво, кутя, на покуття»
Як робили дідуха, зірку та павука
Прикрашали будинки раніше переважно збіжжям — рослинами та зерном хлібних злаків. Українці здавна були хліборобами, тому й шанували тісто, борошно та зерно, розповіла Суспільному завідувачка кафедри фольклористики КНУ імені Т. Г. Шевченка Олеся Наумовська. Тому із рослин і зерна виготовляли Різдвяні символи, зокрема, дідуха й павука.
Дідух або колідник — це сніп із жита, пшениці чи вівса, який заносили до хати на Різдво і ставили на покуть. Слово «дід» означало першопредка, тому так вшановували діда й бабу. Після Водохреща дідух обмолочували, солому спалювали, а зерно навесні сіяли. Так виявлялася ідея нескінченності буття, вічного вмирання й воскресання життєвих сил, розповідають на сайті проєкту «Українське Різдво». Дідуха перев’язували джгутами зі скрученої соломи, прикрашали стрічками та сушеними квітами, робили йому «три ноги». Іноді туди встромляли косу, серп, граблі, що символізувало успішну працю в наступному сезоні, йдеться в етнографічному довіднику «Українська минувшина».
Павук — прикраса, яку виготовляли із соломи незадовго до Святвечора. Її підвішували за нитку до головної балки під стелею — сволока. Завдяки руху повітря павук обертався. За повір’ям, якщо хтось випадково доторкнеться до павука, то отримає удачу, розповідає майстриня Марія Іванишин в інтерв’ю для Локальної історії. Геометрична фігура прикраси символізувала будову Всесвіту.
Різдвяна зірка або зві́зда — традиційний атрибут колядування, який символізує вифлеємську зорю, що за легендою сповістила народження Христа. Зірку зазвичай виготовляли з решета, на яке кріпили вісім «рогів», прикрашали стрічками, китицями, фольгою чи папером. До бокових стінок кріпили картинки з релігійним сюжетом, а в середину ставили свічку. Про це йдеться в етнографічному словнику «Українська минувшина».
Пиріжки, товчений горох та різдвяні пряники
Головні обрядові страви в ніч Різдва — кутя та узвар. Кутю готують з ячної, пшеничної або рисової крупи, іноді до готової страви додають конопляне, макове, мигдальне молоко або ситу — розведений мед, куди кладуть мигдаль чи волоські горіхи, розповідає Вікторія Гавриленко.
— Як згадують старші жителі Сумщини, кутю готували з цілого перлового зерна. Його витовкували в ступі, відділяли від лушпиння та ставили в піч. У готову страву додавали мед, мак, іноді заливали відваром із сушених яблук та груш, — додає етнознавиця.
Жителі деяких сіл Сумщини готували 12 пісних страв, інші не дотримувалися цього, говорить Вікторія. На Слобожанщині до святкового столу подавали печену рибу, пісні борщ і пиріжки. На Охтирщині обов’язково був розварений і розім’ятий горох, а на Ямпільщині випікали спеціальні буханці — «пелянички», якими накривали горщики з різдвяними стравами. Крім того, у переддень Різдва готували їжу для наступного дня: ковбаси, м’ясо, голубці тощо.
Етнознавиця говорить, що на Охтирщині випікали спеціальне обрядові пряники, які через свою форму отримали назву «панянки» або «барині». Також випікали коней з вершниками, пташок, чобітки. Пряники покривали червоною барвою, яку робили із соку буряка чи харчового барвника. Також готували глазур білого, жовтого, зеленого, синього кольорів, якою малювали візерунки на пряниках. Печиво дарували вечерникам і колядникам, дівчинці давали панянку, а хлопчику — коня, говорить Вікторія.
На Сумщині зберігся звичай носити вечерю. На Святвечір чи наступного дня до господарів приходили вечерники — хрещеники чи онуки. Із собою вони приносили хлібину, пиріжки, кутю тощо. Господарі за це давали дітям подарунки й гостинці, зокрема, різдвяне печиво, говорить Вікторія
Як на Сумщині кликали Мороза та лякали дерева
Вночі 24 грудня, коли на небі з’являлася перша зірка, люди починали Святу вечерю. Часто спершу смакували кутю. Господар набирав ложку страви й всі починали стукати по столу — так запрошували Мороза, говорить етнознавиця.
Морозе, Морозе, іди до нас куті їсти. Та не морозь нам жита, пшениці, всякої пашниці
Вікторія додає, що на Охтирщині Мороза кликали перед вечерею. Господарі виходили на поріг і тричі примовляли: «Морозе, Морозе, іди до нас вечеряти!», — а потім виганяли його, стукаючи дерев’яною палицею по коморі. Під час вечері намагалися не пити води, адже вважалося, тоді влітку на жнива не мучитиме спрага.
— На Охтирщині під Різдво люди намагалися вплинути на врожай плодових дерев. Для цього їх «лякали»: господар намірявся сокирою та злегка цюкав по стовбуру, погрожуючи дереву, що зрубає. А для плодючості господарства залишки святкової страви, зокрема кутю, обов’язково давали домашній птиці, — розповідає етнознавиця.
Краєзнавець Сергій П’ятаченко додає, що кутю на Святвечір використовували для гадань. Одну ложку страви підкидали на стелю: скільки зерен прилипне, стільки й добра прибуде до господарства. Після вечері на столі лишали миску куті для душ покійних родичів, які в цю ніч могли навідуватися до хат. За перевернутими ложками люди вгадували, чи прийняли душі частування.
Раніше на Сумщині панувала традиція пригощати вечерею бідних людей, говорить краєзнавець. Про це писав Григорій Квітка-Основ’яненко у повісті «Панна сотниківна» — сімейній хроніці козацького сотника. У повісті дружина сотника готує вечерю, а дочці доручає рознести кутю й узвар бідним, бо навіть «у найбільшій бідності ці дві страви необхідні, інакше свято зустрінуть із гіркотою, бо ні з чого виконати обряду чи — за розумінням народу — «закону».
Господарі давали колядникам сало, ковбасу чи паляниці
Вранці після Святвечора колядували. Етнознавиця говорить, що на Охтирщині спочатку по хатах ходили діти й говорили: «Здрастуйте, з празником! З Різдвом Христовим». Господарі давали їм пряники, яблука, горіхи, насіння, пиріжки. По обіді ходили вже колядники, спочатку гурти дітей, а пізніше — юнаки та дівчата. Колядницьку зірку раніше носили хлопці, іноді між ватагами колядників виникали сутички, проте «звіздаря» не можна було чіпати, говорить Вікторія.
— Колядки поділялися на кілька видів: релігійні прославляли Різдво Христове, адресні — членів родини, також були пісні, присвячені хлопцю чи дівчині, господарю чи господині, або чоловіку, який служить у війську.
Колядницьким ватагам дарували ковбасу, пироги, хліб, адже потім вони влаштовували гуляння та їли ці частування, говорить етнознавиця. Наступного дня після Різдва колядувати ходили одружені чоловіки та заміжні жінки. На Поліссі колядникам давали «палянички», заможніші односельці могли дати сала, додає Вікторія.
— На жаль, радянський режим намагався знищити традицію колядування. Під час експедицій люди розповідали нам, що тоді їм забороняли колядувати, щедрувати й посипати.
Різдвяні дні спеціально зробили робочими, а ввечері так звані добровольці патрулювали вулиці й записували імена всіх колядників, щоб наступного дня виписати їм догану на роботі чи насварити дітей. Попри це люди все одно колядували «по тихому». Тому нам вдалося зберегти цю традицію до сьогодні, — додає етнознавиця
