Темне волосся, окуляри й сіре пальто. На одній руці довгі нігті, пофарбовані в чорний, на іншій — у білий. На них — металеві мухи. Вдень вона викладає математику п’ятикласникам у школі, а ввечері пише фентезі про Суми, де у двориках на Воскресенській відкриваються портали в інші світи. Знайомтеся — це Світлана Василівна, або ж Елана Чунту. Про магічне місто, уроки в ігровій формі, руйнування гендерних стереотипів, а ще чому математика допомагає писати книги — читайте в інтерв’ю Цукру із сум’янкою Світланою Чунту.
Дитинство в Сумах: гірка біля McDonald’s і ярки на Роменській
В образі Світлани зчитується чимало контрастів, які описують її життя. Спершу бачиш дівчину в окулярах, худі й сірому оверсайз-пальто. А далі образ домальовують деталі — з-під рукавів видніються татуювання, на довгих нігтях з рельєфним дизайном приклеєні металеві мухи. У руках тримає чорний телефон з аніме-дизайном. А на ньому — наліпка Пенсійного фонду України.
За цими контрастами — ціла історія. Дівчина народилася в селі Тур’я Краснопільської громади в родині педагогів. Творчість була поруч із самого дитинства, розповідає Світлана. У перші роки життя її виховувала бабуся, яка була вчителькою української мови й літератури. Вона завжди заохочувала читати, ходити в театри й кіно, пробувати себе в новому.
У сім років Світлана разом із мамою переїхали в Суми. Місто, пригадує, їй зрозуміти було важко.
— Для мене, як для людини, яка прожила певний час у селі, де розмовляли або суржиком, або українською мовою, було дивно приїхати в Суми, де всі «русскоговорящіє». Містяни мені щось розказували, а я нічого не розуміла. Переходити на російську я не хотіла. На щастя, скоро українська в місті стала лунати частіше, тож відчула полегшення, — ділиться Світлана.
Тим часом Суми відкривали перед майбутньою письменницею і вчителькою свої затишні куточки. Вона любила гуляти в парку «Казка» й Кожедуба, досліджувала ярки на Роменській, обожнювала спускатися з гірки біля McDonald’s. У підлітковому віці Світлана стала відвідувати косплей-шоу й місцеві театри.
«Показати в книжках сюрреалізм сьогодення»
Перші казки й вірші Світлана записувала у свій зошит, коли їй було сім років. Про що вони були, уже й не пригадає детально. Здається, каже вона, в одній з тих історій розповідала про принцесу Мишку та хлопчика Сашка. Загалом, пригадує, рідні завжди підтримували її прагнення творити, зокрема дідусь, який замінив батька.
— Мене ні в чому не обмежували — ні в плані навчання, ні в плані інших інтересів. Хочеш співати — співай. Хочеш писати — давай пиши. Хочеш малювати — іди в художню школу, — розказує про дитинство дівчина.
Відтоді минуло багато років, але бажання писати посилилося. Першу «повноцінну книгу» Світлана сіла писати на початку повномасштабної війни, коли в Сумах не було ні інтернету, ні зв’язку. Це заняття допомагало відволікатися від усього, що відбувалося навкруги. Письмо для неї було своєрідною рефлексією.
Так з’явився дарк-роман — «Дитя Кібели» з майбутнього циклу «Степ і Олімп». Це етнічне фентезі про українську міфологію. У книзі розгортається історія про дівчину, яку проти волі втягують у небезпечну гру древніх богів, а потім вона закохується у свого ворога.
Ще один цикл книг, над яким працювала Світлана, — «Кров Смерті». Це середньовічне любовне фентезі, за сетингом схоже чимось на Європу тих часів. В основі цих історій — політика й інтриги.
У циклах «Степ і Олімп» і «Кров Смерті» є доволі дорослий контент. Авторка досліджує пристрасть і тілесність, соціальну ієрархію і рабство, страх перед вагітністю і втратою контролю над власним тілом. Бої — криваві, а наслідки — незворотні.
Сюжети побудовані на історіях про скіфських і слов’янських богів, адже ще з дитинства Світлана цікавилася українською міфологією. Ще до школи дивилася різні мультики й фільми, зокрема «Ксену: принцесу-воїн». Згодом на уроках літератури й історії почала цікавитися грецькою міфологією.
Паралельно з цими циклами зараз авторка працює над серією «Магічні Суми» у жанрі абсурдного гумору. Ідея писати про Суми з’явилася спонтанно, коли відпочивала з друзями з університету. У компанії згадували різні історії зі студентського життя. І подумали, що було б добре їх записати. Так і з’явилися перші герої: гном Бруні й лепрекон Патрик.
У цих книжках події розгортаються в різних сумських локаціях. Наприклад, в одному з творів події відбуваються у дворику-колодязі на провулку Монастирському.
— Мар’яна орендує тут приміщення і відкриває кафе. Але оскільки дворик старий, в ньому знаходять портал до іншого світу-перехрестя, де живуть і гноми, і ельфи, і люди-капібари. З цього все і починається, — розказує Світлана про сюжет однієї з книг.
У цих книжках можна знайти знайомі багатьом сум’янам локації: педуніверситет, Роменська, «Еспланада», Центральний ринок. Історії у творах — з реального життя, але зазвичай герої — це збірні образи.
Загалом, серія «Магічні Суми» — це історії, об’єднані «лише спільним небом, дивним почуттям гумору та дрібкою пекельної магії». Тут ельфи лагодять каналізацію, сукуби1 шукають кохання через оголошення в газеті, а звичайні двері в колодязі ведуть зовсім не до води. Кожна книга — окремий світ.
Усе це авторка намагається передавати через гумор, адже легше посміятися з гнома на малиновій дев’ятці, ніж зі звичайної людини, яка потрапила в складну життєву ситуацію, каже Світлана. Через такі абсурдні сюжети вона «показує сюрреалізм сьогодення». У цій серії також намагається підсвітити місцеві проблеми освіти, медицини, екології тощо. Але й розказує про хороші моменти в Сумах. Цикл поповнюватиметься новими історіями доти, поки в місті триватиме магія, переконує Світлана.
Від голосових нотаток до самвидаву
Ідеї романів з’являються самі по собі, каже авторка. Це трапляється будь-де й будь-коли — під час миття посуду, коли створює щось руками, на уроках в школі, де викладає математику.
— Діалоги й описи персонажів з’являються, наприклад, коли я малюю картини за номерами, створюю алмазну мозаїку, складаю пазли чи протираю пил. В один момент розгортається ціла історія, яку я, на жаль, можу забути, тому все записую, — ділиться Світлана.
Упродовж дня вона робить записи в нотатках на телефоні або начитує голосові. Увечері — розбирає це все й перевіряє на помилки за допомогою штучного інтелекту.
Коли розуміє, що твір готовий, передає на вичитку редактору. Зазвичай ним виступає інший письменник, який це робить безплатно. За словами Світлани, спільнота самвидав-письменників в Україні дуже згуртована. Вони обмінюються текстами, виправляють помилки та знаходять сюжетні дірки.
— Коли я вперше потрапила в цю сферу, зрозуміла, що є дійсно багато українських письменників, які не співпрацюють з видавництвами. Думаю, вони видають приблизно 15% книг від усього, що пишуть. І ці 85% — реально класна українська література. Вона різна — це можуть бути книги про війну, сучасна любовна проза, молодіжна, дитяча література, — жваво розповідає Світлана.
Свою першу книгу вона опублікувала лише два місяці тому — ту, яку написала ще на початку вторгнення, — «Дитя Кібели». Усі твори викладає безплатно на українських сайтах для читання — «Букнет», «Аркуш». Серію «Магічні Суми» вона хотіла б видати друком і поширювати безплатно. Згодом таки планує співпрацювати з видавництвом. Можливо, випустить трилогію про смерть.
Утім письменництво для Світлани — це більше хобі, ніж один із напрямів професійної діяльності.
— Для цього треба мати бажання продавати, розвивати його і так далі. Зараз це просто щоденна рефлексія наприкінці дня: усе обдумала й написала. Поки пишу, маю три-чотири години повного релаксу, — говорить письменниця.
Граються на уроках і шукають дроби по квартирі
Основний напрям діяльності Світлани — школа, хоча й довго не пов’язувала з неї свої мрії. У дитинстві вона спершу хотіла бути ветеринаркою, потім — психологинею. На цю спеціальність вона й подала майже всі заявки, коли вступала до університету. Проте мама вмовляла податися ще й на вчителя. Світлана дослухалася — й обрала математику.
— У мене немає вчителів математики в сім’ї. Мама — історикиня, бабуся — мовниця, у дідуся взагалі п’ять дипломів. І я думаю: «О, туда нам надо». Хоч так десь окремо постою, — сміється Світлана.
І, звичайно, саме на вчителя вона й пройшла — на бюджет зі стипендією. Зараз Світлана викладає математику для п’ятих класів у двох сумських школах. В одній — у змішаному форматі, в іншій — тільки дистанційно. У цій сфері працює з 2022 року.
У вчителюванні використовує сучасні методи. Зокрема, залучає штучний інтелект. Учням подобаються її підходи викладання, вважає Світлана.
— Вони не завжди відповідають певним уявленням батьків. Дехто вважає, що гратися на уроках — це не ок. Здебільшого люди звикли, що математика — це серйозний предмет. Але дітям у п’ятому класі не буде цікаво просто п’ять разів на тиждень працювати по підручнику. Доводиться розбавляти уроки, — каже вчителька.
Вона працює з дітьми у форматі гри. Наприклад, разом створюють і розглядають стрічку Мебіуса2 — це топологічна фігура, що має лише одну сторону та один край. Або, коли уроки онлайн, вчителька пропонує шукати дроби у квартирі.
Окрім цього, Світлана Василівна не має правила піднятої руки на уроках. Вона просто веде дискусію з дітьми. Також не оцінює учнів на уроках, оцінки ставить за самостійні, контрольні й домашні роботи. Через це, на її думку, у дітей немає страху неправильно відповіси. Завдяки цьому вони можуть вільно спілкуватися.
— Мені інколи здається, що в них два класних керівники, другий — я. Нещодавно на уроці один учень запитує: «Світлано Василівно, у нас скоро канікули, може в мафію пограємо?» Кажу: «Ні, не на уроці. Але на канікулах можемо попроситися в укриття. Чому б ні», — пригадує Світлана.
«Можу уявити, як побудувати піраміду, а можу гнома на машині»
Здавалося б, викладання математики й творче письмо — речі непоєднувані. Утім Світлана переконана, що вони доповнюють одне одного.
— Математика розвиває абстрактне мислення та просторову уяву. Коли діти питають: «А навіщо нам ваша математика в майбутньому? Я рахувати вмію», кажу: «Так, тобі не треба тангенси, котангенси. Тобі треба розвити частини мозку, за які якраз і відповідає математика». Тому все взаємопов’язано. На уроці я можу уявити піраміду, як мені її побудувати, так само можу уявити гнома, що їде на машині.
Зрештою, це про вміння виходити за рамки — не лише в уяві, а й у реальному житті. У профілі в Instagram вона написала, що руйнує гендерні стереотипи про ніжних жінок. Робить це, адже й сама стикалася з ними у своєму житті.
— Коли працюєш в школі, чомусь усі стереотипно думають, що вчительки суворі, носять кофточку й спідничку. Ні. Чому я не можу бути така, яка є? Часто коли дізнаються, що мені 25 років і що я працюю в школі, відбувається приблизно такий діалог:
— Ти, мабуть, англійську викладаєш?
— Ні, я викладаю математику й інформатику.
— Ти, що розумна?
— А що, жінка не може бути розумною? — обурюється Світлана.
Такі історії вона закладає у свої книги, щоб руйнувати стереотипи. Це робить і в реальному житті. У школу може приходити в берцах, худі з аніме-вампіром на спині й лосинах. Каже, що дітям це подобається. Вони цікавляться розмальованим одягом, незвичайним манікюром, татуюваннями. Іноді навіть можуть попросити закатати рукава, щоб малюнок роздивитися.
— Колись один колега казав, що треба ходити в класиці — чорний низ, білий верх. То я й прийшла так: білий розтягнутий худі з малюнком на спині й чорні лосини. Кажу: «Бачте, чорний низ, білий верх. До мене питань немає», — ділиться Світлана.
У деяких її книжках є доволі дорослі сцени — еротика й насильство. Але говорить, що не приховує свою письменницьку діяльність від вчителів, учнів чи батьків.
— Кожен може знайти собі те, що йому до вподоби. Якщо когось не влаштовує те, що я вчителька й пишу про те, як відбувалася ніч родючості у скіфів, — сорі, це історія. Чи про те, як Зевс зачав Геракла — ще раз сорі, бо це — грецька міфологія. Якщо комусь не подобається — на обкладинці є запобіжник — червоний значок +18. Я ж вважаю, що можна одночасно вчити дітей математики, писати еротичні книги й бити татухи, — переконана Світлана.
