За останні чотири місяці росіяни двічі проводили примусову депортацію цивільних зі Сумської області до РФ. Перший публічний випадок стався торік у Грабовському на Краснопільщині, другий — цього року в Сопичі Есманської громади. Червоних ділянок на мапі аналітичного проєкту DeepState стає дедалі більше, та попри це в прикордонних громадах і досі залишаються жителі, які відмовляються евакуюватися. Пояснюємо, чи це перешкоджає роботі українських військових, що трапляється з людьми, яких вивозять в РФ та як діяти, якщо депортували близьких.
Які випадки депортації цивільних були на Сумщині
Про те, що російські військові депортують цивільних зі «сірих зон» у Сумській області, стало відомо наприкінці 2025 року. Перший публічний випадок стався в селі Грабовське Краснопільської громади. 18 грудня військовослужбовці Збройних сил РФ незаконно затримали близько 50 цивільних жителів села, які раніше відмовлялися евакуюватися вглиб України. Їх утримували без зв’язку та належних умов. А 20 грудня людей примусово вивезли на територію Росії.
Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець назвав дії армії РФ грубим порушенням міжнародного права.
— Це переступ законів і звичаїв війни, незаконне позбавлення волі та примусова депортація цивільного населення, — написав він.
Саме ж село на той момент ще залишалося в «сірій зоні». Згодом, 23 грудня, Грабовське перейшло під контроль росіян, писав аналітичний центр DeepState.
Побоюючись повторення сценарію, частина жителів сусідніх сіл Рясне та Лісне виїжджала на територію України. Решта відмовлялася евакуюватися. Траплялися випадки, коли цивільних вбивали під час спроб евакуації. 27 січня з Грабовського намагалося виїхати подружжя. Чоловік перевозив поранену дружину на санях, коли росіяни прицільно атакували їх FPV-дронами. Подружжя загинуло на місці.
Кейс Грабовського — не єдиний випадок депортації, який стався на Сумщині за останні чотири місяці. Шостого березня росіяни вивезли цивільних зі села Сопич Есманської громади. 19 з них раніше підписали відмову від евакуації. Україна вже відправила лист до Уповноваженої з прав людини в Росії, щоб отримати дані про місце та умови перебування, а також строки повернення людей в Україну. Це повідомила Цукру Тетяна Шелест, директорка Департаменту інформаційної політики, комунікації та протокольних заходів.
Росіяни вже вивозили людей з Харківщини та Донеччини
Ще на початку 2022 року «Радіо свобода» писало, що росіяни вивезли понад 878 000 цивільних. Однак тоді йшлося про окуповані території (далі — ТОТ). Люди проходили фільтрацію в таборах на ТОТ і в РФ, де перевіряли їхнє ставлення «до операції РФ на території України».
Дізнатися, що відбувається з тими, хто не проходив фільтрацію, — складно, пояснював журналіст «Медійної ініціативи за права людини» Станіслав Мірошниченко. У тексті висунув кілька припущень. Людей відправляли у в’язниці на ТОТ або в Росії, схиляли до співпраці. Але найчастіше, за словами Станіслава, їх тримали в полоні. Там — катували, «вибивали свідчення» й готували «як обмінний фонд». Або ж вбивали.
Один з показових випадків стався у Бахмуті 2023 року. Росіяни вивезли з передмістя цивільних нібито «щоб захистити від бойових дій». Водночас обстрілювали Олешки та Нову Каховку, щоб мати підстави депортувати людей і звідти, пояснювали в LB.
Зараз на Сумщині росіяни вивозять цивільних зі «сірих районів» проникнення російських військ. Чи ставалися подібні випадки на інших напрямках? Руслан Микула, співзасновник аналітичного проєкту DeepState, називає зокрема кейс Сіверська на Донеччині. Ще у 2022 році «Українська правда» випустила репортаж, як жили ті, хто залишався там. З них — чимало людей літнього віку. В місті не було нормальних умов для проживання, крамниці не працювали, гуманітарну допомогу привозили рідко.
— Людей, які лишалися в Сіверську, росіяни вивезли й потім обжилися у їхніх домівках. Зараз місто — гігантський готель, наповнений особовим складом, боєкомплектами, машинами та бронетехнікою, яку армія РФ змогла там сховати, — каже в коментарі Цукру Руслан Микула.
Схожі випадки раніше ставалися й на Харківщині. У травні 2024 року у Вовчанському районі росіяни викрали цивільних і три дні утримували в підвалі. Декому, повідомляло «Суспільне» вдалося самотужки вибратися й дістатися до волонтерів. Люди ділилися, що росіяни планували їх розстріляти.
Ще один кейс стався влітку 2025 року в селі Стрілеча, що також розташоване на кордоні з РФ, яке за даними «Суспільного», окуповували двічі. Звідти росіяни «евакуювали» двох останніх цивільних.
Подібну ситуацію зафіксували й у Покровську. «Суспільне» поширило відео, де росіяни «хизувалися, що їх зустрічали місцеві, які відмовлялися виїжджати». Люди на камеру розповідали, що «Україна покинула їх напризволяще». Також «Суспільне» показало матеріал, на якому Денис Пушилін, голова квазіреспубліки ДНР, надає російське громадянство жителям Покровська, яких, імовірно, викрали після окупації.
Українська сторона вважає дії росіян депортацією
На російських ресурсах вивіз цивільних зі Сумщини називають «евакуацією». Наприклад, на пропагандистському сайті «Украина.ру», засновником якого є медіагрупа «Россия сегодня», пишуть, що військові РФ «евакуювали» цивільних із зони активних бойових дій у безпечний тил Росії. Жителів називають «мирними російськими людьми, які дочекалися своїх». На Telegram-каналі російського угруповання військ «Север» на Сумському напрямку також писали про «евакуацію».
Утім попри заяви, Україна вважає дії росіян депортацією, відтак — злочином. Дар’я Шевченко, юристка Регіонального центру прав людини, пояснює, що російська армія порушує статтю 438 КК України. Вона кваліфікує примусове переміщення та депортацію цивільних, як воєнні злочини, що входять до категорії «Порушення законів та звичаїв війни, передбачених міжнародними договорами».
До того ж вивіз цивільних з окупованої території в державу-окупанта заборонений 4 Женевською Конвенцією про захист цивільного населення під час війни. При цьому депортація, переведення чи нелегальне ув’язнення особи під захистом вважаються тяжкими порушеннями, йдеться в статті 147.
За статтею 49 Росія мала б повідомити про переміщення. З боку РФ не було й спроб відправити населення на іншу окуповану чи підконтрольну Україні ділянку, каже Дар’я Тимошенко. За цією ж статтею Росія також має подбати про людей: розмістити людей у належних приміщеннях із задовільними санітарними умовами, підтримувати здоров’я та безпеку, забезпечувати харчування. Членів однієї сім’ї при цьому не можна розлучати. Ще — окупаційна держава не повинна переміщати частини свого громадянського населення на ці ділянки.
Примус до виїзду може бути прямим та опосередкованим, пояснює Дар’я Тимошенко. При цьому не обов’язково йдеться про фізичний тиск. До дій можуть не змушувати, але й альтернатив також не давати. До того ж військова присутність в окупації чи під час ефективного контролю створює атмосферу страху.
Україна ж натомість не евакуює цивільних з прикордонних територій примусово, пояснює співзасновник аналітичного проєкту DeepState Руслан Микула. За його словами, «навіть священники приїжджають на зону бойових дій, щоб вмовляти людей евакуюватися».
Чи передбачає законодавство різницю між вивозом цивільних з ТОТ і «сіряків»? Поняття «сірої зони» в міжнародному праві не існує, каже юристка Дар’я Тимошенко. Тому оцінити дії РФ тут, посилаючись на норми міжнародного гуманітарного права, майже неможливо.
— Якщо сприймати «сіру зону», як територію, непідконтрольну жодній стороні, — це означає відсутність військ обох сторін. У такому випадку вивіз фізично неможливий. Однак, якщо розглядати це як ділянку, що може переходити з рук в руки, тобто зону активних бойових дій, — говоримо про ефективний контроль над нею. А це елемент окупації. І в такому випадку працює заборона, встановлена 49 статтею Женевської конвенції, — пояснює Дар’я.
«Вивезені говорять те, що росіяни хочуть почути»
У січні мережею ширилося відео з пропагандистських ресурсів, де герої представляються нібито жителями Грабовського. Дехто розповідав, що армія РФ прийшли «евакуювати» їх. Вивезені кажуть, що російські військові не ображали їх, «давали шоколадки й пряники». Частина з них звинувачує українську сторону. Схоже відео росіяни зняли й про вивезених зі Сопича.
Що б не показували у відео, людей вивезли силоміць, переконана Тетяна Мироненко, представниця Уповноваженого з прав людини у Сумській області. Відео могли записувати «під дулами автоматів», розповіла «Суспільному». За її словами, голос представника РФ на ньому — спецслужби чи військового — ймовірно, змінили. Люди «говорили те, що росіяни хотіли почути».
Сходу думку має й Отар Довженко, експерт громадської організації «Львівський медіафорум». У коментарі Цукру він пояснив:
Схожі методи примусу до коментарів росіяни використовують і щодо українських військовополонених. Один з таких кейсів стався з парамедикинею Пташкою з 59-тої окремої штурмової бригади. На початку повномасштабного вторгнення дівчина потрапила в полон після оборони «Азовсталі». У відео Army TV розповіла, як журналістка, ймовірно, з так квазіреспубліки ДНР побила її через відмову спілкуватися.
— Я сказала, що українська військовополонена й не зобов’язана давати інтерв’ю. Хвилин 40 відверталася від камери. Вона не витримала й почала бити. Ясно, що на керівництво колонії тиснули «згори», бо потрібен був матеріал зі мною. Казали, ти повинна говорити, бо побратимам і дівчатам буде гірше, — поділилася військова. Тому дуже не люблю, коли засуджують полонених, які нібито щось не так говорять на камеру.
Ждуни чи жертви?
«Вони ждуни, діждалися». Такі коментують ситуацію користувачі Facebook під дописом «Української правди» про вивіз цивільних із села Грабовське. Натрапили й на тези про те, що їм нікуди й нема за що виїжджати. А ще — «На що розраховували ці люди, коли підписували відмову від евакуації?» Більшість із таких — від закритих профілів та анонімів, тобто, ботів, але є й ті, що пишуть реальні люди.
Під відео «Суспільного», як росіяни вивозять цивільних зі «сірих зон» знайшли ось такі коментарі:
У коментарі Цукру Отар Довженко, експерт ГО «Львівський медіафорум», пояснює: реагувати варто лише на ті коментарі, які пишуть із відкритих сторінок з власними іменами. Решту можна вважати частиною інформаційного впливу й не піддаватися спокусі оголосити анонімів реальними людьми.
— Якщо ж реальна людина ставить питання, чому хтось залишається в зоні бойових дій, її теж можна зрозуміти. Але якщо вона однозначно й категорично узагальнює всіх жителів прифронтових і прикордонних сіл, як «ждунів», то вона просто в полоні стереотипів, — каже Отар. Їх треба спростовувати реальними історіями непроросійських людей, які мають підстави залишатися в небезпечній зоні.
Експерт додає, що в українському інфопросторі Росія грає на розкол і роздмухування внутрішніх конфліктів. Вона використовує звинувачення й поширення негативних стереотипів. Серед них — приписування проросійських поглядів тим, хто може їх не сповідувати. Частина реальних українців добровільно долучається до цих дискусій, несвідомо допомагаючи Росії, каже Отар Довженко.
Тетяна Ціленко, психологиня, кураторка психологічного відділу у ВО Веста, військова, каже, що звинувачення цивільних у тому, що їх вивезли — це «класичний віктимблеймінг», тобто перекладання відповідальності за насильство з насильника на жертву.
— Чому це вигідно ворогу? Бо віктимблеймінг розколює суспільство. Коли ми називаємо всіх «ждунами», підтверджуємо російський міф про те, що «Україні ці люди не потрібні», — каже Тетяна. Один зі способів, як на це реагувати, — не вступати в емоційні суперечки. Краще нагадувати: «Ворог — той, хто стріляє, а не той, хто опинився в пастці».
«Ворог користується цивільними, як “живим щитом”»
Зараз росіяни хочуть створити буферну зону на Сумщині, й для цього продовжують захоплювати прикордонні ділянки «там, де лінія фронту навіть не проходить». Попри тривожні новини, на прикордонні й досі залишаються люди. Наприклад, у селі Безсалівка перебувають літні громадяни, які відмовилися виїжджати.
У коментарі Цукру Руслан Микула, співзасновник аналітичного проєкту DeepState, каже, що це дає ворогу можливість користуватися цивільними й прикриватися ними, як «живим щитом». До того ж українська армія має наказ турбуватися про тих, хто залишається на прикордонних територіях. Це додатково навантажує військових, зокрема пілотів, які застосовують БпЛА, щоб передати їжу й продукти першої необхідності.
Після того як росіяни заходять на прикордонну ділянку й вивозять цивільних, вони «розквартировуються по максимуму», пояснює Руслан. Оскільки це населений пункт, там є чимало підвалів та відносно цілих будинків, якими вони користуються. У таких місцевостях можна «спокійно сховати дві роти». У відповіді на запит Цукру Угруповання об’єднаних сил підтвердило, що в Грабовському росіяни дійсно «облаштували позиції та місця для відпочинку в будинках мешканців, яких вивезли в РФ».
Вчасна евакуація цивільних полегшила б роботу Силам оборони, вважає співзасновник аналітичного проєкту DeepState Руслан Микула. По-перше, українські військові могли б завдавати ударів по потрібних об’єктах, розуміючи, що поряд немає цивільних, яким можна нашкодити.
— Буває так, що спершу українські військові фіксують у будинку жителя, а потім туди заходить противник. У такому випадку не можна наносити ураження, адже від нашої армії вимагають не допускати втрат серед цивільного населення, — пояснює Руслан.
Також жителі, які сповідують проросійські погляди, не мали б змоги допомагати противнику. Ще — зменшилося б навантаження на тих, хто допомагає виїжджати.
— Інколи місцеві надумують виходити з населеного пункту, коли вже надто пізно й вивозити доводиться під обстрілами. У цьому ім допомагають військові, витрачаючи власні сили та ресурси. Стаються й випадки, коли групи евакуації гинуть разом з цими людьми, — пояснює Руслан.
Чому люди залишаються на прикордонні?
Що відбувається з психікою людини, яка залишається на небезпечних ділянках прикордоння? Про це ми запитали в психологині Тетяни Ціленко. Вона пояснює, що такі жителі переходять у режим «тунельного бачення» та виживання, стають гіперпильними.
— Психіка постійно сканує простір на загрозу, й це виснажує нервову систему. Починають також нормалізувати аномальне. Вибухи стають фоном, смерть — буденністю. Це захисна реакція, щоб не збожеволіти, — каже Тетяна. Емоції ж у таких людей заморожені. Вони стають «сухими», адже відчувати біль повною мірою — занадто небезпечно.
Причини того, що люди залишаються, рідко бувають політичними, частіше вони побутові, пояснює Тетяна. Одна з таких — майно.
— Для багатьох квартира чи дім — це все, що вони заробили за життя. Їх втрату можуть сприймати як втрату ідентичності, частинки себе, іноді й зв’язку з родиною, з місцем, де проживали цілі покоління однієї сім’ї, — каже Тетяна.
Інша причина — відповідальність за слабших, наприклад, догляд за немобільними родичами або великою кількістю тварин. Мовляв, «Якщо важко піклуватися про тих, хто поряд, у знайомому середовищі, то як це можливо на новому, незнайомому місці?»
Серед інших причин психологиня також називає страх невідомості: «Кому я потрібен у чужому місті без грошей?» Це, на її думку, найважче відчуття, тож психіка й організм намагаються від нього захиститися. Тому, каже Тетяна Ціленко, людина може відкладати прийняття рішень, пов’язаних з від’їздом і триматися за відоме й зрозуміле, навіть якщо стає небезпечно.
Як говорити з рідними, щоб ті евакуювалися?
Психологиня Тетяна Ціленко пояснює, що крик і звинувачення людей, які не хочуть евакуюватися, лише змушують їх закритися. Щоб говорити з ними, варто використовувати «Я-повідомлення». Наприклад,
Тетяна Ціленко також радить рідним не тиснути, а пропонувати конкретний план дій після виїзду. Наприклад, замість «Виїжджай», можна сказати: «Я знайшов тобі волонтерів, квартиру в Тернополі та місце для кота».
Ще можна апелювати до важливості для родини: «Дітям важливо бачити бабусю живою, а не просто знати, що в нас залишилася хата». Також варто дати цим людям відчуття контролю, каже Тетяна. Наприклад, вони можуть самі обрати дату евакуації, або які речі взяти з собою.
Як спілкуватися з родичами вивезених? Тетяна радить бути поруч, але не в ролі експерта.
У такому стані люди забувають їсти або спати, тому їм можна також допомогти практично, каже психологиня. Принести їжу чи скласти разом юридичні запити — найкраща підтримка.
Якщо ж ваші близькі ухвалили рішення залишитися на прикордонних територіях, не звинувачуйте себе, не сприймайте особисто й не відмовляйтеся від спілкування, каже психологиня. Натомість зверніться до фахівців — психологів, психотерапевтів, лікарів чи волонтерів.
Що робити, якщо дізналися, що рідних депортували?
Передусім необхідно звернутися до Національної поліції України, пояснює Дар’я Тимошенко, юристка Регіонального центру прав людини. Там відкриють кримінальне провадження за фактом вчинення воєнних злочинів. Для цього необхідно зібрати усі можливі та наявні факти, які підтверджують, що людина перебуває на територіях під контролем РФ.
— Це можуть бути записи з камер спостереження, відео- та аудіофайли, скриншоти повідомлень, посилання на джерела РФ з дотичною інформацією, — каже Дар’я. Крім того, важливо надати якомога більше інформації про саму людину, яку вивезли. Це повне імʼя, дата народження, місце проживання або реєстрації, копії документів та фото.
Юристка рекомендує також звернутися до Національного інформаційного бюро України. Воно збирає та систематизує дані про депортованих чи зниклих безвісти осіб. Родичі мають надати інформацію, що стосується особи та обставин її переміщення чи зникнення. Бюро передає дані до органів, які займаються подальшим розслідуванням і вносить осіб до офіційних реєстрів.
Також родичі та переміщені особи можуть звернутися до Комітету ООН з прав людини. Він встановить факт протиправної депортації та примусового переміщення, щоб згодом можна було отримати грошову компенсацію від РФ. Є ще один механізм, що фіксує шкоду, завдану внаслідок збройного конфлікту. Це Міжнародний реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України. Тут отримати грошову компенсацію більш імовірно, каже Дар’я Шевченко.
