Італійці щиро не розуміли, як можна повертатися в місто, яке потерпає від обстрілів. Та Іван найбільше прагнув приїхати в Суми. У 2022 році його разом з дітьми й працівниками Сумського дитячого будинку імені Супруна евакуювали до Італії, де за право бути вдома довелося виступати в суді ще до повноліття. Цукр розповідає історію Івана Зекунова — дев’ятнадцятирічного сум’янина, який ще малим звик заступатися за інших вихованців дитбудинку, а за кордоном зрозумів: якщо не говорити самому, за тебе це робитимуть інші. Після повернення в рідне місто наприкінці 2024-го, хлопець працює в консультативно-дорадчому органі при Мінсоцполітиці й допомагає дітям-сиротам із тими проблемами, які знає на власному досвіді.
Дві мами
Колись Білопілля, звідки родом Іван, було містом-фортецею, що захищало Київську Русь від кочівників. Тепер його масово атакують сусіди, кордони яких всього за сім кілометрів.
Іван фактично не памʼятає свого дитинства в Білопіллі. Через хворобу мама не могла виховувати хлопчика: першу він ріс в перинатальному центрі. Потім Івана перевели до Сумського дитячого будинку імені Супруна, де він почав жити зі старшою на п’ять років сестрою Мариною, яка опинилася тут раніше. Вони жили в одній будівлі, хоча й у різних групах — для хлопців і дівчат. А підтримували зв’язок, граючись на подвір’ї.
У спогадах про маму Іван не шкодує теплого слова. Каже, що та була пречудовою людиною, доброзичливою і охайною. За її зовнішнім виглядом ніколи не можна було сказати, що важко хворіє.
— Мама завжди виглядала щасливою. І постійно щось приносила: якісь речі, гостинці, солодощі. Завжди переживала: чи ми поїли, чи ми тепло одягнені, чи в нас усе чудово. Обов’язково перевіряла шкільну успішність.
Згодом мама потрапила в аварію — і її не стало.
Своєю другою мамою Іван називає директорку закладу, Любов Вікторівну. Вона працює в системі понад 50 років: починала прибиральницею, згодом стала вихователькою, а потім очолила Сумський дитячий будинок імені Супруна. Саме за ініціативи директорки великі радянські кімнати будинку, де жили по 25 дітей, перепланували на менші — двомісні.
— Я приходжу зі школи — у неї завжди відчинений кабінет. Не дай боже, пройду мимо. Любов Вікторівна побачить, погукає, запитає: «Як ти? Як успішність?». Якщо були якісь негаразди з вихователями чи персоналом, завжди йшов до неї.
Іван пригадує її турботу на «кулінарні свята»: знаючи, що хлопець обожнює олів’є та окрошку, Любов Вікторівна щомісяця старалася наготувати велетенські каструлі цих страв на всіх 25 вихованців.
— Любов Вікторівна — це людина поклику душі. Вона змогла перетворити страшну радянську інтернатну систему, яка зазвичай нищить потенціал дитини, на щось людське.
Зривав уроки й експериментував з інструментами
За словами самого Івана, він був дитиною із загостреним почуттям справедливості — «таким собі правдолюбом». У закладі працював персонал із різними характерами, і коли виникали емоційні чи словесні сутички, Іван завжди ставав на захист інших дітей.
Втримати Івана в чотирьох стінах для старших теж було непросто. Наприклад, у Сумській ЗОШ №22 імені Ігоря Гольченка (тодішній 22-й ліцей) хлопець часто зривав уроки. Так діти могли робити те, що їм хочеться, а не те, що скажуть вчителі.
— Моя перша вчителька, Марина Марківна, пригадувала, як я підбурював увесь клас і зривав уроки. Ми могли просто слухати музику чи малювати замість навчання. Через це до четвертого класу вихователі інколи мусили сидіти зі мною прямо на уроках, щоб я давав іншим можливість хоч якось вчитися.
За своє дитинство Іван, якому не бракувало енергії, перепробував десятки хобі — кулінарні гуртки, музичну школу, секцію радіоелектроніки та інші. А ще обожнював інструменти: вже у десять років мав власні пилки, молотки та свердла.
Одним із найяскравіших спогадів з часів життя в будинку Іван називає подарунок від знайомої Каті на тринадцятиріччя — акумуляторний шуруповерт: «Я так пишався ним, що через дитячу цікавість хотів зарядити швидше. Під’єднав 24-вольтну зарядку замість 12-вольтної — і він просто спалахнув».
«До школи не йти, так?»
До 24 лютого війна для Івана здавалася чимось далеким, що навряд чи порушить ритм його звичного життя.
— Ми бачили новини в телефонах, чули заклики президента «їсти шашлики», але не усвідомлювали реальної загрози. Навіть дорослі не розуміли, як можуть літати ракети чи шахеди. Коли я питав заступника директора Віктора Івановича, де в нас укриття, той відказував: «Ваню, ніякої війни не буде».
Із ранку повномасштабного вторгнення Іван пам’ятає не страх, а радість, що не потрібно йти до школи.
— Я відразу прокинувся: «До школи не йти, так?». Поговорив з класним керівником, а вона мені: «Ванєчка, так, поки що до школи не йдемо. Може, на онлайн перейдемо». А перед цим якраз коронавірус був. Ми теж до школи не ходили. Думаю: слава богу.
Бої тоді точилися в самому серці міста, доходячи прямо до проспекту Перемоги — однієї з головних транспортних артерій у північній частині Сум. Іван навіть бачив танки з вікна своєї кімнати.
Для вихованців дитбудинку це означало повну ізоляцію: їм заборонили виходити за межі території закладу, оскільки загроза була зовсім поруч.
Побут закладу миттєво перебудували під потреби безпеки — дітей перевели на перший поверх, де всі разом ночували в актовій залі. Замість ліжок на підлозі розклали матраци, обираючи місця подалі від вікон, щоб вберегтися від уламків у разі обстрілу. У цьому ж залі, поруч із дітьми, спали й працівники закладу; психологиня навіть привела власну дитину, аби не залишати її саму і водночас підтримувати підопічних.
Щоб прогодувати 25 дітей, Любов Вікторівна фактично стала відповідальною за постачання їжі: вона особисто шукала продукти, наприклад, знайшла курей, щоб у дітей було м’ясо. Державні поставки продуктів, які йшли за тендерами, припинили ще на початку вторгнення, і заклад залишився з порожнім складом.
— Я пам’ятаю ніч, коли десь неподалік, в районі насосної станції, дуже сильно бахнуло. У небі стояла така заграва, ніби берези горіли — принаймні таке склалось враження. Саме в цей вечір у нас зникло світло й тепла вода.
Попри розпал російського вторгнення у дитбудинку залишалося місце для звичайного життя, пригадує Іван. Так, 8 березня їхній завгосп десь знайшов дерев’яні заготовки — для усіх працівниць власноруч виготовив із них квіти на подарунок.
Того ж дня Любов Вікторівна розповіла дітям, що дитячий будинок евакуюють до Італії. Саме ця країна була готова надати прихисток. Діти чекали на евакуаційні автобуси упродовж всього дня, але через питання безпеки та перемовини щодо «зеленого коридору» процес затягнувся. Разом із ними виїздили Любов Вікторівна й інші працівники: психологиня зі своїм сином, вихователька, помічниця вихователя й швачка.
На той момент було достатньо новин про те, що мирні угоди часто порушують. Діти тривожно чекали евакуаційні автобуси цілий день. Приїхав до них фактично списаний, незручний і настільки холодний транспорт, що в корпусі подекуди зяяли дірки. А найбільше вихованці, персонал та й сам водій боялися, що мотор заглохне посеред траси, і вони застрягнуть у небезпечній зоні.
— Тоді вперше прийшло усвідомлення: ти покидаєш свій дім і не маєш жодного уявлення, що принесе завтрашній день і чи взагалі встоїть Україна.
Дорогою Іван постійно списувався зі старшою сестрою. На той момент Марина вже була повнолітньою та навчалася в педагогічному коледжі у Лебедині, який певний час був у російському оточенні.
Понад тиждень вихованці з працівниками їхали через Полтаву, Закарпаття та Львів. На той час Львів був переповнений біженцями: залізничний вокзал і прилеглі території нагадували Іванові суцільне море людей. Усюди стояли намети, на підлозі лежали матраци — знайти вільне місце, щоб просто стати, було майже неможливо.
Саме тут одна з дорослих, що працювала в дитбудинку швачкою, планувала пересісти виїхати до родичів за кордон. Та щойно жінка вийшла з евакуаційного автобуса, від побаченого натовпу та пережитого стресу їй раптово стало зле.
— До неї відразу прибігли волонтери, яких там було дуже багато, намагалися надати допомогу, привести до тями… Ми були в шоці — все відбувалося дуже швидко. Потрібно було передавати двох інших дітей на усиновлення за рішенням суду, тож ми фактично лише побачили, що їй надають допомогу, і мали рушати далі.
Про те, що серце жінки не витримало, Іван і персонал дізналися вже в дорозі.
Фейки, бюрократія і житло з 40-річними мігрантами
Після холодних обстріляних Сум та виснажливої дороги Іван сподівався, що в Італії нарешті зможе просто видихнути. У його уяві це була «країна-мрія» — сонце, море та суцільний відпочинок, де можна нарешті почати жити нормально. Проте очікуване зовсім не виправдало сподівань.
У перші місяці після приїзду групу вихованців розселили по різних закладах-комунах — подекуди за сотні кілометрів одне від одного — разом із дорослими мігрантами з Африки та Азії.
Певний час Іван був єдиним українцем у такому закладі й жив в одній кімнаті з дорослим іноземцем.
— В них це називається сімейними формами виховання. Я був шокований, дійсно, бо Україна спрямовує європейську практику на сімейні форми виховання, а там виходить така сімейна форма виховання, що, не дай боже, знаєте: людям по 40 років, а, наприклад, дитині 11–14.
Чи не єдиною змогою тримати звʼязок із домом і знати, що там відбувається, став телевізор у холі. Щодня там крутили новини про війну в Україні. Найбільше дратувало Івана те, що італійці бачили Суми лише з екранів власних телевізорів. Там крутили картинки розбомбленого Маріуполя чи Донеччини, а під цими кадрами писали — «Суми».
— Через це місцеві щиро вірили, що місто вщент знищене. Я намагався пояснити: місто і люди живуть, ми маємо повернутися, але вони не вірили й не розуміли, як можна їхати туди, де, за їхньою картинкою, лише смерть.
Життя в Італії нагадувало Івану емоційний хаос.
— Країна, яка може п’ять разів на день їсти макарони, — я був у шоці. А ще люди там дуже емоційні: вони постійно жестикулюють, можуть кричати один на одного — для них це нормальна комунікація, а для мене виглядало як неповага.
Згодом Івана перевели до закладу, де вже були двоє його друзів-українців із того ж дитячого будинку.
Курортна в’язниця і два роки, щоб повернутись
Про те, що Україна більше не має права опіки над ними, Іван дізнався під час однієї з довгих розмов від самої директорки — Любові Вікторівни. Вона розповіла, що її як законного представника просто не визнають. «Ви не знаєте місцевих законів, тому не можете захищати інтереси дітей», — аргументували італійці. Натомість суд почав призначати міжнародних опікунів-адвокатів, які часто навіть не бачили своїх підопічних в очі.
— Це була жахлива система: опікун-адвокат міг бути за три тисячі кілометрів від дитини, він її не бачив і бачити не хотів, але саме він на папері вирішував, де дитина буде жити.
Для 17-річного хлопця це виглядало як захоплення в заручники. Він розумів: якщо не заговорить сам, за нього говоритимуть чужі люди. Тому взявся вчити італійську. Спочатку — з мови жестів — це було найбільш природним і швидким способом налагодити контакт у чужому середовищі. А згодом за пів року зміг скласти випускні іспити (аналог українського НМТ) перед комісією на рівні з носіями мови, отримавши вісім балів за десятибальною системою.
Перша зустріч з італійським судом вийшла незапланованою. Івана без попередження забрала машиною італійська адвокатка.
— Вона мене кудись, везе, каже: «Їдемо в парк». А потім різко каже, що ми їдемо до суду. Любов Вікторівна на той момент була за сотні кілометрів і не могла прибути, бо не мала авто. Це зробили спеціально, аби не було українського представника, — розповідає Іван.
На тому засіданні його намагалися спровокувати: питали, чи бачив Іван, як директорка «бере гроші». Після суду він звʼязався із поліцією, адвокаткою та генеральним консулом, щоб зрушити справу з мертвої точки та домогтися дозволу на повернення додому. Судові засідання постійно переносили або проводили без жодного рішення.
Після тривалих звернень Івана відбувся фінальний суд, де попри те, що хлопець знав італійську мову йому надали перекладачку.
Хлопець пояснював судді, що Суми живуть, що він знає, куди повертається, і що право дитини на дім — понад усе. Суддя слухала з незадоволеним обличчям, постійно наголошуючи на війні, але Іван стояв на своєму.
Перше рішення суду про повернення в Україну прийшло лише через три місяці. Іван мав їхати наодинці, тоді як двоє його близьких друзів-ровесників не мали жодних новин щодо своїх рішень ще кілька наступних місяців.
— Мені було не по собі… І така несправедливість була, знаєте. Ніби ми всі разом, як кажуть, в одній підводній лодці, да? А тут мене забирають — вони залишаються. Було і прикро, і якось ніяково перед ними — особливо коли ми говорили про майбутнє, бо я розумів, у якій важкій невідомості вони перебувають.
Дозвіл на повернення додому група дітей отримала в останній момент — усього за два тижні до того, як рішення суду перестало б діяти. Зазвичай українське міністерство розглядає такі папери близько місяця, а часу на виїзд майже не залишалося. Повернутися вдалося зокрема тому, що Іван щовечора телефонував італійській адвокатці-опікунці, постійно надсилав запити й телефонував правоохоронним органам й українському консульству, буквально вимагаючи втручання.
«Тут я відчуваю, що на своєму місці»
Іван повернувся до України наприкінці 2023 року. Автобусом із Неаполя він дістався Бережан на Тернопільщині, де прожив рік у гуртожитку місцевого ліцею, поки Любов Вікторівна продовжувала в Італії боротися за виїзд інших дітей.
Після повернення з евакуації в Італії, Іван жив і здобував освіту в Бережанському ліцеї Тернопільської обласної ради, де провів близько одного року. У тамтешньому гуртожитку він знову занурився в ремонт, адже прагнув не лише допомагати іншим, а й розвивати свої технічні вміння — те, що любив з дитинства. У гуртожитку вихователі несли йому зламані блендери, фени та навіть мотори від витяжок:
— Мені подобалося це відчуття, що я можу щось відновити, повернути до життя.
Після Бережан Іван переїхав до Бурштинського енергетичного коледжу на Івано-Франківщині. Попри те, що прожив там пів року, ніяк не міг позбутися відчуття чужого. Він часто гуляв центром Івано-Франківська, що не так далеко від міста Бурштин, розглядаючи історичні фасади, та ходив на набережну, однак усвідомлював, що бракувало рідного міста.
— Я не можу порівняти Франківськ із Сумами. У нас все так витончено. Мені дуже подобаються Суми, тому що в нас немає хаосу забудови. У центрі міста стоять старі житлові фонди, крізь які все видно, все дихає. А там я відчував дисонанс — ніби все гарне, але воно не моє, воно чуже.
Зрештою, Іван повернувся до Сум наприкінці 2024-го. Попри авіабомби та щоденні обстріли, він каже, що тільки тут нарешті «видихнув».
— Це як ніби доповнення тебе. Ти стаєш на землю і відчуваєш, що вона — це частинка тепла. Я був майже в усіх областях України, але ніде не відчував такої рідної землі, як на Сумщині, — пригадує Іван свій перший день у місті після повернення. У Сумах він найперше зустрівся з тими, хто став його опорою за два роки в Італії: директоркою Любов’ю Вікторівною та друзями з дитбудинку. Сестра Івана вже третій рік навчалася в університеті Дубліна на кримінального психолога.
Зараз Іван винаймає квартиру разом із друзями. Дні хлопця не минають без ноутбука, а графік розписаний з дев’ятої ранку до майже десятої вечора. Його часто можна зустріти в потягах між Сумами, Києвом та Закарпаттям, дорогою на форуми Мінсоцполітики. Між поїздками хлопець навчається на інженера-енергетика заочно.
Іван працює заступником директора ГО «Національне Відродження Сумщини», а також є головою робочої групи в офісі дітей та молоді «ДІйМО». Це головний консультативно-дорадчий орган при Міністерстві соціальної політики України. Знаючи систему сиротинців із власного досвіду, хлопець розв’язує кейси, які часто роблять дітей-сиріт беззахисними перед державою. Зокрема, щодо виплат для 16-річних, які через першу роботу чи народження дитини ризикують передчасно втратити ці гроші, а також адвокатує повернення дітей з евакуації.
— Я бачу це на прикладі власної сестри, яка вже понад десять років стоїть на квартирному обліку, а в Україні такі діти часто просто не мають місця проживання. На дитину не має впливати ця державна некомпетентність, невідповідальність чи бюрократія. Дитина має просто бути дитиною, а не відчувати, що вона мусить боротися за власні права.
Хлопець знаходить натхнення в історіях Василя Стуса та Алли Горської, яких відкрив для себе після початку повномасштабного вторгнення. Порівнюючи себе з ними, каже: зробив ще зовсім мало. Іван відчуває моральний обов’язок не миритися з російським спадком вдома — від російськомовних банерів у дитячому парку «Казка» до оголошень на березі Псла.
