«Тут я повноцінна громадянка. Згадала, що хочеться жити» — так сум’янка Софія пригадує свої перші відчуття, коли після семи років життя за кордоном повернулася в Суми. У 2018-му вона поїхала в США за програмою обміну, а згодом переїхала в Нідерланди, але ніде не відчула себе вдома. Протягом цього часу постійно намагалася тримати зв’язок із рідним містом: через місцеві Telegram-канали, збори на ЗСУ, гуманітарною допомогою. Місяць тому Софія Міхайліченко повернулася в прифронтові Суми — тепер розказує, чи схоже життя в Америці на серіали, чому нові міста порівнювала з рідним і як їй тепер тут живеться.
Із Сум — у селище Саут-Вебстер
Народилася я в Сумах. Своє дитинство провела в основному на вулиці Харківській. Із сім’єю жили навпроти місця, на якому в майбутньому виріс ТРЦ «Мануфактура». Дитячі роки асоціюються з халабудами, які будували в саду поблизу будинку, з McDonald’s і з Пслом — це класика для сум’ян. Також багато часу проводила в селі Барилівка Миропільської громади, де в нас була дача.


Дуже любила гуляти на вулиці, з пацанами побігати, по парканах полазити. Тато часто розказує про ситуації в дитинстві: «Я тільки розвернувся — тебе вже немає. Думаю, стояла ж дитина секунду назад. Потім давай шукати. А ти вже з пацанами на паркані сидиш, усі коліна замазані, а тобі прикольно».

Уже зі школи я хотіла поїхати за кордон. Саме захопилася блогерами, а вони майже всі жили в США. Насправді я вивчила розмовну англійську саме тому, що почала за ними стежити. Також в оригіналі дивилася американські серіали, хотіла зустріти акторів наживо. У 15 років дізналася про програму обміну FLEX. Вперше подавалася разом із друзями. Відбір складався з кількох етапів: тести, есе й співбесіди. Однак тоді я не пройшла.
За рік, у 2017-му, подалася вдруге. Коли мені повідомили про участь в програмі, спершу навіть не повірила. Пізніше надійшов електронний лист, в якому була інформація, куди саме їду та яка хост-сім’я мене прийматиме. Вони жили в селищі Саут-Вебстер у штаті Огайо. Тато Адам і мама Ерін — так на ім’я я їх і називала. Батьки працювали в школі. Вони мали двох синів, які були молодші за мене.

Ще до від’їзду ми почали листуватися. Хост-батьки розпитували про різне, зокрема, про улюблений колір. Виявилося, що вони спеціально для мене облаштували окрему кімнату в блакитно-сірих кольорах. Також подарували снеки й Sprite, бо на той момент це був мій улюблений напій.

Усе в будинку хост-батьки намагалися облаштувати так, щоб мені було комфортно. Навіть Sprite закуповували упаковками. Уже через кілька тижнів я відчувала себе повноцінною частиною сім’ї, адже час від часу довіряли мені догляд за меншими братами, кликали на сімейні обговорення.
Життя в Америці таке, як у серіалах. Чи ні?
У Саут-Вебстері, окрім основного навчання в школі, я займалася волейболом і грала в мюзиклі. А ще брала участь у Mock Trial — це інсценований або навчальний судовий процес, тобто моделювання засідання, під час якого учасники розігрують кримінальну чи цивільну справу. Загалом життя в США було дуже схожим на те, яке показують в американських серіалах: такі ж випускні, масштабні театральні вистави, спортивні змагання, шафки в школах тощо.
Наприклад, в американському шкільному випускному є дві частини: офіційна й Prom, тобто бал. До вечірки готуються щонайменше за пів року. Менший на рік клас, 11-й, задовго починає створювати декорації й оформлення спортивної зали. Для цього обирають тематику — у нас була Японія. Щоб усе масштабно оформити, учні навіть збирають гроші.
За кілька місяців ми із сім’єю почали шукати мені сукню, перед самим балом зробили макіяж, зачіску й манікюр. Хоча наш будинок був недалеко від школи, для випускного у хост-дідуся ми взяли машину — була схожа на спорткар. На початку всі заходили в залу червоною доріжкою, випускників фотографували, їм аплодували, наче зіркам. Після основного балу було ще афтерпаті — вечірка в іншому залі, де проводили різні конкурси з призами.

Приблизно через місяць відбувається офіційна частина. Під час церемонії випускники в чорних мантіях і капелюхах виходять на сцену й отримують дипломи.
Найбільша різниця між українцями й громадянами Сполучених Штатів, як на мене, полягає у менталітеті. Наприклад, якщо в Україні ти знайомишся з людиною, то тобі потрібен час для зближення. Лише потім ви можете стати друзями й розкритися одне одному. А в США можете разом вибирати яблука в магазині — у моменті зав’яжеться тема про сім’ю. Усе — ти вже знаєш, що в когось мама хвора.
Саме поняття «дружба» американці теж сприймають інакше. Оскільки я була єдиною студенткою за обміном у школі, перший час усі зі мною віталися, кудись запрошували. А через тиждень могли переставати це робити. Вони не тримали зла — просто трохи подружили й усе.

Однак звідти в мене залишилося кілька друзів, з якими я продовжую спілкувалася. Це двоє дівчат — Талія і Джейден. Коли я вже вчилася в університеті, вони до мене приїжджали в гості, а я до них.

Однак у США мені не подобалися стиль життя і менталітет людей. Наприклад, я не мала машини, а це дуже лімітувало пересування. Через це не відчувала автономності. Якщо в Україні самостійність вибудовується років із 12, то в США я у свої 18 не могла сама сходити до лікаря. Буденна справа перетворювалася на подію, яку треба організувати. Мала переживання і стосовно актуальності документів, і стосовно мови. Тому постійно відчувала тривогу — здавалося, що завжди треба мати план Б, В, Г.
Менталітет людей у США відрізняється — він не гірший, а просто інший. Мені цей «інший» не дуже підходив. Але я вдячна цьому періоду в моєму житті. Пізніше я зробила татуювання, яким хотіла закарбувати спогади про Огайо. Червоний кардинал — це офіційна пташка штату. Тож вирішила зобразити саме її. Але це також птах-символ ще шести інших штатів, тож додала до нього квітку Огайо — триліум великоквітковий. Її я теж бачила наживо.


Повернулася на два місяці — і знову в США
Поки жила у хост-родини в США, постійно спілкувалася з батьками й однокласниками з України. Завжди підтримувала цей зв’язок, бо рано чи пізно хотіла повернуся додому. Після року в Огайо я приїхала в Суми — і майже одразу знову поїхала назад в Штати. Цього разу в державний університет Шоні в місті Портсмут. Я отримала американський диплом про повну загальну середню освіту, тож вирішила скористатися можливістю здобути там і вищу освіту. До того ж ще в школі я ходила на екскурсію в цей університет — тоді він мені дуже сподобався.

Обрала математичні науки зі спеціалізацією в актуарній математиці. Це напрям, що вивчає методи оцінки фінансових ризиків у страхуванні, пенсійних фондах та фінансовій сфері. Ми ґрунтовно вивчали фінанси, теорію ймовірностей, статистику. Однак я за цією освітою не працювала.
Постійно хотілося додому, особливо в село влітку. У 2020 році вирішила нафандрейзити на квиток, бо в мене не було грошей на початку навчання. Виставила оголошення на GoFundMe й написала: «Збираю на квиток додому на Різдво».
Вдалося зібрати приблизно 1 500 доларів. Але почалася пандемія, і я не змогла поїхати додому. Гроші увесь цей час берегла. Приблизно тоді й підписалася на Цукр. Я не була активною читачкою, але це допомагало підтримувати зв’язок із містом.
У США паралельно з навчанням почала працювати. Іноді було одразу кілька робіт. Усі чотири роки працювала асистенткою директора Офісу інтернаціональних програм в університеті — ця робота мені подобалася. Наприкінці першого курсу стала репетиторкою математики. Влітку підпрацьовувала вожатою, амбасадоркою вітання для першокурсників, доглядала за собаками чи займалася моделінгом.



«Київ почали бомбити»
Чотири роки прожила в США — і жодного разу не вдалося приїхати в Україну. Спочатку пандемія, потім — війна. Через різницю в часі про вторгнення я дізналася ввечері 23 лютого 2022 року. Напередодні ми говорили з мамою про можливу ескалацію, але не вірили, що це станеться. Вдень на уроці в мене почалася сильна тривога — як перед екзаменом сильно переживаєш. Пам’ятаю, що дуже тряслися руки.
Увечері ми сиділи з друзями. І в якийсь момент вони на мене подивилися схвильовано й сказали: «Ми не знаємо, як тобі це сказати. Київ почали бомбити».

Звичайно, «не переживати» не виходило. Зокрема, через війну восени 2022 року в мене почалася депресія, тож я приймала антидепресанти. Найбільше на початку вторгнення переживала, що більше не побачу сім’ю, не повернуся додому. Було відчуття, що може статися найстрашніше. У мене є друзі з Маріуполя та Мелітополя, тож я чула різні історії — у когось обстріл зруйнував будинок, у когось — ракета вбила найкращу подругу.
Заспокоюватися й відволікатися від цього допомагав моніторинг новин. Також я двічі на день дзвонила батькам. Ми стали часто говорити, що любимо одне одного. Я наче так себе заспокоювала: якщо щось трапиться — хоча б з ними поговорила. Тоді ж відмовилася від усього російського контенту й відкрила для себе український стендап.
Після початку великої війни змінилося й коло друзів. Деякі мої американські приятелі не знали, як мене підтримати, а я тоді ще не вміла казати, що мені це потрібно. Ми почали віддалятися. Залишилися тільки ті друзі, з якими не треба постійно бачитися, щоб підтримувати зв’язок.


Саме влітку 2022-го я планувала поїхати в Україну, однак це відклалося через вторгнення. У цей час мене підтримував друг-нідерландець. З березня ми почали зустрічатися, і він запросив мене в гості у свою країну. Тому гроші, які нафандрейзила, витратила на квитки в Нідерланди й назад до США. В Європі вийшло зустрітися з подругами із Сум і зʼїздити в Данію до родичів.
Збирала на Суми з Нідерландів
У 2023 році, після закінчення навчання в університеті, я вирішила переїхати до хлопця в Тілбруг у Нідерландах. Спочатку працювала фасувальницею в пекарні, а потім дата-аналітикинею в нідерландському стартапі з фінансового консалтингу.


Велосипеди — це, мабуть, основний транспорт у Нідерландах. Є навіть світлофори для велосипедистів. Ми не мали машини, але й автобусом майже не користувалися — усюди можна було доїхати на двох колесах.

Хоча в Нідерландах менталітет ближчий до нашого, але є речі, які мені не подобалися. Зокрема, тут мені бракувало друзів, цього соціального кола. А коли воно з’явилося, я зрозуміла, що моє коло — це українці й українки.
Коли приїжджаєш в Європу, розумієш, що в них набагато більше індивідуалізму, ніж в американців. У європейців майже немає відчуття причетності до громади. А в США навіть у маленькому селі завжди була сильна підтримка в усьому. Так, наприклад, коли я приїхала в університет в Огайо, моя вчителька зі школи подарувала мені посуд для гуртожитку.

Тоді я почала більше читати Цукр. Загалом підписалася на всі Telegram-канали про Суми, не тільки на новини. Почала особисто долучатися до різних зборів для військових, зокрема допомагала Громадському фонду «Суми». Як і сама відкривала, так і доєднувалася до інших з дружніми банками. Ще волонтерила в організації Help for Ukraine — ми збирали в магазинах гуманітарку, фасували, потім пакували в бусики й відправляли в Україну.
У 2023 році після випуску з університету й місяця в Нідерландах я вперше за довгий період приїхала в Україну. Я не мала уявлень, якою вона стала за ці роки, просто дорогою додому пригадувала моменти з дитинства. Коли повернулася, перше відчуття було, наче в іншу країну переїхала. За цей час у Сумах з’явилися нові заклади, простори, місця, активності — хотілося все спробувати. На той момент про обстріли сильно не задумувалася, бо вони не були таким інтенсивними.


У Сумах вирішила зробити татуювання. Хотілося щось українське. В інтернеті знайшла референс — вишиванка й квітка. Вирішила зробити зображення соняшника й традиційний візерунок для Сумщини й захисних символів. Тоді мені вже не хотілося повертатися в Нідерланди, хоча й були думки, що там безпечніше, чекає хлопець, є майбутнє.

Після того раз на рік, зазвичай влітку, приїжджала в Суми. І щоразу хотілося залишитися надовше, або й назавжди. Однак завжди знаходилися відмовки: треба назад, тут зараз небезпечно.
Приблизно з 2024 року я вже активно фокусувалася на зборах для військових саме на Сумському напрямку. Як почалася Курська операція і загострилася ситуація в області, зрозуміла, що мені важливо збирати саме для Сум. Адже це моя маленька Батьківщина. Врешті я знайшла роботу в Тільбурзі в логістичній компанії, яка займалася перевезенням гуманітарної допомоги в України. Так я трималася за рідне місто.
Влітку 2025 року зрозуміла, що в мене було сильне вигорання, тож я вирішила звільнитися. Знову почала приймати антидепресанти, але тепер для лікування тривожного розладу. Тоді вже не мала бажання шукати нову роботу. Розуміла, що доведеться знову вчити мову, бо в більшості компаній треба знати нідерландську, англійської недостатньо.
«У Сумах життя зняла з паузи»
Переїжджати в Україну було стресово. У Сумах безпекова ситуація почала погіршуватися. Я переживала, що не встигну навіть пожити тут якийсь час. Хотілося зустріти осінь, зиму, весну, літо — весь рік прожити нормально. Звичайно, залишався страх, що «прилетить», але я давала йому раду. Пам’ятаю: не вірилося, що їду назавжди.
Водночас було велике полегшення, як наче ти довго чогось хотів — і от воно є. У Сумах мене зустрів тато. Ми приїхали у квартиру на Роменській, де вже чекав дідусь. Саме тут я провела частину свого дитинства. Спершу тато нагодував мене домашньою їжею — це був борщ, зварений з овочів, вирощених на городі, хліб і сало. За столом згадували моменти, коли вся сім’я збиралася разом. Про це, зокрема, нагадували фотографії в старенькому серванті. Також багато говорили про те, як змінилися Суми за цей час.

Того ж дня я приїхала в офіс Цукру, щоб наживо познайомитися з колегами. Одразу подумала: «Нарешті можу фізично бути разом з усіма».
Я ще звикаю до «нового» міста, бо за ці роки багато чого змінилося. Але в плані комфорту все стало краще. Усі скажуть: «Там же прильоти». Так, це є, іноді буває дуже страшно. Але для мене не це привід переїжджати назад за кордон. У журналі Цукру «Світла сторона Сум» я вичитала фразу, яка мені відгукнулася, — емоційні переживання страшніші, ніж фізична небезпека. Краще і не скажеш.
Я постійно відкладала переїзд, жила в очікуванні повернення додому, не дозволяла собі розслабитися. А коли переїхала в Суми, наче зняла з паузи своє життя. Звичайно, тут не все ідеально, але хочу щось змінювати. У Нідерландах теж є свої проблеми, але там змінювати нічого не хотілося. Тепер я знаю: навіть якщо щось піде не так, я принаймні встигну цим життям насолодитися

