Медикиня-доброволиця Юля Кругова переїхала в Суми, щоб допомагати пораненим військовим та цивільним. Між виїздами на кейсеваки з «Госпітальєрами» вона фотографує місто та його жителів. Це допомагає їй заспокоїтися й абстрагуватися від війни та клінічної депресії. Хто потрапляє в об’єктив Юлі, чому переїхала в прифронтове місто й про майбутню виставку побуту сум’ян — розповідаємо далі.
Робила шви на свинячій гомілці, щоб навчитися такмеду
Біля пам’ятника цукру на Покровській площі стоїть чорноволоса дівчина. Через плече — підсумок із патчами, на плечовому ремені — фотоапарат. Це Юля Кругова. Вона народилася в Полтаві, але переїхала в Київ 2016 року. Її основна робота — приватні уроки з німецької. Утім є ще один напрям, який дівчина освоїла під час війни — тактична медицина.
У лютому 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, Юля виїхала з Києва до брата у Краків. Там познайомилася з ветлікаркою, яку події в Україні сильно лякали. Вона намагалася дати дівчині навички домедичної допомоги. Методи були доволі незвичні.
— Вона квапила мене вчитися робити шви. Я не зовсім розуміла, навіщо це, але пробувала. Одного разу навіть принесла свинячу гомілку й показувала, як її зашивати. Я спробувала, але вийшло погано. І це не дивно, адже майстерніть здобувається роками, — пригадує Юля. — Проте знайома ветеринарка не відступала — попросила друзів-рятувальників провести мені урок з тактичної медицини. З нього мало що запам’ятала, проте призвичаїлася носити з собою аптечку, яку вони подарували.
За півтора місяця Юля повернулася в Україну й почала їздити з друзями до дітей на деокуповані території Київщини — хотіла розважити й підтримати тих, хто цього потребував. Проводила творчі заняття, інколи просто слухала чи щось розповідала сама. Втім, згодом цього наче стало недостатньо. Час від часу Юля натрапляла в соцмережах на симуляційні курси «Госпітальєрів» для цивільних. Вони й привабили увагу дівчини. Невдовзі дівчина записалася на заняття.
Він невдалих тренінгів до складних завдань на Сумщині
Перша практика з «Госпітальєрами» була для Юлі занадто складною. Виявилося, що то були курси для тих, хто вже знався на тактичній медицині. Юля ж такими навичками ще не володіла. Однак зрозуміла, що вони будуть корисними у сучасному світі. Невдалий досвід змотивував розвиватися, тому невдовзі дівчина записалася на окремі тренінги — STOP THE BLEED, де навчали, як зупинити масивну кровотечу, тренінги з серцево-легеневої реанімації та допомоги постраждалим у ДТП.
Одним із курсів, який пройшла дівчина, став двотижневий CMC — Combat Medic Corpsman, після якого доброволець може вступити до «Госпітальєрів». Опанувала складніші навички бойового медика за алгоритмом M.A.R.C.H. Юля вагалася, чи хоче приєднатися до батальйону, адже це означало кардинально змінити своє життя, тому відклала це рішення. Спершу набиралася досвіду в загонах швидкого реагування Червоного Хреста в Києві. Чергувала на влучаннях, надавала домедичну допомогу постражлалим у разі повторних ударів, пригощала чаєм та підтримувала розмовою рятувальників ДСНС.
Утім «жити цивільне життя в Києві й бачити, як ситуація на фронті погіршується, було нестерпно». Так Юля наважилася на наступний крок — у складі Червоного Хреста приїжджати близько до зони бойових дій, щоб займатися такмедом. Сумський напрямок обрала невипадково: тут служить її хлопець Арсеній, який мобілізувався до 421 окремого батальйону безпілотних систем «Сапсан». Щоб бути з коханим на одному напрямку, дівчина згодом переїхала в Суми.
— Завдання на Сумщині вже були складнішими, ніж у Києві, адже додалося фізичної роботи. Ми їздили в населені пункти області й роздавали будівельні матеріали тим, чиї домівки постраждали, — ділиться Юля. — Серед обов’язків було й знімати роботу загонів. Наприклад, фотографувала навчання з першої та просунутої допомоги в Лебедині, яке влаштували колеги у місцевому коледжі.
«Фотографувала архітектуру Сум, щоб абстрагуватися від депресії»
У серпні 2025 року, після поїздки до батьків у Полтаву, Юля наважилася написати «Госпітальєрам», бо зрозуміла: близьких потрібно захистити. На повідомлення відповіли одразу, але запрошення на завдання від координаторів дівчина чекала кілька місяців. Аж ось — дзвінок: «Привіт, слухай, хочеш на ротацію в Суми?» У місті їй видали повний комплект амуніції. У березні 2026-го броньована «Елька», машина батальйону, відвезла на перше завдання — кейсевак. Це швидка евакуація поранених військових із зон бойових дій до медичних пунктів. Юля чергувала на полігонах та на базах, вчилася ставити внутрішньовенні катетери, стежила за станом бійців.
Від війни, обстрілів і постраждалих, яких бачить на виїздах, Юля знаходить рятунок у фото. Любов до цієї справи дівчині прищепив коханий. Він до повномасштабного вторгнення працював відеографом. Камера на ремені Юлі— останній подарунок на день народження від батька, який помер у липні минулого року. Він захоплювався фільмуванням і знімав сімейні відео, відколи мама ще була вагітна.
Смерть батька Юля переносила важко. Мала постійну апатію, погано спала, через це виконувати завдання на виїздах ставало складніше. Загострене відчуття війни в прифронтовому місті й «фонові» обстріли посилювали відчуття порожнечі. Дівчина звернулася до психіатрині, яка діагностувала депресивний епізод середнього ступеня й призначила антидепресанти.
Щоб підтримати ментальне здоров’я, дівчина багато гуляла містом і знімала архітектуру Сум. Одними з перших в об’єктив потрапили скульптури Круазі на Петропавлівському кладовищі. Сюди вона втікала, щоб заспокоїтися й абстрагуватися від війни та депресії. Ці фото розкрили Юлю, як фотографку, каже, на них вчилася ставити естетичний кадр, будувати композицію та згодом обробляти світлини.
Невдовзі дівчина почала знімати місто під час прогулянок до центру та меморіали, як-от стелу «Суми», закриту прапорами. У композиції та кольорах, які обирала, відображала, як місто рухається. Потім переглядала фото вдома — аналізувала деталі, заглибилася в атмосферу міста й відчула з ним особливий зв’язок.
Рибалки, плавчині й панянки в «Тандирному дворі»
Зараз Юля фотографує людей та як вони взаємодіють із містами. Ця ідея з’явилася в Барселоні, куди вони приїхали з хлопцем у відпустку. Побачили, як туристи біля храму Святого Сімейства знімали його з другого поверху автобусу, й зробили кілька світлин.
Повернувшись у Суми, дівчина хотіла закарбувати, як містяни переживають важку зиму без світла й під обстрілами. Вона підходила до перехожих поспілкуватися й зробити світлини. Так з’явилася серія фото сум’ян «Ця зима ніколи не скінчиться». Одні з перших світлин Юля зробила на річці Псел, неподалік якої живе. Вона помітила, що туди щодня приходила ловити рибу група чоловіків.
— Я вирішила з ними поспілкуватися — запитати кілька порад для вдалої риболовлі — й зробити кадри. Навіть 20 анекдотів спеціально для цього вивчила. Підходжу й запитую: «А можна сфотографувати вас?» А вони сторожко відповідають: «Хочеш сфоткати? Ну сфоткай рибу», — пригадує Юля.
Одного разу, коли температура на вулиці сягала мінус 18, Юля помітила біля річки жінку в купальнику. Дівчині здалося, що це незвичний спосіб пережити холоди, який варто закарбувати на світлині.
— На 8 березня ми обідали в «Тандирному Дворі». За сусіднім столиком сиділи ошатні панянки. Підійшла розпитати їхні історії — виявилося, вони теж плавчині, і вже майже 20 років в одній компанії з Оленою — тією жінкою в купальнику. Мені подобається досліджувати такі історії, адже вони демонструють, як побут Сум розвивається попри всі складнощі, — каже Юля.
Щоразу беручи фотоапарат до рук, дівчина згадує про батька. Спогади спонукають її якнайшвидше завершити документальний фільм про нього. А ще Юля зрозуміла, що хоче розвиватися у фотографії — вже навіть почала збирати світлини для майбутньої виставки.
Водночас, каже фотографка й медикиня, щоб розкрити найпотаємніші та найцікавіші куточки Сум, потрібно ще вчитися. Вона поправляє підсумок із патчами й вішає рюкзак на плече. Камера — вже напоготові.
