Вона вчила фінських дітей мові ельфів, 27 годин «бомжувала» на вокзалах через зірвані пересаадки і пояснювала іноземцям, чому Суми — це не просто «місто біля кордону». Студентка СумДУ Ліза Шульгіна взяла участь у п’яти міжнародних проєктах — від ESC-волонтерства у Фінляндії до академічної мобільності в Ризі. Вона грає на гітарі, співає українських пісень біля чужих багать і щоразу повертається додому — бо тільки тут відчуває те, чого не знайшла в жодній з вісімнадцяти країн.
Як стати ельфом за одне повідомлення
У школі Ліза майже ні з ким не спілкувалася — була тихою, замкненою дівчиною з вузьким колом знайомих. Проте університет та перші програми обміну повністю зламали цю модель. Дівчина вирішила кинути собі виклик та спробувати щось кардинально нове, а почалося все з одного кліку.
Подруга скинула посилання зі словами «це прикольно, подавайся» — і Ліза надіслала заявку на програму Європейського корпусу солідарності «Elf around» від NGO Stella. Зимовий ліс, костюми й робота з дітьми — усе це виглядало дуже привабливо. Вона заповнила анкету, написала щирий мотиваційний лист і забула про це на кілька місяців.
4 листопада 2024 року вона опинилася у фінському місті Коккола, на березі Ботнічної затоки. Снігові перемети були такі високі, яких у Сумах уже давно не буває, а, може, ніколи й не було. У небі танцювало північне сяйво, що взагалі не дивувало місцевих. Одразу за вікном кімнати Лізи розкинулося озеро.
Калейдоскоп ельфійських пригод: від пакування подарунків до спільних виступів у Фінляндії
Волонтери жили разом, швидко зближувалися (з одним із хлопців Ліза тепло спілкується й досі) і щодня «готували» ліс до приходу дітей. Вони розвішували гірлянди між деревами, майстрували декорації та вигадували ігри, створюючи для малечі справжню різдвяну казку. ESC-програми на кшталт «Elf around» побудовані саме на такому міжкультурному обміні, коли молодь із різних країн Європи приїжджає волонтерити в місцеві організації та на кілька тижнів чи місяців стає частиною місцевої спільноти. Коли підготовка завершилася, волонтери вдягали костюми й виходили до малюків уже в образі.
На стежку прийшли діти років п’яти-шести. Ніхто не знав спільної мови. Але організатори заздалегідь пояснили: ельфи не розмовляють словами — вони видають звуки, спілкуються жестами й емоціями. Малеча сприйняла це як належне.
— Нам сказали: видавайте якісь звуки, спілкуйтеся жестами — що завгодно, аби дітям було цікаво, — згадує Ліза. — І це спрацювало. Їм було байдуже, звідки ти. Головне — чи вмієш творити магію в цей момент.
Після стежки діти відвідували бунгало, де на них чекали двоє ельфів із гітарами. Малюки пили сік, їли печиво, грілися біля вогню — і слухали музику казкових істот. Одним з тих ельфів була й Ліза.
Рига: нарешті — просто студентка
Наступна подорож Лізи була зовсім іншого формату. Якщо Фінляндія стала для неї волонтерським досвідом по лінії Європейського корпусу солідарності (ESC), то до столиці Латвії вона поїхала вже за програмою академічної мобільності Erasmus. Цей обмін між СумДУ та Латвійським університетом тривав з 20 січня по 10 червня 2025 року. Попереду на неї чекали класичні лекції, заліки та величезне студентське містечко, де щовечора щось відбувалося.
Звучить як норма. Але для неї це не було нормою.
Презентації, знайомства та розваги з новими друзями у Ризі
Вдома повноцінне студентське життя не складалося з першого курсу: війна, комендантська година, дистанційка, відчуття, що студентство якось проходить повз. У Ризі вона вперше відчула, як це — прийти на пару о восьмій, після — залишитися в бібліотеці до закриття, ввечері піти на захід у студентському клубі. Дрібниці, які раніше здавалися звичайними, тепер коштували значно більше.
Там вона знайшла друзів, з якими можна говорити годинами. І там вперше почула фразу, яка потім стала її улюбленою: «Erasmus — це не семестр у житті, а нове життя в одному семестрі».
— Ти будуєш цілий окремий світ: нові друзі, нові маршрути, нові звички. І все це вкладається в кілька місяців, які потім памʼятаєш довше, ніж цілі роки, — каже Ліза.
Утім на довгострокових проєктах є і зворотний бік — самотність, яка приходить десь на другому місяці, коли ейфорія вщухає. Але потім знаходяться нові люди, і все стає на місце. А от на коротких — зовсім інша динаміка.
— Тижневий проєкт, як на мене, — це галопом по Європах: береш усе й одразу, але часто просто не встигаєш налагодити глибокий зв’язок із людьми, — пояснює Ліза. — Зі своїм FOMO (нав’язливим страхом пропустити щось важливе чи цікаве) я бігаю всюди, намагаюся познайомитися абсолютно з усіма, а потім приїжджаю додому й буквально вмираю від вигорання. Для мене величезна перевага саме довгострокових програм у тому, що там ти знаходиш друзів на все життя. Це зовсім інший вимір.
«Не заспівала «Червону руту» — навіщо їхала?»
На гітарі Ліза грає ще зі школи. Але саме на проєктах зрозуміла: це не просто хобі — це інструмент.
Репертуар вона обирає свідомо. Англійські пісні — щоб люди підспівували й відчували єдність. Українські — щоб просили більше розказати про що йдеться в пісні й про країну. За спостереженнями Лізи, завжди впізнають «Червону руту». Але не лише її: дівчина співала й «Місяць яскравий», і сучасніші речі — все, що може передати, звідки вона без зайвих пояснень.
Навчальні сесії на свіжому повітрі, неймовірні гірські краєвиди та щира дружба на молодіжному проєкті в Іспанії
— Для мене українська пісня на проєкті — мастхев, — каже Ліза. — Це найпростіший спосіб познайомити людей зі своєю культурою. Іноземці часто підходять уже після того, як ти відклав гітару: просять перекласти слова, запитують назву треку й одразу додають його до своїх плейлістів. Музика передає те, що часом дуже важко пояснити словами.
У вересні 2025 року Ліза поїхала на тижневий молодіжний обмін «Be healthy, be fit, be you» від NGO Development and Initiative — до іспанської Серседільї, гірського містечка за годину від Мадрида. Учасники з кількох країн разом займалися спортом, обговорювали здоровий спосіб життя й ментальне здоров’я, проводили майстер-класи одне для одного. А ввечері, коли офіційна програма закінчувалася, збиралися разом — і гітара знову ставала тим інструментом, що об’єднував людей різних країн без жодних перекладачів.
Круасан, якого не існувало
Бути українкою на міжнародному проєкті — це завжди трохи більше, ніж просто бути собою, переконана Ліза. Мимоволі стаєш людиною, яка відповідає за все, що іноземці знають або не знають про твою країну.
Зазвичай вони бояться ставити незручні питання. Ліза відкриває цей діалог першою, каже: «Мені ок говорити про це, якщо тобі ок слухати». І тоді запитання з’являються.
Більшість — щирі. Люди запитують, чи безпечно в Сумах, як виглядає звичайний день, чи страшно жити за тридцять кілометрів від кордону. Вона відповідає чесно: «так, важко, так небезпечно», водночас намагається пояснювати все без емоцій.
Але одне запитання її справді приголомшило. Це сталося на жовтневому проєкті «Rainbow Ambassadors» у польському Ольштині — тижневому молодіжному обміні від ГО «Молоді Агенти Змін», де учасники з різних країн говорили про дискримінацію, толерантність і права людини. Саме там одна француженка й поставила своє запитання: «Чому Зеленський не може просто віддати захоплені території, щоб нарешті настав мир»?
Ліза на мить завмерла. Потім подивилася на неї:
Француженка замовкла. Потім повільно кивнула. Вони ще довго говорили того вечора — про суверенітет, коли він не абстракція, а цілком реальні речі: твій дім, люди, культура й право вирішувати власну долю. .
— Я не знаю, чи змінила та розмова щось глобально. Але людина пішла з іншим виразом обличчя. І це вже щось, — ділиться Ліза.
Дівчина не вважає себе «послом» чи людиною, яка тримає «інформаційний фронт» — від таких формулювань морщиться. Просто розповідає все як є. Але визнає: коли ти єдина українка в групі — то вже представляєш цілу країну.
27 годин. Польща. Три потяги, один автобус і повна відсутність нервів
Красиві кадри з подорожей, які Ліза іноді викладає в сторіс, — це завжди лише фасад. За ним — зовсім інше «кіно».
Повернення з того самого ольштинського проєкту стало найдовшим в її житті. Додому їхали удвох — з дівчиною, з якою познайомилися там. Дорога мала тривати кілька годин. Зайняла двадцять сім, а дівчата буквально «бомжували» на вокзалах серед купи речей.
Почалося з таксі. Водій запізнився, потім застряг у заторі, тож потяг пішов без дівчат. Наступний мав три пересадки й теж запізнювався. У Варшаві стало зрозуміло: на пересадку не встигають. Якось знайшли автобус — але вже з запізненням.
Нарешті — Чоп, кордон, прямий потяг до Києва. Мандрівниці зайняли місця на звичайній платформі й чекали. Та виявилося, що міжнародні рейси відправляються з іншої колії — за паспортним контролем. Потяг пішов. Знову.
— Купили ще один квиток, знову з пересадкою, і нарешті доїхали, — каже Ліза з тоном людини, яка давно знайшла в цій історії щось смішне. — Такі ситуації вчать одному: виходу немає тільки з труни. Все інше — просто пригода.
Туреччина: спочатку сльози, потім найкраща подружка
У січні 2026 року Ліза вирушила на друге довгострокове ESC-волонтерство від NGO Stella — цього разу до турецької Адани. Два місяці роботи з дітьми в місцевих освітніх організаціях: неформальні заняття, творчі майстер-класи, мовні ігри — приблизно те саме, що і в Фінляндії, але в зовсім іншому кліматі, культурі й без жодного знайомого поруч.
Ліза приїхала раніше за всіх інших учасників.
Навколо — чужа мова, незвичний побут і жодного знайомого обличчя. Місцева організація пояснила базові речі, але далі треба було освоюватися самій: де їсти, як добиратися до локацій, чим заповнити порожні вечори.
— Я дуже соціальна, очікувала, що люди самі будуть тягнутися. А тут — нуль уваги. Вночі плакала, — каже вона. — Думала збирати валізи. Але зупиняла думка: я приїхала сюди заради дітей, які чекають на ці майстеркласи, мушу спробувати. Треба було просто почекати.
Морські краєвиди та миті відпочинку під час волонтерства в Туреччині
Рятувала музика. Ліза брала гітару, йшла на спільну кухню й грала — спочатку для себе, а потім на звук почали заходити інші волонтери. Так вона потоваришувала з хлопцями з Іспанії та Італії.
Невдовзі до проєкту доєдналася ще одна дівчина з України. Перше враження — не зійдуться характерами. Та за тиждень вони вже були найкращими подружками. Разом їздили на ринки в старому місті, готували вдома, коли місцева їжа набридала, сміялися з власних мовних провалів у розмовах із турками. Саме ця дружба змінила все — з «хочу додому» на «не хочу їхати».
— Тепер я неймовірно рада, що залишилась. Якби поїхала — не було б ні цієї дружби, ні цього досвіду. Проєкти вчать одному: те, що спочатку здається катастрофою, часто виявляється найкращою пригодою.
Суми, без яких не складається картина
Вісімнадцять країн. П’ять проєктів. Безліч міст, багать, кухонь, вокзалів і людей — і щоразу повернення в одне місце.
Суми — неочевидний вибір для людини, яка бачила Ригу, Гельсінкі й турецьке узбережжя. Тридцять кілометрів від кордону. Тривоги. Вибухи, яких іноді вже й не помічаєш — просто фон. Але саме сюди Ліза повертається після кожної поїздки — і не тому, що немає альтернатив.
— Я шукаю в подорожах те ж саме відчуття внутрішньої безпеки й затишку, що є тут. І не знаходжу, — каже вона.
У Сумах є університет, де вона вперше пішла в студентський театр і з’ясувала, що може бути не тільки тихою дівчиною, яка завжди трималася осторонь. Тут дебатні клуби, студентський ректорат, перші справжні університетські друзі. Тут родина. І кава, яка чомусь смакує краще, ніж будь-де ще.
Ліза каже: саме Суми навчили її хотіти більше. Парадоксально — місто, яке здається маленьким і периферійним, стало точкою відліку для всіх її пригод. Коли в Сумах трапляється черговий удар і Ліза викладає щось у сторіс — іноземці з її проєктів пишуть: «Ти в порядку?» Для неї це теж частина відповіді на питання, навіщо взагалі їздити за кордон: важливо, щоб десь у Фінляндії чи Туреччині якась людина думала про місто в Україні — і знала, що тут відбувається.
— Суми — місто, яке мене створило. Тут моя душа й моє відчуття дому. Я людина світу і хочу побачити ще багато країн. Але повертатися хочу саме сюди.
Хочеш теж? Ось що треба знати
Ліза починала без жодного міжнародного досвіду й жодних знайомств в організаціях. Просто анкета і щирий лист — написаний самостійно, без підказок від алгоритмів.
— Організатори одразу бачать, коли текст написано за допомогою ChatGPT: він правильний, але порожній. А вони шукають людину зі своїм голосом і живою мотивацією.
Після щасливої Фінляндії були десятки відмов. Вона подавалася знову. Шукала можливості в телеграм-каналах NGO Stella, «Development and Initiative», «КорисностіКанал», «Твій Космос Можливостей», «Молоді Агенти Змін». Отримувала «ні» — і відправляла знову.
Англійська? Не має бути ідеальною. Ліза склала IELTS на C1 ще у школі — але вільно говорити навчилася тільки «в полі», від проєкту до проєкту. Зараз, каже, її вже не зупинити.
І ще одне — для тих, хто думає, що проєкти «не для інтровертів». Ліза сама себе називає амбівертом: любить час на самоті, але обожнює людей. Проєкти, каже, не вимагають бути екстравертом — вони просто дають середовище, де спілкування відбувається природно, бо всі навколо приїхали за тим самим.
Та дівчина, яка в школі уникала розмов і трималася осторонь, сьогодні може заговорити з будь-ким у будь-якій точці світу — і знає, як пояснити про Україну через круасан, пісню чи просто чесну розмову біля багаття. Проєкти не зробили її іншою. Вони допомогли їй нарешті стати собою.
