Кування залізної броні, анатомія лицарів 1400-х років та догляд за бамбуком Ігорем — лише частина захоплень 16-річного Ярослава Васильєва. Інша сторона його життя — делікатні віяла, кімоно та виходи на вулиці Сум в образі японського артиста тайкомоті. Ми поспілкувалися з хлопцем про дитинство у фортеці «Круглий двір», роботу по 14 годин на день та фентезійну пригоду, яку він мріє втілити в місті.
— Образ тайкомоті в Україні з боку здається якимось жартом, хоча насправді ти потай робиш дивовижні речі. Моя робота — дратувати темряву хорошим настроєм.
Від дитячого дерев’яного меча до перших обладунків
Літо 2012 року. Дворічний хлопчик бігає з дерев’яним мечем серед масивних стін садиби-манежу «Круглий двір», спостерігає за лицарями у важких обладунках на фестивалі історичної реконструкції і щиро вважає, що так усюди.
— Я знав кожен куточок: фортецю, ярмаркові столи, трибуни. А ті лицарі здавалися рідними — ніби я сам із 1400-х. Найбільше запам’яталися бої на сокирах та битви «стінка на стінку».
Родина активно підтримувала фестивальну культуру й захоплення хлопця. Дідусь у домашній майстерні створював реквізит. Мама водила Ярослава мальовничими куточками Тростянеччини — Гротами Німф, дендропарком «Нескучне», джерелами та пагорбами, де він учився стріляти з лука. За тими пагорбами вони разом грали в «Каркасон» та «Манчкін» під музику з великої фестивальної сцени. Вона ж записала сина на театральний і туристичний гуртки, квілінг та хореографію.
— Моя мама взагалі дуже активна, сама брала участь у реконструкціях, — ділиться Ярослав. — Бачачи її турботу, щирість і те, як вона дбайливо береже культуру й історію, я змалечку вчився не чекати піклування про себе, а віддавати любов сам — доглядав за котами та реставрував старі іграшки.
Паралельно в родині росла й любов до музики. Її хлопцеві прищепила бабуся — вчителька музики. Вона змалечку грала вдома та вмикала онукові класичні твори.
— Я завжди заворожено слухав саме скрипку — це досі мій найулюбленіший інструмент, — розповідає хлопець. — А загалом я співаю й граю майже на десятку інструментів: фортепіано (моя база з шести років), глюкофон, гітара, бас, східний кхені та навіть DJ-пульти. Заразом сам збираю японський шямісен.
Коли Ярославу виповнилося шість, родина переїхала до Сум, хоча канікули та вихідні хлопець і далі проводив у Тростянці. У Сумах він почав шукати власні шляхи творчості: спочатку відвідував дитячий центр мистецтв, а потім самотужки опановував нові техніки — вирізав орнаменти з паперу, ліпив із воску, різьбив по дереву.
Окремим захопленням стало скло. Ярослав зацікавився технікою «світ у пляшці»: через вузьке горлечко (3–5 мм) бамбуковою голкою він міліметр за міліметром укладав глину, фарби та мікромоделі, а за допомогою парафінового гелю створював імітацію води. Перша така 3D-картина називалась «Чудовий день» — із соняшником.
У дванадцять років Ярослав прийшов у лицарські рольові ігри — з друзями просто хотілося «весело помахатися» на саморобних мечах. Бажання мати власний справжній обладунок для ігор підштовхнуло хлопця до ковальства. У п’ятнадцять років, приїхавши на літо до дідуся в Тростянець, він побачив у майстерні заготовки й вирішив спробувати викувати захист сам.
— Дорослі майстри робили такі круті речі, і я подумав: «Чим я гірший?» Якщо вони змогли, то й у мене вийде.
Дідусь навчив онука базових технічних основ: завальцьовувати краї (згинати метал для безпеки й гладкості) та створювати ребра міцності (спеціальні вигини, що роблять тонкий лист сталі стійкішим до ударів). Разом вони за тиждень щоденної праці викували першу турнірну кірасу — масивний нагрудний обладунок з одним «крилом» (додатковим щитком для захисту плеча та пахви).
— Я дуже помилявся з розмірами та анатомією: спина вийшла плоскою, шия гострою, а сама форма нагадувала дві половинки ванни. Ми з друзями досі жартома звемо її «гарячим холодильником», — сміється Ярослав. — Але це дало мені дорогоцінний досвід, і я більше не боюся працювати з металом.
14 годин праці на день і секрети ковальства
Після першої кіраси Ярослав почав вдосконалювати майстерність самотужки. Зіткнувшись із незручністю перших виробів, він зрозумів: без вивчення анатомії та історичних джерел якісного обладунку не створити.
— Якщо не читати джерел і не вивчати музейні експонати, виріб буде або непідйомним, або незручним у русі, — пояснює майстер. — Наприклад, японський О-йорой, де щитки з’єднані шовковими шнурами для свободи руху, робили спеціально для кінних лучників. А Окегава-до — для піхоти, тому він значно мобільніший.
Так само ретельно хлопець досліджує й традиційну зброю:
— Європейські лицарські мечі створювали першочергово для колючих ударів, щоб пробивати стики у важких обладунках. Японська катана — золота середина: трохи зігнута для рубальних ударів з коня, але її гострим кінцем можна пробити й деякі типи броні.
Загалом у доробку хлопця вже від 40 до 60 крафтових речей — від делікатних аксесуарів до важкого реквізиту. Особливо Ярослав пишається відтвореним японським обладунком Окегава-до (на нього пішло 11–13 днів) та кремовою катаною «Лисиця Вітру, що перетинає торії» (традиційні японські П-подібні ворота без дверей, які ставлять перед входами до синтоїстських храмів), над якою працював понад два тижні.
Оздоблення цієї катани вимагало надзвичайно ризикованої технології: на дерево й метал губкою наносять від 20 до 60 шарів фарб, емалей, срібла, лаку та смол. Головна складність у тому, що через найменшу помилку чи вологість новий шар перестає сохнути й перетворюється на в’язку пасту. У такому разі всі попередні шари розчиняються — і тижні кропіткої праці псуються за одну ніч.
Кує та обробляє метал Ярослав у батьківському гаражі в Сумах або в майстерні дідуся в Тростянці; фактично живе на два міста. А от делікатну дрібну роботу — оздоблення піхов, прикраси, розпис віял — виконує вдома або просто на свіжому повітрі у міських парках.
У дні, коли хлопець має час на інтенсивний крафт, його робочий день починається о 9:00–11:00 і триває по 12–14 годин: спочатку 4 години біля горна, потім 5–6 годин на роботу з піхвами (нанесення лаків та емалей), ще 2 години на теракотові прикраси. Перед сном — година-дві за легшим творчим процесом: малюванням, плетінням чи роботою з папером.
— Якщо є матеріал та інструмент — можу зробити практично все: від складного художнього реквізиту до власноруч спаяних бездротових навушників.
Замовлення Ярослав приймає на своїй сторінці в Instagram або через «сарафанку» в Telegram. Усі зароблені кошти він спрямовує на дорогі матеріали — шкіру, сталь, спеціальні лаки — та підготовку власного масштабного проєкту.
Бамбук Ігор та японська естетика
Заглибившись у порівняння європейської та східної зброї, Ярослав відкрив для себе японську естетику, де зброя, побутові речі та мистецтво утворюють єдине ціле. До захоплення середньовічною Європою додалася нова пристрасть — виготовлення автентичних східних аксесуарів: традиційних розкладних віял, шпильок для волосся канзаші, парасольок та елементів декору.
Основою для більшості таких робіт є бамбук — легкий, гнучкий і міцний. Дістати сировину потрібної форми в Україні непросто, тому Ярослав купує готові бамбукові вироби й розбирає їх на рейки та запчастини. А один кущ живого бамбука на ім’я Ігор росте просто в нього вдома — у вазі з водою та річковим камінням.
— Ігор нагадує мені, що навіть із маленького, тендітного паростка з часом виростає щось неймовірно міцне. За правильного догляду він може вирости вищим за людський зріст менш ніж за пів року, — каже крафтер.
Окремим ритуалом для Ярослава стало створення власного автентичного паперу. Для цього він розмочує суху кавову гущу у воді або чаї, додає волокна бамбука, пелюстки диких квітів та трави. Отриману масу вичерпує сіткою й висушує в жаровій шафі або на бамбукових килимках на сонці.
— Кожне зроблене з такого паперу віяло — єдине у своєму роді: повторити малюнок пелюсток чи структуру волокон просто неможливо.
Готові аркуші хлопець розписує вручну, скріплює на бамбукових каркасах або перетворює на іменні листівки, запечатуючи їх авторськими сургучевими відбитками.
Знайомство Сум із мистецтвом тайкомоті
Захоплення японською естетикою врешті привело Ярослава до мистецтва тайкомоті — чоловіків-артистів, які традиційно розважали гостей етикетом, грою на музичних інструментах, танцями та витонченою бесідою. Традиціям тайкомоті він навчався самостійно: за книжками, дослідженнями, статтями та відеозаписами сучасних японських майстрів.
Для Ярослава цей образ став способом поєднати все набуте: акторську майстерність, любов до Сходу, власноруч зроблені аксесуари та бажання дарувати людям живі емоції.
Перші два виступи були навесні 2026 року на закритих ярмарках у ТРЦ «Київ» — тоді він випробовував костюм, грим і пластику. 16–17 травня під час «Ночі музеїв» відбувся масштабний перформанс: у традиційному кімоно, на дерев’яних сандалях гета та з віялом у руках Ярослав перетворив підземний перехід біля фонтану «Садко» на осередок східного мистецтва. А вийшов на вулиці Сум у липні під час фотосесії з другом. Побачивши щирий захват містян, він вирішив зробити такі прогулянки регулярними.
Підготовка до кожного виходу триває близько чотирьох днів. Ярослав заздалегідь підстригає бороду та вуса, робить маски й скраби для шкіри, щоб обличчя було ідеально гладким для рівного білого гриму. Обов’язково перевіряє прогноз погоди: у спеку може виникнути алергія на грим, у холод — втрата голосу, а дощ здатен змити лак і фарбу за лічені хвилини.
Пересувається виключно пішки й лише з кимось із друзів — задля безпеки. Маршрутки та таксі відпадають принципово: його мета — дарувати радість перехожим на вулиці, а не з вікна авто. По дорозі дарує власноруч зроблені віяла й кулони, дітям крутить собачок із повітряних кульок, показує фокуси, охоче спілкується.
— Багато хто думає, що на дерев’яних гета важко ходити. Але в них навіть бігати можна, і на гору підніматися — саме те, — сміється Ярослав.
Зараз сум’яни вже впізнають його навіть без костюма й гриму — у магазинах, спортзалі, просто на вулиці. Іноді з усмішкою запитують: «Як там твій бамбук Ігор?»
Реакції бувають різними. Коли хтось кидає услід, що такі виступи «не на часі», Ярослав робить глибокий уклін і відповідає в дусі тайкомоті:
— Тссс! Це мій секретний спосіб підіймати людям настрій. А якщо без жартів — ворог тільки й чекає, що ми впадемо у розпач. А я йому — оп, і усмішку на всі тридцять два!
Якщо ж хтось намагається зачепити його через незвичне вбрання чи специфічний крій кімоно, Ярослав реагує спокійно: або звертає все на жарт, або відповідає своїм глибоким, низьким басом — і цей контраст діє безвідмовно. За весь час виступів якийсь справжній конфлікт стався лише один раз, адже щира доброзичливість знезброює краще за будь-який меч.
Відьмаки, самураї та 28 обладунків: як хлопець створює рольовий клуб у Сумах
Наразі Ярослав готує спеціальну програму з танцями, фокусами та майстеркласами, щоб разом із молодіжним центром «Романтика» проводити спільні міські заходи. Офіційний майданчик для нього — це і спосіб просувати творчість, і гарантія безпеки під час перформансів.
Але його головна мета — відродити фестивальні традиції рідного краю. Через повномасштабне вторгнення та пошкодження «Круглого двору» в Тростянці заходи припинилися. Тому Ярослав хоче створити в Сумах безкоштовний клуб із LARP (рольових ігор живої дії), HEMA (історичного фехтування) та середньовічної реконструкції.
— Це має бути простір, де кожен зможе стати тим, ким мріє — відьмою, відьмаком чи самураєм. Не за монітором комп’ютера, а в реальному житті.
Для цього він уже кує обладунки для майбутніх учасників — 28 і більше комплектів, — карбує ігрові монети, розробляє сюжет, розрахований щонайменше на чотири роки, готує реквізит. У грі будуть квести, де треба знайти скарб, врятувати торговця від бандитів або розслідувати справу. Правила прості: лише театральний бій, повага один до одного та суворе дотримання сигналів повітряної тривоги. В усьому іншому — повна свобода.
— Хочеш бути принцесою-поні? Без питань, ти принцеса-поні. Скопіював монету, яку я зробив для гри? Молодець, чудова робота! Намалював котика у себе на мечі? Як мило. Іноді гравцям треба просто дати свободу — і вони створять диво.
Зараз Ярослав чекає слушного моменту для старту ігор, а відновлювати сили після виснажливих місяців праці вирушає у тростянецькі ліси — бути наодинці з природою та крафтити «магічні речі». Паралельно з цим хлопець навчається на кухаря-кондитера у Роменському коледжі й далі мріє про морські документи, щоб спробувати себе ще й коком на судні.
— Мета моєї роботи — дарувати людям щастя, — підсумовує Ярослав. — Можна скаржитися на втому, але якщо всередині є вогонь — він палатиме. І я палатиму своєю справою доти, доки в мені горить цей внутрішній вогонь.
