Невелика світла кімната то заливається сонцем, то поринає в тінь. Ледь чути металевий дзенькіт спиць, що стукаються одна об одну. «Тридцять вісім, тридцять дев’ять, сорок», — шепочуть жіночі вуста у такт спицям, — сорок один і сорок два». Закінчивши набирати петлі для шкарпеток, 76-річна Олена Іванівна вмикає настінний світильник. Природного світла бракує, адже вона майже нічого не бачить. «Ругають мене всі, щоб не в’язала. Але як я можу? В мене діти воюють, хоч трошки їх підтримаю», — говорить вона, плетучи перший ряд майбутніх шкарпеток. Розповідаємо історію про те, як в’язання стало турботою для захисників і розрадою для материнського серця.
«Не бачу, котику, майже нічого не бачу»
Олена Ходун родом з села Миколаївка, що лежить поблизу Хотіні. Школу вона закінчила в 1960-х роках у Сумах — переїхала сюди разом з батьками. Потім працювала в інтернаті для дітей, а затим — в торгівлі, де невдовзі потрапила під скорочення працівників. Не довго думаючи, Олена Іванівна вирішила влаштуватися на завод Фрунзе (нині — Сумське НВО). Так і потрапила вона в ковальський цех, де «дійшла до п’ятого розряду» й навчилася в’язати спицями.
— Ми працювали у три зміни — гріли метал. Це треба було робити поступово, щоб не потріскався. Час від часу підходили до печі й підвищували температуру на 10-15 градусів. Щоб не заснути, жінки-працівниці всю ніч в’язали шарфи, шкарпетки чи кофтини. Навчилася робити це і я. Відтоді минуло 20 років, — розповідає Олена Іванівна, вправно орудуючи спицями.
Тим часом у прозорому пластиковому відерці підстрибують клубочки з нитками. Вони схожі на казкових істот, що хочуть втекти й закотитися під диван. Через це майстриня й обмежила їхні рухи.
— Я в’яжу майже навпомацки. Ліве око в мене зовсім не бачить, а праве — лише трішки. Буває, щось угледіла ним, а тоді наче туман находить. Три операції зробили, а все марно. Тому працюю за простою схемою, де рахувати майже не потрібно, — каже Олена Іванівна, пров’язуючи ряд за рядом.
Раніше вона в’язала високі шкарпетки на чотирьох спицях, але ті часто випадали з петель. Для людини з порушенням зору одягти їх назад було важким завданням. Тому тепер в’яже на двох. Вироби, як каже майстриня, виходять схожими на «калошку».
— І оце весь час так в’яжу, — іноді міряю висоту, щоб була не нижчою, ніж чотири пальці, інакше шкарпетки спадатимуть. А тоді розділяю петлі — на одній спиці лишаю 16 і на іншій 16, а 10 іду. Головне — правильно п’ятку зробити, щоб зручно було носити», — ділиться досвідом жінка, вдивляючись у петлі й примовляючи: — Не бачу, котику, майже нічого не бачу.
Втратила зір Олена Іванівна на заводі. Під час роботи в цеху вона постійно дивилася на розпечений метал. Щоб зберегти здатність бачити, каже вона, треба було постійно користуватися спеціальними окулярами й приладами, але більшість захисного обладнання не працювала.
— Тоді ніхто на справність окулярів і приладів уваги не звертав. Безліч працівників працювали без них. Була в мене можливість підлікувати профзахворювання, але в той період тяжко захворів чоловік, тому я надовго відклала цю потребу. А тепер вже здоров’я не повернеш, — зітхаючи говорить майстриня і додає, що раніше, пару шкарпеток в’язала за день, а тепер — лише одну, та й то, якщо умови сприятимуть.
— Важко, працювати, коли нитки рябенькі — це сильно б’є по очах. Погано в’язати і як темно, і як дуже світло. Коли на вулиці сонце, я завжди в темних окулярах ходжу, — мовить Олена Іванівна, відкладаючи в’язання вбік.
«Мамо, ти головне мене дочекайся»
Зараз в’язання для майстрині — це можливість підтримати українських воїнів, передати їм частинку свого материнського тепла. На фронті в неї перебувають син і зять. Поки вони захищають країну, Олена Іванівна створює вироби, що зігрівають і фізично, й ментально. Та і їй самій так легше.
Матеріал для виробів купує в секонд-хенді: знаходить в’язані речі й розпускає їх. Перевагу надає саме светрам — з них виходить отримати довгі нитки. Натомість жіночі кофтинки не бере, адже кишеньки, ґудзики й петельки лише заважають розпускати виріб.
— В’яжу шкарпетки здебільшого своїм, іноді роздаю сусідам, у яких родичі воюють. Скільки всього передала — не рахувала, — розповідає вона, дістаючи з шафи пакет, наповнений виробами.
Білі, сині, рожеві й червоні шкарпетки акуратно складені одна в одну, щоб не займали багато місця. Коли хлопці Олени Іванівни приїдуть у відпустку, вони заберуть ці вироби з собою й роздадуть побратимам.
— Син Рома літом був у Сумах, відвідував когось у госпіталі, так передавала і туди, — розповідає майстриня, висипаючи на підлогу теплі шкарпетки, створені з любов’ю. Поки син воює, їх назбиралося чимало.
Якби в Олени Іванівни була можливість звернутися до військових, які носять її шкарпетки, то слів би, мабуть, не знайшла. Обійняла б кожного як сина, каже вона, швидко змахуючи зі щоки непрохану сльозу.
— Ругаю сама себе, щоб не плакати, та й син просив цього не робити. Казав, мамо, ти головне мене дочекайся. Треба триматися.
Олена Іванівна ніколи не думала, що колись українці воюватимуть з росіянами, адже багатьох єднали родинні й дружні зв’язки. Запевняє, що тільки під час війни зрозуміла, наскільки сильно Україну утискали.
— Ой, російський садочок — це ж так добре! Ой, російська школа — чудово! А нас пригнічували, демонстрували, що російське — краще. Я вже у дітей вибачення просила. Кажу, Господи, на вашу долю таке випало. Чого ми були такі сліпі, не розуміли нічого? — з жалем мовить майстриня.
Вірші про Україну, війну та Януковича
Ще одна пристрасть Олени Іванівни — вірші. Вони в неї записані в товстому зошиті з міцною обкладинкою. На його сторінки роками лягали поезії про біль і любов, з’являлися рядки-привітання для родичів і друзів. У зошиті є навіть гуморески часів Помаранчевої революції, в яких авторка висміює президентів Кучму і Януковича. Немає в ньому лише віршів про велику війну. Ці поезії Олена Іванівна зберігає в пам’яті, адже тепер не може їх записати через проблеми із зором.
— Вірші мені приходять спонтанно. Буває вдень, але частіше вночі, як не спиться. Воно ж то бух, то грюк. Прокинувся — і вже все — сон зникає, бо прислухаєшся, чи не бубухне знову. Тому я лежу й римую — каже Олена Іванівна й починає декламувати фрагмент з поезії, що з’явилася нещодавно:
В Україну будуть приїжджати з усього світу шановнії гості,
А «рускій мір» збиратиме по всьому світу фрагменти та кості.
Україна з кожним роком буде процвітати,
А Росія навпаки — з кожним днем та й занепадати.
Та так занепаде, що на мапі її ніхто не знайде,
Бо вона згине, як роса на сонці,
А Україна буде вічно жити посеред Європи у своїй сторонці.
Олена Іванівна не складає свої поезії в шухлядку, часом читає їх сусідам. А вони не лише слухають, а й підказують, в якому рядку є зайві слова, а в якому їх бракує. Так вірші стають більш ритмічними.
У Олени Іванівни є мрія, яку вона відкладає на «після війни». Каже, поки хоч трішки бачить, хотіла б зібрати всю родину за одним столом, адже має четверо онуків і дві правнучки. А поки вона невтомно робить справу, що дарує українським воїнам відчуття затишку й турботи.
— В’яжу й думаю про те, що кожна людина може підтримувати захисників хоча б маленькими справами, молитвою чи добрим словом.
