Ірина Красій — культова буфетниця з головного «Г» корпусу СумДУ, де до пандемії та війни вирувало студентське життя, пахло випічкою й кавою з паперових стаканчиків. Рудоволоса жінка у фартуху та ковпачку, зі свіжими пиріжками та фірмовим гумором — героїня безлічі студентських історій. Її жарти досі гріють випускників не гірше, ніж колись мікрохвильова піч підігрівала смачненьке для втомлених «смажених» студентів.
Сьогодні буфет зачинено, а Ірина три місяці працює у їдальні університету за адресою вулиця Миколи Сумцова, 2, з 10 до 15, без перерви, крім вихідних. Нове робоче місце Ірини тепер зовсім інше. Навколо — колектив кухарів, аромат перших страв і потік клієнтів, що забігають перекусити на обідній перерві. Цукр відвідав нове місце роботи тьоті Іри й розпитав, як вона опинилася за прилавком буфету, та як порається із «гарячим» сьогодні.
«Зранку колотила чай, а ближче до вечора могла його випити»
Майже два десятиліття Ірина — співучасниця студентського хаосу. Вона згадує, як «випустила» не один курс, і першокурсників, які на її очах ставали дорослими. Сама ж була студенткою сумського технікуму, де вчилася на спеціальності «продавець продовольчих товарів». Після — працювала у місцевому магазині «Сумський каравай».
— Коли була молодше, працювала у сфері торгівлі, а потім доля розпорядилася так, що наш магазин закрили і я залишилася без роботи, — розповідає жінка.
Невдовзі Ірина почула, що в СумДУ відкрили вакансію буфетниці, тож «бігом» відгукнулася на оголошення.. Незабаром вона стала «тьотею Ірою», яка продавала студентам їх улюблені пиріжульки.
— Робота мені сподобалася, тож залишилася. До того ж студенти — це молодість. Разом з ними ти завжди на позитиві, — ділиться Ірина, розправляючи фартух.
Спочатку буфет, де працювала Ірина, мав тільки столики, куди розкладали пиріжки. Згодом в університеті облаштували новий простір для швидких перекусів — з’явилася вітрина-стійка з цукерками й батончиками. У буфеті почали продавати гарячі напої. Після ремонту, за спогадами Ірини, «торгівля, нарешті, пішла».
Буфет тьоті Іри пам’ятає не тільки черги за пиріжками, а й репетиції різних концертів і конкурсів, зокрема щорічних «Золотих інтегралів». Це конкурс художньої самодіяльності, у якому змагалися різні факультети університету. Їй показували майбутні номери: інколи просили поради, а інколи вона спостерігала за репетиціями з-за вітрини. Часом буфетницю запрошували переглянути номери ще раз, але вже на великій сцені, а потім обов’язково запитували: «Тьотя Іра, вам сподобалося?» — «Дуже добре, дуже сподобалося!», — відповідала вона.
— Я не могла обрати виступ якого факультету кращий: ЕлІТу чи, наприклад, ТеСЕТу. Мені подобалися всі артисти. Зараз це в минулому, але, надіюся, подібні заходи ще будуть, — сподівається жінка.
У спогадах Ірини збереглися й окремі випадки з іноземними студентами. Їх буфетниця обслуговувала власною мовою, але ті без бар’єрів її розуміли.
— Як почалася війна в Донецьку, іноземні студенти всі сюди перевелися, так що навіть доводилося засвоювати англійську, щоб з ними спілкуватися. Не на чистій англійській, скажімо, а від себе. Коли багато людей стікалося, іноземцям я казала: «Ван момент, пліз». Це було дуже смішно, а потім усі звикли, — пригадує Ірина.
У вестибюлі корпусу «Г» був ще один буфет і кафе «Мандарин». У останньому студенти їли «супи, борщі й каші», а також готувалися до занять. Під час пандемії буфет і кафе зачинили, як і усі інші заклади харчування СумДУ. Випити кави й скуштувати смачної випічки можна було тільки в буфеті тьоті Іри, а пообідати — в їдальні, яка працює й донині.
— Раніше в кожному корпусі був свій окремий буфет. Їдальня випікала, вантажники розвозили, а буфетчики годували народ. Але пандемія та війна все зруйнували, — каже Ірина.
З 2019 року вона єдина обслуговувала студентів і викладачів, а після початку повномасштабного вторгнення буфет відновив роботу через два місяці — 11 квітня 2022 року.
Смажені пиріжки, які більше нікому їсти
У вересні 2024 року головний корпус СумДУ зачинили на ремонт. Два місяці Ірина торгувала в іншому буфеті, а з січня її перевели до їдальні. Тож зараз «щось гаряченьке» — частина її робочої рутини.
— Тепер роблю на роздачі. Дівчата допомагають — окрім того, що приходять зранку й готують на кухні перше, друге, третє й пиріжки.
У асортименті старого буфету був великий вибір свіжої випічки, яку виготовляв цех їдальні. Коронною стравою були смажені пиріжки з картоплею, повидлом та капустою, які особливо полюбляли іноземці. Але їх більше не виробляють, бо попит замалий — крім студентів, їх нікому їсти. Потім йшла піца — теж коронна, а ще здобні пиріжки з маком, сиром, згущеним молоком, хотдоги, битки. Були й а-ля гамбургери: булка з курячою відбивною.
На полицях їдальні досі є пиріжки з сиром, капустою, маком, яблучним повидлом. Вибір напоїв особливо не змінився: різні соки, компот, два види чаїв, узвар. Буфетну кавомашину Ірина перенесла до їдальні, на ароматну каву навіть є постійні клієнти.
Серед перших страв усе, що забажаєш: борщ, розсольник, солянка і різні супи. Чотири види «другого»: гречка, рис, макарони та картопелька. Ірина знає, що картопля має бути обов’язково, бо її люблять усі. Є і котлета по-київськи, звичайна або рибна, відбивні. Як каже буфетниця, «кожен калорій на своєму місці».
Над меню з понад 50 позиціями, щодня працює великий колектив. У будні дівчата-кухарі приходять о четвертій або п’ятій ранку, щоб приготувати страви.
— Я завжди казала, що годувати студентів у буфеті — не тільки моя заслуга. Це повара, які печуть і варять. І встають дуже рано, щоб підготувати свіженькі й пухкенькі пиріжульки. Мийниці, які миють посуд, прибирають на столах. Прибиральниці, які прибирають усю їдальню. Тому тут чистота й порядок. Усі дуже довго тут роблять. Я — двадцять років, а вони прийшли сюди молоденькими після училища, тож десь по сорок — підраховує жінка.
Сьогодні їдальня напівпуста, до неї ходять викладачі й аспіранти з деяких корпусів або робітники, які працюють поблизу. Іноді у гості: поїсти, або просто побачити тьотю Іру, приходять випускники.
— Мені дуже приємно їх бачити. Вони приходять поздороватися, поспілкуватися, щось розказати про себе, — ділиться жінка.
Ірина сподівається, що її нинішнє місце праці — тимчасове, і після закінчення війни вона обов’язково повернеться за прилавок свого буфету. Її головна мрія — щоб це сталося якомога швидше.
Часи у буфеті «легенда» першого поверху «Г» корпусу, що «стісняється» таких голосних слів про себе, з теплом згадує завдяки студентам.
— Це ж мої дітки. Вони всі бігли й кричали: «Тьотя Ірочка, доброго ранку!». А я завжди казала: «Кушаєм і йдем вчитися», бо нагодувати їх і відправити на пари було моєю першою задачею, вони завжди з цього сміялися.
