У 2000-х Віктор Ревін почав навчати сумську молодь грати на музичних інструментах. Та більшість з них не здогадувалися, що лише декілька років тому їхній викладач запалював на флейті і бас-гітарі зі своїм гуртом і танцював гопака на концертах. Колись він виступав на «клітці» в парку Кожедуба, їздив на гастролі до Криму та давав концерти в сумських ресторанах. Закінчивши цю кар’єру, вирішив передавати знання підліткам. Наприкінці січня у віці 70 років Віктор помер. Цукр пригадує, як чоловік ставав музикантом, чому покинув свій останній гурт, які пісні забороняв грати учням та що за цінності передавав їм на заняттях.
У 2010-му записав на MP3-плеєр розмову з Ревіним
На початку 2000-х в однокімнатній квартирі на проспекті Михайла Лушпи збиралася сумська молодь. Після школи підлітки приходили сюди вчитися грати на гітарі до Віктора В’ячеславовича. На кухні, зазвичай, сиділи ті, хто виконував завдання чи просто прийшов раніше й «бринькав» щось своє. Інша купка людей сідала ближче до касетника і переписувала звідти мелодії.
— У тій квартирі було завжди багато підлітків. А протягом всього свого життя я зустрічав чимало музикантів, які дуже часто опинялися вихованцями Віктора В’ячеславовича, — розповідає колишній учень Віктора, учасник Клубу Цукру Андрій Губін.
На одному із занять ще підлітком Андрій помітив на стіні квартири-студії плакат гурту «Абонент». На ньому молодий Віктор Ревін з виразними чорними вусами грав на сопілці. Тоді хлопець зацікавився музичним минулим свого викладача і хотів дізнатися про гурти, які створював Віктор, пісні, які там виконували й те, як розвивалася сумська спільнота виконавців.
Приблизно через сім років, у 2010-му, Андрій знову про це подумав. Він прийшов до Віктора Ревіна і разом зі знайомим записав із ним інтерв’ю на MP3-плеєр. Нещодавно Андрій віднайшов цей запис і передав Цукру. Усі цитати й спогади Віктора у цьому тексті ми взяли саме звідти.
Перший виступ у малиновій сорочці та концерти в ресторанах
У 1969-1971 роках у Сумах було кілька гуртів, які грали на електрогітарах-самопалах, пригадував Віктор Ревін. Корпус для інструменту вирізали з фанери або цільного дерева, звукознімачі намотували вручну, а фурнітуру пристосовували з інших пристроїв. Їх робили у такий спосіб, адже нові електрогітари в СРСР були в дефіциті. «Звук лунав жахливий, але вже тоді мене заворожував», — говорив Віктор.
— Я навчався у школі № 9, на її місці зараз Сумський краєзнавчий музей. Там 10-класники почали об’єднуватися в ансамблі й грати. Один такий очолив гітарист Валерій Гуйван, який потім став зіркою сумського року. На одному з концертів у школі я почув, як ансамбль грав пісні The Beatles, це мене вразило, — пригадував Віктор.
Пізніше в Сумах існував ансамбль «Балада», де грав музикант-трубач і викладач колишнього Сумського музичного училища. Там навчався і Віктор грати на флейті. Коли хлопець був на другому курсі, викладач почув, як той грає у фоє будівлі. Він запросив молодого хлопця на соло-гітару до «Балади», де той мав виконувати партії, які б звучали як вокал.
Влітку гітарист пішов із гурту, адже хотів створити власний. Спершу заснував «Свіжі вітри», куди доєдналися барабанщик Віктор Коробка, бас-гітарист Сергій Ушалков та інші. Їхній репертуар складав п’ять-шість пісень, які вони грали на концертах в Сумах, а одного разу — на міжнародному фестивалі.
Невдовзі Віктор залишив «Свіжі вітри», поїхавши в російський Норильськ заробити грошей. Кілька його знайомих музикантів відправилися за ним, щоб разом виступати там в міських ресторанах. Повернувшись до Сум, Віктор приєднався до гурту «Барви», який працював у палаці культури Фрунзе.
Взимку вони виступали у закладах, а влітку — на танцмайданчиках. Найпопулярнішим був у парку Кожедуба. У народі його та схожі танц-поли називали «кліткою». Через чотири роки музикант пішов із «Барв», аби знову створити власний ансамбль.
— Десь у 1990-х я запросив до себе гітариста й інших і разом ми влаштувалися в зал сімейних свят ресторану Сан-Ремо, який щойно відкрився. Та ми були не єдиним гуртом, у місті також грали «Спектр», «Зоряний дощ», — пригадував Віктор.
З часом і цей гурт розпався. Та навколо Віктора поступово збиралися молоді музиканти, які врешті стали учасниками наступного гурту — «Абонент». Там чоловік і співав, і грав на флейті, гітарі й синтезаторі. У ті часи ансамбль придбав свій перший ретро-комп’ютинг, також у них з’явився звукорежисер Микола Вода, який і став директором.
Гастролі до Криму з «Абонентом» та «бардівські пісні»
На початку 1990-х «Абонент» через кооператив узяв позику й придбав за ці кошти нові інструменти й апаратуру. Щоб повернути всю суму, гурт із шістьох музикантів гастролював із концертами по всій Сумщині. Повернувшись, на довгий час лишилися працювати в ресторані «Театральний», який раніше розташовувався біля альтанки й вважався центральним, пояснював Віктор.
Учасники «Абоненту» виконували кавери українських народних пісень чи інших популярних у ті часи. Також співали авторські мелодії, які ще кликали «бардівськими». Ця назва сформувалася в СРСР за часи «відлиги» й була популярною ще кілька десятків років, означала не лише жанр, а й цілий культурно-громадський рух. Бардівські пісні були популярні серед студентів та молодих інтелектуалів. Тож і «Абонент» створював аматорські тексти для таких пісень і писав до них власну музику.
Врешті із шістьох учасників гурту лишилося лише четверо: клавішник став священником, а звукорежисер-керівник започаткував власний бізнес. Коли пішов останній, «Абонент» переживав найбільше. Так у невеликому складі певний час вони грали у закладах Сум. Та наступним із гурту пішов Віктор Ревін.
Пішовши з «Абоненту», ще кілька років музикант співпрацював із сумським гуртом «Майя». Його головними учасниками були двоє хлопців, які час від часу запрошували виступати разом із ними музикантів. Віктор, наприклад, інколи грав разом із ними на флейті. Після одного з виступів «Майївці» запитали у чоловіка, що винні йому за виступ разом. На це Віктор відповів: «Насамперед повагу, а ще хотів отримати б ваш диск у свою колекцію, після того, як запишете його».
Виступ музиканта у «Майї» був одним з останніх, адже після він вирішив стати викладачем і навчати дітей і підлітків гри на гітарі й музиці. Тепер для його колекції записували диски вже його вихованці. Про 1990-ті йому нагадуватимуть плакати й фото гурту «Абонент», які висітимуть у студії Віктора. Його учнів вони спонукатимуть задумуватися: яким був їхній викладач у юності?
Однокімнатна квартира, де грали пісні «Рамштайну»
12-річний Андрій Губін вперше прийшов на заняття до Віктора В’ячеславовича на початку 2000-х. Вчитися гри на гітарі його спонукала мама, адже вважала це солідним для підлітка. На перший урок хлопець прийшов до однокімнатної квартири-студії Віктора. Там було небагато меблів, але стояли столи й стільці для учнів.
— На заняття до себе він брав усіх підлітків, хто хотів, а не обирав найталановитіших. Єдина умова — ти маєш правильно повторити ритм, який Віктор В’ячеславович вистукував чи пальцем, чи олівцем по столу. Я це зробив і лишився займатися. Крім того, він підказав, де можна налаштувати стару батьківську гітару, щоб вона нормально звучала, — пригадує чоловік.
Щоб ще краще викладати музику дітям, у віці 45 років чоловік закінчив музичний факультет Сумського педагогічного університету. Платна програма навчання у Віктора складала два роки, якщо ж учні мали бажання, могли продовжувати після цього терміну відвідувати заняття вже безплатно. Андрій вивчав поступово нові акорди, а потім намагався грати пісні. Для цього спершу хлопцю потрібно було придбати касету, прийти на студію і з касетника переписати їх. Далі він міг увімкнути навушники, аби на слух переписати слова. Дізнатися, які акорди підходять для мелодії, можна було у спеціальних зошитах Віктора.
На заняття до Віктора хлопець приходив із власними пропозиціями пісень: «Рамштайна», «Короля і Шута», «Океану Ельзи» чи «Плачу Єремії». Якщо акорди були не занадто складними, Віктор розучував мелодію із підлітком. Проте викладач не дозволяв грати богохульні композиції чи із нецензурною лексикою.
— Одного разу я прийшов до нього із піснею «Прогулкі по водє» радянського рок-гурту. На це Віктор В’ячеславович відповів, що ми її не гратимемо, адже вона «від лукавого», пародіює біблійні мотиви. Викладач був вірянином і привчав до цього учнів. На уроках міг цитувати Біблію, багато про неї пояснював, — пригадує Андрій.
Хоч після двох років занять Андрій повісив гітару на гвіздок і більше майже не брав до рук, любов до музики в нього лишилася. З підліткового віку він був меломаном, а в 19 років привозив до Сум кілька запорізьких гуртів, беручи на себе організацію їхніх концертів. У 2010 році Андрій Губін разом зі знайомим Денисом Шокуном створили групу у «ВКонтакте» під назвою Sumy Music.
— Так ми хотіли архівувати всю музику із Сум. Писали про кожен гурт, про який дізнавалися: додавали архівні фото, зазначали учасників, роки існування, стиль. У найкращі часи там було 3,5 тисячі підписників. Коли пішли із російської соцмережі, створили групу в Telegram. Так ми хотіли заснувати сучасне музичне ком’юніті, та в ті часи не побачили ніякого відгуку виконавців. Тому проєкт призупинили, зараз рідко, але публікуємо контент у тій групі.
«Якби не він, я б не пов’язав своє життя із музикою»
Окрім Андрія, до Віктора Ревіна приходили сотні учнів. Хтось після двох років навчання йшов, хтось лишався надовго і ставав музикантом у молодіжних гуртах викладача. Одним із таких був ансамбль «Хрестики-нулики».
— У 2003 році Віктор В'ячеславович прийшов до моєї школи й запрошував дітей на музичні заняття. У класі руку підняло десятеро, але пішов тільки я, — розповідає Максим Зозуля, колишній учень Ревіна. — Батьки привели 12-річного мене за руку до його студії, і це стало початком наших 20-річних стосунків.
Після першого уроку з хлопчиком Віктор розповів про нього дружині Світлані. Зазвичай, викладач не брав дітей маленького віку до себе, адже ті мають слабкі пальчики, якими важко натискати струни. Але Максимум був винятком.
— Він тоді після заняття із ним поділився зі мною: «Прийшов хлопчик дуже красивий, талановитий, але маленький. Що ж я з ним робитиму?». Віктор взяв його до себе та став йому, як батько, адже постійно піклувався про нього. Сам Максим не має тата. Сьогодні ж він високий чоловік із чудовим голосом, — розповідає Світлана Ревіна.
Завершивши дворічне навчання, Максим продовжив співпрацю з викладачем у музичних проєктах, зокрема став учасником гурту «Хрестики-нулики», де грав на соло-гітарі. Репертуар колективу був схожий на бардівські пісні. Тексти писала мама однієї з учасниць, а музику створював сам Віктор В’ячеславович.
Ансамбль виступав на конкурсах і заходах, наприклад, на міському фестивалі авторської пісні та співаної поезії серед учнівської молоді, який з 2000 року проводили співзасновники фестивалю Віра Паненко, президентка клубу туристів-альпіністів «Абалаковець», та Ігор Добровольський, голова клубу авторської пісні «Булат».
— На цьому фестивалі Віктор Ревін був не просто глядачем — він став одним із найактивніших учасників, регулярно приводячи талановитих вихованців. Його учні проходили прослуховування, виступали в різних номінаціях і часто здобували призові місця. Навколо себе він творив спільноту майбутніх сумських музикантів, — розповідає Ігор Добровольський.
Учень Максим пригадує, що на спільних репетиціях їхнього гурту Віктор був не просто викладачем музики, а й людиною, яка формувала його світогляд.
— Він був набожною людиною і намагався привчити мене до цього. Він поширював ці цінності й на своїх рідних дітей, і на учнів. А ще він був меломаном, але терпіти не міг російський шансон.
Востаннє Максим завітав до вчителя у січні 2025 року, незадовго до його смерті. Вони, як зазвичай, говорили про все на світі, а не лише про музику.
З 2022 року Максим служить у першому добровольчому формуванні тероборони Сум. До цього він співав у власних гуртах, брав участь у конкурсах, організовував концерти. І все це, впевнений Максим, було б неможливим без впливу Віктора Ревіна.
— Коли я приходив до нього на урок у поганому настрої, він міг підбадьорити й похвалити. Тож з його квартири-студії я завжди йшов розслабленим. Та якби не цей вчитель, я б і не пов’язав своє життя із музикою, не мав би такого великого кола знайомств з виконавцями.
Віктор Ревін пішов із життя 30 січня, у нього стався розрив аорти. Перед цим тієї ж ночі російський безпілотник влучив у багатоповерхівку в Сумах на вулиці Героїв Крут, що неподалік із квартирою Віктора. Його учні й досі знаходять одне одного, згадують спільні історії та зберігають музичну спільноту Сум, яку він створював у Сумах з 90-х і до 2025 року.