Дискотека для тих, кому за 60

«Клітка» — це вже не просто кодова назва танцмайданчику у парку імені Кожедуба, що прив’язалася ще з минулого століття. Сьогодні це місце, що об‘єднує немолодих любителів життя. У них власний світ, музичні вподобання та традиції. А танці для більшості — порятунок від тяжкої долі й можливість знайти нових друзів та навіть другу половинку. Цукр дізнався про те, як відбуваються дискотеки «Для тих, кому за...», хто за цим стоїть та що мотивує пенсіонерів відвідувати їх, а Каріна Сопрун допомогла передати весь колорит вечора у фоторепортажі.

Шукайте чоловіка із золотим браслетом

Одні вважають, що танці організовує міська влада. Інші взагалі не задумуються, що й до чого. Є музика — приходять, нема — сидять вдома. Та знаходяться й ті, що впевнено заявляють: «Це наш головний, директор парку, організацією займається!».

Понеділок. Сьома вечора. У Кожедуба — хіба кілька молодих мам з малюками та працівники парку. На питання про те, де можна знайти директора, контролер порожньої Орбіти просить хвильку зачекати. Зробивши «один дзвіночок», направляє до місцевого бару й говорить шукати дорослого чоловіка із золотим браслетом.

— Сідайте. Чаю, кави? — за десять хвилин Олександр Володимирович зніяковіло ділиться історією про те, як почав крутити музику в «клітці».

— Воно й до мене вже років 12 як існувало. Але той, хто робив — якось кинув справу. А люди приходили та й приходили, невідомо на що чекаючи. Шкода стало. По-людськи так, розумієте? Вони старенькі вже, все життя працювали, мають же право хоч на якийсь відпочинок!

Олександр не поспішає говорити. Щохвилини сам себе зупиняє, нагадуючи, що з ним балакати нема чого. Головне — то люди, у них питати треба.

— А я що? Купив апаратуру років сім тому, чи мо більше, і почав кожні вихідні музику ставити. А людям — в радість.

Для них же то не просто танці, а ціле життя. Вони тут друзів знаходять, пари створюють, навіть одружуються!

До столу підходить робітниця бару. Лише стомлено посміхається у відповідь на запитання «Як вас звати?» й говорить, що Олександр Володимирович тут, між іншим, добру справу робить: усе за свої кошти купує, ремонтує, своїми силами прибирає.

— Скажу, шо я вам не нужен. Приходьте ось четвертого, на День міста, та питайтеся у людей, вони вам все розкажуть. А я при чому? Роблю та й роблю собі — додає на прощання директор парку.

Не буде танців — не буде й життя

Четверте. День міста. О пів на шосту — танцмайданчик майже порожній. Діджей із чи то зосередженим, чи то відстороненим виразом обличчя Аллегрову змінює Державіним, Державіна — Пугачовою, а та, своєю чергою, поступається місцем Іванушкам з їх «Тополіним пухом». Лариса Всеволодівна пританцьовує зкраєчку, поки Михайло Львович, її чоловік, підкорює «сцену».

— Та я б теж танцювала, ой як танцювала б! Нога болить. Тиждень як відходжу від минулих танців. Мені 80 уже, а ходжу ж регулярно, то й натомлююсь. А Міші — нормально.

Каже, що це вже її другий чоловік. Перший помер, бо пив багато, та й взагалі непутьовий був, танці не любив. А вона ходила, ще при ньому ходила!

— Я багато чого в житті побачила. Де тільки не працювала — й на крані, й технологом по цукру. І все життя танцювати бігала. Люблю, їй богу! А як танців не буде — не буде й життя.

Бо ні телевізор подивитись через хворобу очей, ні книжку почитати, я вже не в змозі. А так прийшов потанцювати — і на душі легше

Не танцюю, бо нема ще тої бабки!

Майже шоста. Людей більшає, та гуртуються всі здебільшого на лавках. До питання «Чого не танцюєте?» Іванич, здається, давно був готовий.

— Немає ще тої бабки! — каже. — Подивись, хіба то партнерші? Я чекаю на якусь інтєрєсну. А ці… Ці тільки одкажуть!

Крізь посмішку Іванич, який рішуче вирішив приховати своє ім’я, розповідає, що танцювати вже років 20 ходить. Тут і наречених було знаходив. Остання — Валька — ледь не розбила серце.

— Так подивився, вона ніби роботяща. Привів додому. У мене — всі условія, все як треба. Думав, уживемося. А вона гроші почала красти. Раз, другий. Та й ладно б самі гроші, якось апарат для виміру тиску вкрала! Сказала, що в смітник викинула. А я їй — ну воно ж не голка, там отакенний шланг!

Аж до землі нахилившись, демонструючи довжину шлангу від апарату, Іванич зітхнув та визнав, що все ще попереду. Головне, каже, знайти таку, щоб потім виганяти не довелося.

— Зараз вже холодно танцювати. Туди-сюди — й знову у ДК переберемося. Ми у «Фрунзе» взмику танцюємо. Там теж непогано, але вже за гроші.

Послухавши трохи «України-вишиванки» Бужинської, Іванич продовжує. Сумно сміється, коли у відповідь на «А вгадай-но, скільки мені!», вдається назвати його точний вік.

— Тю, а як ти вгадала?

Мені зазвичай 68 ніхто не дає. Кажуть, молодо виглядаю! Та я й відчуваю себе не старим ще...

Після запевнень, що із зовнішнім виглядом та харизмою Іванича все добре, чоловік ділиться порадами, як влаштувати особисте життя й збирається йти танцювати. Може, бабку підходящу вгледів, а може — просто занудьгував.

І королевою кличуть, і циганкою, і Кармен

«Браво!» — чується то там, то тут у кількасекундній паузі між «Сніжним вальсом» та українською народною. А недалеко від сцени танцює та, кого неможливо не помітити крізь сірі пальта та однотипні костюми-трієчки. У чорних окулярах, з об’ємним та красиво закладеним волоссям, у червоному піджаку й жовтій хустці Галина підкорює танцпол. Не дивується, що на неї звертають увагу, а у відповідь на комплімент відказує лише стримане «Знаю».

— Мене тут взагалі по-різному називають. Хто королевою кличе, хто циганкою, а хто й Кармен. Завжди стараюсь незвично вдягатись. Роблю макіяж, готуюсь. Щоразу — нову сукню чи костюм шукаю.

Жінка одразу дає зрозуміти, що вік — то її особиста справа, а чоловіки на танцях не дуже вже й цікавлять.

— Сідай, Іро! — кличе, помічаючи у натовпі подружку, й зізнається — Якби ж то який красивий та галантний чоловік був! Так нема їх. І вальсу не станцюєш.

Галина не місцева, приїхала до Сум років сім тому. Причинами переїзду ділиться неохоче. Мовляв, тікала від війни, що тут ще говорити? Як приїхала — відтоді на дискотеку й ходить. Тут же й поспілкуватися можна, й відпочити.

— Я іноді навиписую пісень хороших та й несу, щоб поставили. Бо те, що тут грає, не завжди до душі.

Я ближче до молодіжної музики, знаєте. Люблю Піскуна пісні, «Ах, Одесса» подобається, Аллегрова

Ні горілки не треба, ні спеціального настрою

Ближче до сьомої людей на майданчику назбиралося багацько. Підтягнулася й молодь. Але стоїть вона здебільшого за парканом, посміхаючись дійству та не наважуючись зайти. Люди старші ж — навпаки. Пішли в танок навіть ті, хто ще недавно запевняв: «Не танцюю, бо ноги болять». Одна з них — Валентина Кирилівна, яка разом з подружками вже з пів години на свій лад відтворює елегантні «фондю» та ритмічні «фрапе».

— Ми ото сиділи-сиділи на лавочці, а потім здалися таки й пішли танцювати. Нам хоч і за 60 вже, а показати ще є що!

Колись Валентина працювала медиком. Рано пішла на пенсію, бо наркологів, говорить, відправляють на відпочинок за вислугою. А танці — то любов всього життя. Через музичну освіту жінка має дар відчувати ритм і просто обожнює все, що з ним пов’язане.

— Друзі кажуть, бува, що як не вип’ють — то танцювати не підуть. А я, ви що! Як чую пісню, всидіти на місці не можу. І не треба ні горілки тої, ні якогось спеціального настрою. Музика сама кличе.

Як не боліло б — вмикаю музику й танцюю

Звучить Корольов. «На сердце белыми нитями ты вышивала любовь» розтоплює серця ще більшої кількості любителів танцю й на майданчику стає людно. Спритно оминаючи танцюристів, біжить чоловік, який з годину тому похмуро відвернув обличчя у відповідь на спробу з ним заговорити.

— Дєвушка, йдіть за мною! — хапає за руку й тягне до виходу — Вам обов’язково тре поговорити з отією бабушкою у жовтому, бачите? Вона — просто ідеал!

На майданчик, підтанцьовуючи, заходить маленька тендітна жіночка, зі смаком вбрана у білу сукню, що тон у тон перегукується з клатчем, та яскраве жовте пальто, яке разом з блакитними тінями на очах навіює патріотичні мотиви.

— Мене Галиною звуть. Щойно з Альтанки — там під духовий оркестр з дівчатками потанцювали, тепер ось сюди прийшли. Я з дитинства люблю музику, кіно, театр. В артисти, правда, не пройшла, та й не намагалася. Соромилася в молодості. Маленька, худенька, завжди ховалася, на танці не ходила... Але тепер — увімкніть лише музику!

Галині Григорівні — 79. У юності на заводі працювала, а потім майже все життя в їдальнях: ліпила чебуреки, пиріжки, вареники. А як додому приходила, відводила душу в піснях. Говорить, що доля злий жарт з нею зіграла. Поховала обох дітей, хворіла багато.

— Та хоч вірте, хоч ні — а рятували завжди танці.

Як не боліло б, що б не нило — увімкну музику, потанцюю хоча б по хаті, та вже й легшає. Всі хвороби танець знімає! Він — мої найсильніші ліки

Блакитні й охайно підведені очі раптом починають мокріти. Галина не плаче. Мабуть, давно вже навчилася жити із болем втрати. Та все ж розчулюється трохи, згадуючи про дітей. 

— Як дочка ще живою була, завжди казала: «Мам, як би тобі тяжко не було, вмикай музику й танцюй!». Вона мудра у мене була. А я й досі стараюся її слухати.

— Галько, то ти йдеш, чи як? — кличе подругу молодша за віком танцюристка.
— Йду, йду, лишенько. Хвильку!

Давши кілька життєвих настанов, побажавши здоров’я рідним та переконавши, що в житті головне — знайти справу, від якої лікується душа, Галина ховається поміж людей, враз опиняючись у самому центрі танцювального виру.

Сім років робив, і далі маю робити

Сутеніє. На годиннику — майже восьма, на танмайданчику — розпал вечірки. «Ви не танцюєте?» — долітає крізь «Візьми мене в полон!» та «Ніжними словами» Винника. То директор, Олександр Володимирович, прийшов проконтролювати ситуацію. Говорить, що скоро кінець. Вечір, холодно, освітлення — хіба тільки з атракціонів, так і вони закриваються скоро.

— Тут насправді мало хто знає, хто й чим займається. Воно нікого не цікавить, а я і не свічуся.

Часом мене сприймають просто як діджея, бо сам музику ставлю

Чоловік зізнається: щомісяця доводиться з власної кишені тисяч по п’ять на ці дискотеки витрачати. Бо спонсорувати його нікому, а апаратура потребує ремонту, оновлення, лавки й паркан треба фарбувати, а територію прибирати.

— А як кинути? Я вже по-іншому не можу. Сім років робив, маю і далі робити. Бо давати надію, а потім обривати — то не по-людськи. Якщо вже й надумаю закінчувати, то знайду якусь відповідальну людину та й передам їй справу.

швеція

Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проєкт Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.

Вас може зацiкавити

✍️ Працівники Сумської міськради допомагатимуть роздавати повістки. Наскільки це законно — пояснює юрист
СМР створила відділ з інформування з мобілізації
🌡 Опалювальний сезон у Сумах закінчать 1 квітня
Не відключатимуть опалення в медзакладах
👮‍♀️ У сумських школах з’явилися офіцери безпеки. Пояснюємо, як вони працюють
Уже працюють у 63 школах Сумщини
☕️ «Ми можемо втратити обличчя міста». У Сумах створять єдині правила вигляду мафів
За кілька місяців планують представити план
📮 Укрпошта випустила марку з Охтиркою в річницю завершення активних бойових дій
27 березня закінчилися активні бої за Охтирку
📝 У Сумах розробили проєкт модульних укриттів
Можна використовувати як зупинки

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: