«Ми всі тут порозумілися, бо маємо спільне горе», — розповідає жінка, яка евакуювалася з Угроїдів. Родини, яким через війну довелося покинути рідний дім, поселилися в гуртожитку в Сумах. Хтось тут кілька років, а дехто — тільки три місяці. Любов виїхала з Угроїдів у березні, коли її будинок потрапив під обстріл, Надія із Сергієм у лютому покинули Петрушівку, як вибухи почастішали, а Ольга із сином — два роки тому з Ворожби, бо місто все частіше потерпало від російських атак. Замість власного господарства тепер вони облаштовують невеличку кімнатку, та попри це знаходять сили підтримувати одне одного. Розповідаємо історії трьох родин, які наважилися покинути дім та переїхати в Суми.
Здали худобу та виїхали з Угроїдів
Любов Олексіївна сьогодні вбралася у сукню з квітковим принтом, руде волосся зібрала у високий пучок. Зі своїм братом Олексієм вони ведуть нас коридором з фіолетовими стінами. Крокуємо повз кімнати, у деяких — двері навстіж, вхід прикривають білі мереживні фіранки. Їх вішають, щоб мухи не залітали, і дув легенький протяг.
Брат і сестра заводять нас у маленьке приміщення, де стоять чотири одномісних ліжка, телевізор, стіл, шафа й полички. У цій кімнатці живуть дві родини: 62-річна Любов Сірик зі своїм чоловіком Павлом, які евакуювалися з Угроїдів, та її брат Олексій з дружиною, які виїхали з Малої Рибиці. Усі ліжка мають спільну деталь — вони застелені «марселевими» покривалами. На одному лежить Павло, дивлячись телевізор.
— Артем, наш фотограф, теж родом з Угроїдів, але живе в Сумах — кажу я.
— А фамилія? — озивається Любов.
— Комендант, — відповідає Артем.
— Тьома, це ти? Не впізнав тебе, ти бороду відпустив. Я ж його виховував, як працював у школі в Угроїдах, — промовляє зі здивуванням Павло.
Маленька кімнатка наповнюється теплим сміхом. Любов із Павлом придбали будинок в Угроїдах у 1992 році. Кажуть, десятки років облаштовували його, щоб на пенсії жити в хороших умовах: провели воду, викопали колодязь, встановили пральну машину й газові конвектори, облаштували ванну й туалет всередині. Любов працювала бухгалтеркою в агрофірмі, а її чоловік — кочегаром в школі селища. Водночас вони тримали кілька голів худоби, поралися на власному городі.
Спершу, впродовж трьох років повномасштабної війни, в Угроїдах було відносно спокійно, каже Любов. Працювала критична інфраструктура, ходили рейсові автобуси, із Малої Рибиці привозили свіжий хліб. Любов час від часу їздила на сумський ринок, щоб продавати домашні вироби з молока. Увечері після цього вона завжди поверталася в село. Та усе змінило 18 березня, коли росіяни обстріляли Угроїди, зруйнували багатоповерховий будинок та пошкодили житло родини Сірик.
— Того дня ми з чоловіком полізли ховатися у цегляну жомову яму. В погріб не спустилися, бо він розташований майже під будинком, боялися, що все на нього може обвалитися. Коли навколо притихло, чоловік виліз зі схованки, щоб управитися з худобою. Як тут за кілька хвилин лунає гучний вибух, чую, як маленькі уламки вдаряються об наший металевий паркан. Тоді швидко вилізла з ями шукати чоловіка. Він вцілів, стояв мовчки на ґанку, був увесь білий, як стіна, — розповідає Любов.
Після цього подружжя побігло до своїх друзів, які жили неподалік. Дорогою стався ще один вибух — росіяни влучили у багатоквартирний будинок неподалік. Він був цегляний, але утеплений пластиком. Зайнялася пожежа, йшов густий чорний дим. Того дня в Угроїдах загинула людина, а троє мешканців села отримали поранення.
— Коли ми опинилися в друзів, вони одразу наколотили нам напій із пустирником для заспокоєння. За кілька годин повернулися додому: на обох подвір’ях, «чистому» й «господарському» були розкидані уламки, сарай — потрощений, а сусідський — згорів, худоба вціліла, але дуже налякалася, — розповідає жінка.
Оглянувши свій пошкоджений дім, подружжя повернулося ночувати до друзів. Одягли по дві куртки, бо коли пустирник перестав діяти, їх трусило й морозило від страху. Любов усю ніч не спала, прислухалася до звуків на вулиці.
Як забрати все, що назбирали за 33 роки?
Вранці 19 березня до Угроїдів приїхали люди, які приймають худобу. Любов з Павлом здали двох дійних корів і бика вагою 450 кілограмів. За них подружжя отримало небагато коштів, проте іншого виходу не було, бо остаточно вирішили евакуюватися. Тоді забрали кілька речей з будинку, в якому прожили 33 роки.
— Що можна зложить у ті чотири сумки, можете уявити? Ми не встигли забрати ні пральну машинку, ні пилосос чи іншу техніку — усе, що назбирали за кількадесят років життя. Пізніше, коли я розкладала речі із сумок, то зрозуміла, що нашвидкуруч запхала в них непотріб, — пригадує Любов.
З Угроїдів до Краснопілля подружжя вивезли приймачі худоби, адже рейсові автобуси вже не ходили. Потім у селищі вони дві години намагалися зупинити попутні автівки. Врешті їм вдалося домовитися з водієм вантажівки, він вивіз родину до Сум. Спершу вони потрапили до транзитного центру для евакуйованих, а за кілька годин поселилися в кімнату гуртожитку. Олексій із дружиною, тобто брат Любові, приїхали сюди ж наступного дня.
Вже кілька місяців дві родини живуть одним днем, не плануючи нічого наперед: спершу чекають ранку, а потім — вечора. Щодня їм привозять обіди волонтери World Central Kitchen, сьогодні — це чотири контейнери із супом. Разом із ними в гуртожитку проживає щонайменше п’ять родин, які теж евакуювалися з Угроїдів.
— Ми всі тут порозумілися, бо маємо спільне горе. Та жалітися нічого, умови хороші: гаряча й холодна вода будь-коли, душ, пральна машина, кухня з електричною плитою, холодильник. Інколи так хочеться заплакати, але думаєш, що тоді — точно кінець. Тому стримуєш себе, адже сусіди підтримують, тому і ти маєш віддячувати, — каже Любов.
Луганщина — Петрушівка — Суми
Через стіну від родини Сірик живе 63-річна Надія Волошина зі своїм співмешканцем Сергієм. У кімнаті навстіж розсунуті штори, тому до неї проникає багато світла. На стінах висять дитячі малюнки та паперові сніжинки — тут раніше мешкала сім’я з дітьми. На горі світлої шафи тісно стоять дві торби в клітинку, одна леопардова та ще чорна сумка. На бежевих шпалерах розмістився оберіг — рушник з вишитими квітами, який жінка забрала зі своєї хати, та дві ікони, придбані в Сумах.
У Надії темні очі й засмагла шкіра. Вона вбралася у халат в горошок й ходить з місця на місце, запрошуючи нас сісти на ліжко. У 2017 році через війну жінці довелося виїхати з Луганської області. Її четверо доньок евакуювалися ще у 2014-му. Тепер живуть на Сумщині й Полтавщині.
— Із Луганщини я переїхала до Угроїдів, мені дали там хатинку. У 2022 році зустріла Сергія і перебралася до нього в село Петрушівка, яке стоїть приблизно за сім кілометрів від кордону з Росією. Тримали курей, качок і корів, вирощували на своєму городі картошину, часничок і цибульку, помідорчик — усе своє було, — розповідає Надія.
Сергій, співмешканець жінки, виріс у Краснопіллі. Згодом працював електриком на заводі гумотехнічних виробів у Сумах. У 1990-х його відрядили до села Петрушівка, де тоді налічувалося близько тисячі дворів. Проте невдовзі, пригадує чоловік, залишився з десяток хатин, в яких хтось жив. Оселившись у Петрушівці, Сергій і далі працював електриком, виховував доньку й займався господарством. Після травми, яка призвела до інвалідності, йому довелося залишити роботу.
— На початку лютого цього року ми, як зазвичай, повернулися із Сум, де навідували мою доньку, до Петрушівки. Увечері до нашого двору прийшли військові, попередили, щоб ми виїхали, адже незабаром у селі стане небезпечно. Тієї ж ночі лунали вибухи. Уже на ранок ми здали корів, спакували кілька коробок з речами, взяли із собою песика, ще двох відпустили, та поїхали, — каже Надія.
Того ж дня родина приїхала до транзитного центру для евакуйованих у Сумах, звідти їх направили селитися в гуртожитку. За п’ять місяців вони встигли знайти тут друзів, які їх підтримують. Нещодавно Надія із Сергієм побачили відео з Петрушівки, яке опублікував один Telegram-канал. На ньому не видно їхнього будинку, та усе село розбите.
У гуртожитку родина сплачує тільки рахунки за комунальні послуги. Надії не звично, що тепер немає своїх домашніх яєць, молока й овочів. Та допомагає, що волонтери інколи забезпечують гуманітарними крупами, борошном, олією, щодня привозять обіди. Сніданки й вечері Надія й Сергій готують самі.
— Усе життя працювали на городах, поралися з господарством. Через це чоловік захворів на грижу. Щойно зробили операцію — довелося їхати із села. Інколи Сергій каже, що краще б була грижа і худоба, ніж війна, — розповідає жителька Петрушівки.
«Мене тягне додому»
Разом з Надією підіймаємося поверхом вище, до її подруги. У кімнаті затишно: підлога встелена килимом, на підвіконні — фіалка й пуансетія, поруч із ними вмостилася руда киця. Тут проживає 66-річна Ольга Каменська та її 44-річний син Володимир. У червні 2023 року вони евакуювалися з Ворожби, відтоді живуть у гуртожитку для переселенців.
Ольга — струнка жінка з доглянутими руками й коротким білим волоссям. У вухах виблискують сережки. На лівому вусі розмістився слуховий апарат. Жінка частково втратила здатність чути. Без цього пристрою, каже Ольга, вона не знатиме про вибухи.
— Я вчилася в сумському училищі на маляра-штукатура, потім працювала за професією в Миколаєві на заводі. Згодом завагітніла Вовою, та на восьмому місяці у мене почалися передчасні пологи. Відтоді син часто хворів, також з народження в нього пошкодився кришталик в оці. Коли він трохи підріс, я то в лікарні працювала, то на цегельному заводі, а потім на доярні, — пригадує Ольга.
Родина виїхала із Ворожби, бо обстріли міста почастішали. Ольга зачинила квартиру, із собою взяла прозорі штори, які переливаються то зеленим, то коричневим, кілька ковдр, одяг і кицю Кузіну, яка жила з ними вже 13 років. Час від часу жінка їздить у рідне місто, щоб перевірити, чи ціла квартира, або щоб навести лад на могилах родичів.
— Мене тягне додому. Та й мешканці Ворожби, які виїхали, часто повертаються поратися на городі чи прибиратися у будинках і на подвір’ях. Щоб почуватися краще, роблю нашу кімнатку в Сумах затишнішою: повісила штори, які забрала з дому, придбала в студентів, які раніше тут мешкали, килим і постелила його, хотіла люстру повісти, але стеля не витримає, — розповідає Ольга.
Надія з Петрушівки усю розмову сидить неподалік Ольги та її сина. Відтоді, як вони зустрілися в гуртожитку, їхні родини дружать. У лютому, наприклад, святкували день народження Володимира. Завдяки цим стосункам Ольга говорить, що почувається краще.
— Хочете компотику, а ти Надю, будеш? Це асорті: порічка, вишня, аґрус, ще м’яту додала. Так компоту захотілося. Надю, а в тебе є м’ятка, дати тобі із собою?
