Валентина Казбан щовихідних бере рюкзак, фотоапарат, розкладний стілець і вирушає на пошуки птахів. За дев’ять років бьордвотчингу вона знайшла понад 153 види пташок в Сумах і на околицях міста. Серед них червонокнижний огар рудий, великий підсоколик та сова з міського парку. Дослідниця та її подруга Лариса — єдині бьордвотчерки, які представляють Суми у всеукраїнській спільноті. Ми зустрілися з Валентиною в міському парку імені Асмолова, щоб поговорити про її хобі та знайти тут птахів. Розповідаємо, хто потрапив до її об’єктива, як бьордвотчінг допоміг знайти подругу та чому пташок в місті стало менше.
На прогулянку з фотоапаратом, щоб побачити пташок
Біля входу до парку ЛСУ (лікувально-санаторного управління) до мене підходить світловолоса жінка в окулярах. Її одяг простий і зручний: сіра футболка і джинси. Через плече висить велика сумка для фотоапарата, а на спині — сірий рюкзак. Це Валентина Казбан. Уже дев’ять років її хобі — це бьордвотчинг, де вона спостерігає за птахами у Сумах та на околицях міста, досліджує їхню поведінку і фотографує їх. А поза хобі працює секретаркою в Сумському центрі соціально-психологічної реабілітації дітей.
Ми крокуємо алеєю парку, куди час від часу приходить жінка. Особливо любить відвідувати це місце взимку, щоб далеко не їхати за місто. Хоч ЛСУ розташований недалеко від дороги, високі дерева вздовж доріжок не пропускають звук машин. Натомість чути, як від вітру здригаються буки, тополі й каштани.
— За пташками я любила стежити ще з дитинства, адже під час поїздок на природу мій дядько розрізняв їхній спів і пояснював, кого ми зараз чуємо. Вже у дорослому віці, дев’ять років тому, я натрапила на коричневу маленьку пташку. Мені так хотілося дізнатися, хто це, що я знайшла її по фото — це був горобець хатній. З того часу я почала спостерігати за усіма, хто вміє літати, — каже Валентина.
У 2021 році дослідниця придбала фотоапарат, відтоді до її об'єктива потрапили червонокнижний огар рудий, бджолоїдки, які гніздяться в піщаних кар’єрах, хижак лунь очеретяний, сова і не лише. Жінка дістає з кишені джинсів телефон, відкриває свою сторінку в Instagram і показує світлини птахів.
Щоб знайти й сфотографувати їх, Валентина щовихідних, а інколи й у п’ятницю, виходить на прогулянки містом та його околицями. З вересня 2021 року вона дуже рідко ходить у такі походи сама, адже саме тоді познайомилася зі своєю подругою. Разом вони відкрили багато локацій із пташками: міський, дитячий парк «Казка» та ЛСУ, Блакитні озера, Токарі й Веретенівка.
— Лариса теж бьордвотчерка. Ми познайомилися, коли вона написала коментар під моїм фото одного птаха. Згодом почали спілкуватися, а у 2021 році вперше вийшли разом на прогулянку — спостерігали на озері Чеха за лебедями. Тепер майже на кожну прогулянку у вихідні йдемо разом, — розповідає дослідниця.
Пригоди подруг-бьордвотчерок
У парку пахне свіжістю і фарбою. Сині лавки виблискують на сонці, на деяких висить папірець із написом «Пофарбовано». Валентина знаходить ту, де немає такої листівки й доторкається до гладкого дерева. Її рука після цього не фарбується і не стає липкою — можна сідати. Поки жінка щось розповідає, час від часу відволікається і дивиться на дерева.
— Чую, як співають повзик і плиска, вони тут, поруч із нами. Запам’ятати голос кожного дуже складно. Особливо, коли закінчується зима і пташки повертаються, адже до цього ти їх довго не чула. В одної може бути до 40 різних розспівок, а деякі, як-от сойка чи очеретянка, пародіюють голоси інших. Щоб розпізнати, хто співає, я користуюся застосунком Merlin, — говорить жінка і показує на телефоні, як він працює.
Валентина та її подруга Лариса — єдині спостерігачки, які представляють Суми у всеукраїнській спільноті Birdwatching Ukraine. Їхня команда має назву «Птахи Сумщини». Кожної пори року спільнота влаштовує змагання серед різних міст й областей. Усі бьордвотчери виходять на спостереження одночасно і записують види пташок, яких побачили, а рідкісні обов’язково фотографують, щоб показати докази. Навесні цього року сум’янки взяли участь у змаганні та знайшли 66 видів пташок.
— Тоді за день ми нарахували навіть мартинів 500 чи 600, та перші місця посіли команди з Одеси й Києва, вони нарахували до ста різних видів. Проте шукали їх команди, в яких людей було більше. Та головне — нам удвох з Ларисою весело, з нами часто трапляються пригоди, — говорить дослідниця.
Валентина боїться висоти, а Лариса не може плавати, та часто їм доводиться долати водні перешкоди. Дослідниця пригадує, як їм довелося переходити міст поруч із Блакитними озерами, щоб дістатися іншого краю водойми.
— Ми йдемо, а я все повторюю «Не можу йти далі, боюся». Лариса взяла мене попід руку, хоч і сама боялася, і ми потроху полізли до кінця містка. Коли нарешті дісталися краю, побачили перед собою чапель, які стояли просто на березі озера, — пригадує жінка.
Подруги-бьордвотчерки під час походів спостерігають не лише за птахами, адже часто дорогою їм трапляються і лисиці, й куниці й ласки, і польові щури й миші. Валентина каже, що любить усе живе, навіть павуків і змій, єдині кого боїться — таргани.
У 2022 році вони вперше вирушили до Токарів, щоб знайти там пташок. Коли проходили повз кукурудзяні поля, аж враз — просто з-під ніг до них вилетіли маленькі куріпки. Пташки так вібрували крильцями, що спершу налякали Валентину. Заспокоївшись, вона із захопленням за ними спостерігала.
— Та зараз пташок стало набагато менше, через війну вони відлітають подалі, а від гучних вибухів можуть загинути. У 2021 році в одному полі за межами міста я помітила десь до 10 пар жовтоголових плисок. Вони вилітали до нас чи не з кожного куща. А сьогодні їх там лишилося три-чотири пари. Також очеретянок стало менше, хоча раніше вони злітали з кожного очерету на нас, — розповідає дослідниця.
Можна чекати на пташку три години чи лазити хащами
У похід Валентина бере із собою великий і зручний рюкзак із принтом пташок. До нього кладе кілька батончиків, пляшки з водою, розкладний стілець, фотоапарат і телефон із різними застосунками для свого хобі. Зараз її фотоапарат лежить у сумці, адже поки, окрім голубів, ми не бачимо нікого. Та в ЛСУ можна зустріти дятлів і дроздів, інколи тут пролітають омелюхи й чикотні.
— Щоб спостерігати за птахами, треба терпіння і спостережливість. Знайти пташку нелегко, ти можеш просидіти на одному місці дві-три години й врешті не спіймати її на фото. А інколи навпаки бігаєш хащами й болотами, щоб зловити когось. Звісно, бьордвотчінг — не орнітологія. Проте ми теж читаємо багато книг про пташок, вдома у мене є колекція з кількох видань.
Спостерігати за птахами в Сумах чи за межами міста часто заважають люди, зітхає Валентина. Коли вони бачать того, хто тримає фотоапарат і дивиться в небо, чи знімає будь-що навколо, то починають нарікати. Все частіше такі ситуації траплялися з дослідницею після початку повномасштабної війни.
— Інколи люди запитують в мене: «Куди йдете, чому дивитеся вгору, хочете, щоб сюди прилетіло після ваших фото?». А одній спостерігачці за птахами у Харкові за останні роки сім разів викликали поліцію. Коли я зіштовхуюся з недовірою, то ховаю камеру, адже вона дорога для мене, і запитую в людей, яке хобі вони мають. Зазвичай їм важко на це відповісти, адже поза роботою і хатніми справами вони забувають про себе, не роблять того, що приносить задоволення. Далі я розказую їм, що таке бьордвотчінг і йду собі далі, — пояснює жінка.
«Весь тиждень чекаю вихідних, щоб піти на фотополювання»
Раптом під час розмови Валентина помічає, як хтось ритмічно стукає по дереву. Їй кортить дізнатися, хто саме, тож ми підхоплюємося з лавки й рушаємо на звук. Поки жінка йде на пошуки, пригадує, що спершу її хобі підтримувала лише сестра, а всі інші рідні ставилися до нього скептично. Проте зараз вони й самі розрізняють кілька пташок, і якщо бачать щось, що повзе, літає чи біжить, просять дослідницю діставати фотоапарат. Та коли вона познайомилася із бьордвотчеркою Ларисою, спостерігати за пташками стало ще цікавіше.
— Я чомусь звикла думати, що люди заздрять одне одному, а не підтримують. Вважала, якщо бьордвотчери змагаються, то хочуть спіймати за будь-яку ціну рідкісну пташку і першими показати її фото. Та коли я зустріла Ларису, вона була доброю, спокійною, підтримувала і підказувала. Спершу подумала, що мене обманюють. Та врешті за ці роки зрозуміла, що це правда, і що в команді може бути саме така атмосфера, а не заздрість.
Поруч з алеєю, на щебені, який нагрівся на сонці, на відстані кількох метрів вмостилися два пухкі коти. Взимку Валентина приносила в ЛСУ корм, щоб їх підгодувати. Коли підходимо ближче, вони не підводяться, а примруженими очима спостерігають за голубами на іншому боці алеї.
Ритмічний стукіт приводить нас до високої верби. Звук нагадує дятла. Пташка має сидіти тут на сухій гілці, каже Валентина. Жінка дістає фотоапарат, збільшуючи об’єктив, намагається розгледіти, де вона. Ми спускаємося до канавки, під ногами хрустить трава. Обійшовши усе дерево, повертаємося назад, адже пташку не побачили. Такі невдалі пошуки — теж частина її хобі, якому вона присвячує щовихідних майже по шість годин.
— Я рахую дні до вихідних, щоб нарешті вирушити на «фотополювання». Лише під час бьордвотчінгу повністю розслабляюся і підіймаю собі настрій. Звісно, після важкого робочого тижня інколи не хочеться виходити з дому. Тоді я гортаю свою колекцію фотографій птахів та переглядаю кадри інших спостерігачів. Це мотивує йти шукати нові види.
Валентина дістає із кишені джинсів телефон, вмикає у застосунку спів дятла. Говорить, птахи рідко відгукуються на це, але нам може пощастити. Щойно з телефону лунає звук — кілька гілок на вершечку верби починають хитатися. Ми перешіптуємося, показуючи одна одній, де саме він сидить. Поруч із птахами мимоволі починаєш говорити тихіше — чи то від захоплення, чи від страху їх налякати.
Щойно жінка вмикає звук удруге, дятел починає жваво перестрибувати між гілками. У своєму об’єктиві вона нарешті його розгледіла: маленький, із білими, чорними й червоними пір’їнками та довгим дзьобом.
— Я бачу, бачу його, зараз впіймаю, — тихо промовляє Валентина, а від її фотоапарата відлунює ритмічний «клац-клац-клац».
