Роман Кандибур працює військовим психологом у 117 бригаді територіальної оборони, яка базується на Сумщині. Каже, що допомагає бійцям тримати «зозуленьку». Провести інтерв’ю він пропонує на курилці — місці «зустрічей і перемовин підрозділу». Коли зустрічаємося, чоловік дістає з багажника своєї автівки каримат, аби ми не сиділи на бетонних сходах. Як належить військовому мінівену, він набитий всякою всячиною: мастила, сухпаї, шини, вода, піксельні сумки. На цій купі примостилася гітара й довгий кейс.
— Хочеш покажу, як ми зцілюємо людей? — питає Роман і після хвильки вагань я погоджуюся.
Після позицій бійці сприймають музику
Із кейсу чоловік дістає предмет, схожий на довгу трубу. Один його бік він притуляє до моїх грудей, а в інший починає дути. Звук і вібрації пробирають тіло.
У цей момент я відчув, як працює диджеріду — один із найдавніших духових інструментів, який винайшли австралійські аборигени. Роман Кандибур використовує його, щоб психологічно підтримувати військових. Каже, що після повернення з позицій люди часто не хочуть говорити про пережите, але готові сприймати музику. На такий випадок іще є барабан, варган, дудки, флейти й те саме диджеріду. Він пояснює, що військовим у важких ситуаціях заходять мініконцерти.
Такі методи зцілення чоловік приніс зі свого довоєнного життя. Він працює в команді психологів, яка за документами називається групою контролю бойового стресу. Усього їх п’ятеро, кожен експерт у своїй сфері: фізіології, кризових станах, девіантній поведінці. До служби у війську Роман займався нетрадиційним театром, тому, говорить, додав підрозділу мистецького бачення.
— Майже 20 років я працював у Дніпрі психотерапевтом. Приблизно у 2010 поїхав на фестиваль «Тавале» у Харкові, де презентували найрізноманітніші методи психології. На одному з майстеркласів навчали плейбек-театру, який мене захопив.
Пояснити словами, що це — складно, каже Роман. Плейбек перекладається як відтворення, тобто це — театр відтворення. У ньому немає заздалегідь продуманого сценарію — це одна з головних відмінностей від традиційного. Актори грають історії, які по черзі розказують самі ж глядачі або, як каже Роман, учасники. З ними спілкується ведучий, якого в плейбек-театрі називають кондактором, тобто провідником. Також у класичному плейбеці має бути музикант. Роман вважає музику клеєм для цього виду театру. Вона з’єднує історії.
— У Дніпрі була спільнота однодумців, яких теж захопила ідея плейбеку. Тому ми купили книжку співзасновниці цієї справи й почали вчитися за нею. У 2011 ми побували на заході, де виступав відомий угорський тренер із плейбек-театру Йозеф Параді. Він не повірив, що наша групка з Дніпра поставила класичний плейбек просто за книгою. Пізніше ми пройшли офіційне навчання й отримали сертифікати. А згодом я, разом з Ігорем Лужанський, моїм другом, який зараз теж в лавах Збройних сил, заснував театр «Сусіди» а згодом став головою правління Української школи плейбек-театру.
Театр, що зцілює
З часом Роман повноцінно перейшов із психотерапії у плейбек. Його команда робила вистави для багатьох спільнот, бізнесу, національних меншин, онкохворих дітей, а після початку війни у 2014 — для переселенців, ветеранів та їхніх родин. Чоловік усвідомив, що такий театр може зцілювати, тому заснував громадську організацію, писав книжки про плейбек, соціальне зцілення. Він пояснює, що це мистецтво, яким воно було колись — про досвід спільноти, а не особистий.
— Із кожною історією, яку розказують учасники, щось відбувається. Інші глядачі можуть про себе оцінювати: «У мене так само», «Боже, який ти ідіот або розумничок». Протягом перформансу оповіді чіпляються одна за одну, й наскрізь пронизують виставу.
Щоб більше дізнатися про плейбек, радимо прочитати репортаж «Цукру» з першої плейбек-вистави у Сумах, у якій брав участь і наш герой.
— Ідея плейбеку з’явилася в 1975 році в Джонтана Фокса після його подорожі в Непал, коли він був частиною Корпусу миру. Там, у селі, він побачив священний танок, у якому брали участь жителі села, які для цього стали перформерами, а всі інші хотіли їх доторкнутися, бо доторк нібито зцілює.
Порівнюючи плейбек-театр і психотерапію, Роман Кандибур погоджується, що мета схожа — поліпшити життя людини. Але психотерапевти запитують: «Що болить?», а перформери цікавляться: «Яка твоя історія?». Якщо вона з болем — це частина розповіді, але не предмет дослідження, каже психолог.
— Щоб відтворювати історії, варто бути дотичним до досвіду аудиторії. Це одна з причин, чому я у війську. Загалом у мене в театрі є програміст, психолог, громадський діяч, вчителька. Кожен має особистий досвід, який вони прожили й тепер він допомагає розуміти інших.
Хочу, щоб плейбек був у кожному сільському клубі
Магія плейбеку може не працювати, якщо проводити виставу просто неба, наприклад, на Соборній у Сумах, пояснює Роман. Треба, щоб локація була камерною, затишною, куди не зайдуть випадкові люди. З досвіду чоловіка, для вдалої вистави потрібно від 30 до 70 глядачів — стільки людей ми ще можемо вважати своїм племенем, а це важливо для перформансу, говорить Роман. Хоча додає, що в Сумах усе працювало для восьми людей, а у війську доводиться працювати й з кількома.
— Для нас чим менше реквізиту, тим краще, бо достатньо самої історії. Так каже Джонатан Фокс: «story is enough». У ній усе є, далі справа за тобою, твоїм тілом, напарниками й вашою взаємодією. Ми працюємо зі спонтанністю — імпульсами, які ми відчуваємо коли чуємо історію. Це постійний вибір: зупиняти їх чи давати ходу, раціоналізувати дії напарника чи просто робити наступний крок.
Роман розповідає, що на початку повномасштабного вторгнення його театр грав вистави для переселенців у Дніпрі, куди з’їхалися сотні тисяч людей. Завдяки плейбеку їх змогли об’єднати в спільноту, яка пізніше існувала самостійно.
— З нещодавніх прикладів театру у війську — вистава для підрозділу, в якому загинули кілька побратимів. Народ ходив понурий, а завдяки плейбеку змогли прожити це горе. Вони відкладали цей момент горювання, а тут — вивільнили, проговорили.
Пояснювати, що ти — нормальний
Думки доєднатися до війська, стверджує Роман, були ще з часів АТО. Але тоді вирішив, що психологом особливо не допоможе, хоча зараз розуміє, наскільки це було потрібно. На початку повномасштабного вторгнення, каже, на ньому була відповідальність за понад дві тисячі учасників спільнот. Чоловіку знадобилося майже два роки, щоб навчити громадську організацію, театр, родину, справлятися без нього.
— 7 березня 2024 року я проходив ВЛК. Чимало часу шукав підрозділ, аби більш-менш гарантовано працювати там психологом. У квітні долучився до 117 бригади ТрО й переїхав на Сумщину. У ній були знайомі, які радили. Все справдилося — зараз маю чудовий колектив і керівництво.
За штатом у групі контролю бойового стресу п’ятеро психологів. Цього не вистачає, каже Роман. Також у підрозділі не завжди розуміють, чому їхня робота важлива.
— Декларативно все добре, документи дозволяють працювати, але по факту зіштовхуєшся зі стереотипами: «Я йому розкажу, а він зіллє все командиру» чи «Знайшли тепле місце, щоб не сидіти в окопі». Звичайно, таке ставлення не взялося нізвідки, й були подібні випадки. Іноді психологи справді непрофесійні, бо може й мають освіту, але все життя працювали в іншій сфері.
Якщо підрозділ має більш-менш стабільний графік роботи, заїжджає й повертається з позицій, то група Романа може проводити для них лекції, практично навчати, як надавати психологічну допомогу побратимам. А в критичних випадках, коли бійці гинуть чи отримують поранення, то психологи їдуть туди, де вони лікуються. Там у першу чергу спілкуються, розпитують, чи немає проблем зі сном, харчуванням. Якщо визначають, що є травма чи стресовий розлад, можуть направляти людей у реабілітаційні центри.
— Ще одне наше завдання — психоедукація — пояснювати людям, чому з ними щось відбувається. Психологія бою особлива, тому організм і психіка можуть реагувати несподівано. Ми пояснюємо, що все це — окей. Можна неконтрольовано випорожнитися — це нормально, так закладено еволюцією. Організм у кризовому стані, розуміючи, що може бути поранення, звільняється від токсинів. Не тому, що ти — боягуз, а просто фізіологічний процес, який можна пояснити. Головне — ти не покинув позицію, не кинув зброю, продовжив виконувати бойове завдання. Ти — нормальний.
Ми не завжди прямо психологи-психологи
Група Романа пояснює бійцям, чому важливі тренування. У критичній ситуації кров насичує середній мозок, який відповідає за навички, отже — йде від неокортексу — звивин, які відповідають за раціональні дії. Під час бою працюватиме лише те, чому багато вчився, тому так важлива повторювальність дій. Немає навички, то, ймовірно, помреш — це питання виживання, пояснює Роман.
— Ми вчимо, що робити з побратимом, якщо у нього бойова психологічна травма. За стандартами НАТО її вважають пораненням, а в нас іноді, якщо кров не хлище, то все ок. Насправді ж людина з бойовою психологічною травмою не може нормально виконувати завдання. Понад те — може загрожувати собі й побратимам.
Крім гри на музичних інструментах, підрозділ Романа може проводити для військових вправи на об’єднання команди, бо деякі психологи раніше були бізнес-тренерами. Це нетипові рішення, які можуть працювати, але про них не пишуть у статуті, каже чоловік.
— Чи ми вплинули психологічно? Так, бо змінили стан учасників. Чи були ми там як психологи-психологи? Не зовсім, бо обставини вимагали іншого. Коли є наказ, звичайно, доводиться використовувати «традиційні інструменти», але вони не завжди дають ту інформацію, яку дійсно хочеться отримати.
На сторінках Романа у соцмережах можна побачити, що він проводить чайні церемонії для військових. Каже, що раніше був лише учасником таких. Коли ж поїздив у підрозділи, зрозумів, що дуже важливо будувати довіру. Військові мають відчувати, що їх хочуть підтримати, а не перевірити на нормальність. Із цим допомагає чайна церемонія, яка також заземляє й повертає до відчуттів.
— Є дві нервові системи — симпатична, яка відповідає за очі, вуха, й парасимпатична — смак, запах, відчуття заземлення. Останні під час бою у військових вимикаються, бо пахне, м'яко кажучи, не дуже. Чайна церемонія допомагає увімкнути заново парасимпатику.
Серйозна проблема у війську зараз — це втома, говорить Роман. Також вважає, що в інфопросторі потроху зникає вдячність військовим. А їм дуже потрібне відчуття, що про них пам’ятають, чекають.
— З одного боку військові розуміють, що цивільні ходять випити кави, подивитися кіно завдяки їм. З іншого — у самих військових немає такої можливості. А коли на третій тиждень лиш вийшов із позицій, відкриваєш фейсбучик, а там хтось «кушає в мішленівському ресторані», то накриває.
Відчуваю, що це Слобожанщина
На запитання, як Роман тримається сам, відповідає, що допомагають зв'язок із домом, побратими, розуміння цінності роботи. А ще базове: фізичні вправи, соціальні контакти, духовність. Чоловік радіє, що його плейбек-театр «Сусіди» в Дніпрі продовжує працювати, поки він тут робить важливі справи для країни.
— Як тримаюся? Відповім метафорою: ти стоїш на краю безодні, дивишся в неї, а вона — в тебе. Така гра — хто кого передивиться. Варто залишатися поруч, не тікати від цього. Бути біля входу в печеру, де сидить чорний дракон, дивитися в цю темряву, не падати туди й не бігти від неї.
Щоб не просто триматись, а й рухатися вперед, Роман радить розвивати резильєнтність. Каже, найкращий переклад цього слова — життєстійкість, навичка не просто витримувати зовнішні виклики, а й продовжувати розвиток. Світ прискорюється, подій стає більше, тому резильєнтність — важливий тренд, додає чоловік.
Роман Кандибур уже пів року знайомий із Сумами. Та, говорить, у них із містом досі період цукерок і квітів. Псел для нього — не Дніпро, але до вподоби вайб затишності, спокою. Він познайомився з театральною спільнотою Нянькіних в Сумах. Каже, що побачити сучасне мистецтво після учебки було чудово. Згадує «Дворик на Кузнечній» як місце, якого бракує багатьом українським містам.
— Якось гуляв за будинком Харитоненка, там сидів на рибальській кладці, дивився на човники, було кайфово. У Сумах є дніпровські штуки як «Мануфактура». Та загалом відчувається, що це Слобожанщина, інший регіон. Відрізняється мова, певні традиції, досвід початку повномасштабки навіть. Є культура лісу, риболовлі, Наддніпрянщина — інша, це степова пательня.
Ще на фото Романа в соцмережах можна помітити, що він носить яскраві шкарпетки. На зустріч зі мною він також прийшов у червоно-блакитних з написом «Будь сміливий, як Херсон». Каже, що має й «Будь нескореним, як Суми».
Роман говорить, що зараз у нього з Сумами період закоханості. Тому він хоче давати місту найкраще, що в нього є — плейбек-театр. Сам Роман не може регулярно проводити заходи в місті, тож запрошує своїх знайомих показувати сум'янам вистави. 20 жовтня, наприклад, сюди приїде київський плейбек-театр «На Варті» — актори проведуть перфоменс та покажуть відвідувачам майстерклас.
