Недалеко від сумського стадіону «Ювілейний» стоїть будинок з невеликими вежами. На паркані — табличка: «Тут проживає відомий український художник і скульптор, засновник напрямку костуризм — Леонтій Костур-Шаргородський». На цегляній огорожі й хвіртці видно загадкові людино-істоти. Біля ґанку стоїть Леонтій із пишною сивою бородою й міцними пальцями, у які вʼїлися залишки фарби чи бруду, і кличе до будинку.
За життя чоловік створив власний світ — від підвалу, де раніше зберігав картоплю, а тепер разом із картинами ховається від бомбардувань, до горища з колекцією капелюхів для автопортретів. Крокуємо коридорами, аби дізнатися, як Леонтій Костур знайшов себе через дитинство, для чого годує курку задарма, і чому його називали «хрещеним батьком» Сум.
Оновлено 30 грудня: після публікації тексту, нам надіслали допис із коментарем Леонтія, у якому він писав про насильство над жінками. Ми не могли ігнорувати подібні висловлювання, тому запитали митця про це. Хочемо, аби в цьому матеріалі ви побачили історію Леонтія без прикрас. Цукр засуджує сексизм і будь-які інші прояви дискримінації.
Коріння костуризму
77-літній Леонтій Костур розповідає про своє походження нетиповою для Слобожанщини говіркою. Він не пом’якшує дієслова, тож виходить: кажут, пишут. Чоловік народився на Поділлі, в невеликому селі Теклівка поблизу міста Шаргород.
— Село невеличке: людей 300 жило, а корів, може, 100. Зранку ми ходили в школу, а з обіду — ганяли худобу пасти. Влітку робили це від ранку до самого вечора. Спілкування з тваринами залишило найбільші сліди в моїй душі, — ділиться Леонтій Костур.
Яскраві спогади у пам’яті митця лишаються й про Шаргород. Після Другої світової в ньому жили переважно євреї. Містечко вражало Леонтія різномастістю культур так, ніби він потрапляв в іншу країну.
— Пізніше того не стало — євреїв залишилося десь 50, а було — тисячі три. Біля Шаргорода колись проходив кордон між Туреччиною і Польщею. Старий пограничний стовп я навіть знаходив — стояв просто на городі в когось.
Розмови про дитинство пробудили в пам’яті Леонтія не лише картинки, а й запахи. У його родині сіяли коноплі, щоб потім ткати полотна.
— Вони так приємно пахнуть, досі пам’ятаю той запах. Хотілося б ще перед смертю понюхати. Воно не те, щоб дурієш, просто аромат особливий. Усю зиму нитки бабка робила, а потім шили штани, сорочки, — розповідає митець.
До школи Леонтій Костур спочатку ходив у Теклівці, а потім три роки вчився в Лозовій, за п’ять кілометрів від рідного села. Туди, говорить, ходив босим по морозу, бо не було в що взутися.
— Вісім класів в Лозовій закінчив на відмінно, з похвальним листом. Уже тоді вирішив вчитися на художника. Сказав мамі й татові, що поїду, не житиму в селі — їм це дуже не сподобалося, бо не було на кого хату лишити. Після смерті батьків вона так і стояла пустою.
Наші теревені змішуються з потріскуванням дров у грубці. Її тепло огортає тісненьку кухню Леонтія Костура. Ми сидимо за невеликим столом, заставленим посудом, під вікном, через яке пробивається світло, щоб освітити кімнату.
Митець згадує про суп, який лишив на грубі: «Ой, чи не википів він там». Пропонує всипати й мені. Коли відмовляюся, рекламує чай із Франції та компот зі смородини із власного подвір’я. Обираю перше, де польською написано Herbata. Посьорбавши суп з алюмінієвого полумиска, Леонтій продовжує.
Мандри по освіту й осідання в Сумах
Спершу вчитися малювати 14-річний Леонтій Костур поїхав до Києва. Через те, що він не мав середньої художньої освіти, до вишу його не взяли. Наступною зупинкою митця став Луганськ. Леонтій зміг вступити до місцевого художнього училища завдяки золотій медалі, хоча іспити склав на «трійки». Цей період був важким: у гуртожитку не було що їсти, тому юнак брав у їдальні побільше хліба, який давали задарма, й найдешевший суп. Також саме в Луганську Леонтій став двомовним, хоч і спершу говорив лише українською.
У розповідях про навчання я вперше чую від митця російську мову. Він «костурить» нею так само природно, як і подільською говіркою. Закінчити луганське училище Леонтію не вдалося, бо його відрахували через «антирадянські» погляди.
Подальші мандри в пошуках освіти й власного «я» завели митця ще східніше. Він спробував вступити до Москви — не вдалося. Після потрапив до Сибіру, де працював на урановому родовищі. Кілька місяців був художником театру в російському Красноярську.
Згодом 21-річний Леонтій нарешті зміг вступити до інституту театру, музики й кінематографії в тодішньому Ленінграді. Він добре склав іспити, його талантом захоплювалися й називали «селянським самородком». Та завершити навчання знову не зміг, бо його виключили через «політичні розмови». Одна з викладачок казала, що одна з причин — небажання Леонтія вивчати марксизм-лєнінізм. Митець намагався ходити на курси як вільний слухач, бо, як сам говорить, йому був байдужий диплом, він хотів вчитися.
Костур осів у Росії, аж поки в 1990-му не переїхав до Сум. Тут отримав ділянку землі від колишньої дружини. Згодом спроєктував будинок, про який мріяв, і потроху зводив стіни з невеликими вежами. «У хаті п’ять грубок і кімнат, може, сім-вісім. Я забуваю, коли рахую, — каже митець. — Коридорів багато. При радянській владі тут жило шість сімей», — пояснює Леонтій.
У Сумах митець спершу влаштувався художником у театр імені Щепкіна. Попрацював лише рік — і в дев'яності відчув, що може заробити великі гроші. Вони, каже, затьмарили розум, і чоловік забув про свої таланти.
— Свого часу, коли займався бізнесом, я був впливовою людиною в Сумах, як хрещений батько, — розповідає Леонтій коротко, ніби не хоче вдаватися в деталі.
У розповідях про період «бізнесу» говорить надиво чистою російською. До середини 2000-х Костур «працював із квартирами». Я можу лише здогадуватися про деталі цих років.
Після того, як відійшов від бізнесу, йому несподівано трапилася нова справа. Леонтій влаштувався до порцелянового заводу в Сумах і вперше в житті спробував ліпити з глини.
— Мені було вже за 50 тоді. Інші працівники казали: «У тебе добре виходить. Ти що, раніше ліпив?» Кажу: «Та ні, лише малював 15 років тому».
Костур швидко покинув завод, але глина стала одним із головних матеріалів його творчого світу. Хоча до того, говорить, не планував бути скульптором. Вважав це справою особливо обдарованих людей.
Народження костуризму
Сюжети, які зображує чи виліплює Леонтій Костур, часто пов’язані з тваринами чи роботою на землі. Цими темами було насичене дитинство чоловіка. У розмові відчуваю, що цей період життя лишається найціннішим для нього.
— Моя перша професія — пастух, то і на цей світ дивлюся через такий образ. Довго не міг себе знайти, а дитинство стало спасінням, коли не мав за що схопитися, — ділиться митець.
Стиль своїх робіт Леонтій називає «костуризмом» — від власного прізвища.
— Костуризм же не може бути загальною течією, бо треба від свого імені творити. Варто шукати не когось у собі, а себе самого. Тому можна повторювати «костуризм», але це не буде він.
Митець не любить порівнянь із чиїмось стилем. Водночас каже, що любить вчитися й не так давно почав опановувати пейзаж. Показує «Дві повітряні тривоги» — картину з видом на стадіон «Ювілейний» від двору Леонтія. Він писав її, коли в Сумах верещали сирени.
— Я не можу жити на своїй батьківщині, щоб малювати шаргородські пейзажі. Тому доводиться видумувати свій світ. Уві сні от буває всяка всячина — такі й мої твори. Моя дочка назвала їх зв'язком реального з нереальним.
Леонтій Костур не приймає чистого абстракціонізму, вважає, що той обмежує бачення. Натомість шукає баланс між конкретним і уявним, наче намагається зазирнути за горизонт.
— У селі хочеться зайти за горизонт і подивитися, що за ним. А піднімешся на горб — там новий горизонт, — пояснює художник свій постійний творчий пошук.
Натхнення в роботі Леонтій порівнює з куркою, яка несе яйце, не замислюючись над цим. Людина, говорить, так само несвідомо має відчувати призначення. Він бачить надприродне в буденному, хоч іншим воно здається банальним.
— Якби інопланетянин приїхав і подивився нашу землю, йому все здалося б надприродним. Так само й люди, потрапляючи в далекі країни, дивуються кипарисам та незвичним рослинам, які для місцевих — буденність, — пояснює думку митець.
Леонтій Костур переконаний, що художнику не можна звикати до форм навколо. Навіть звичайна річка зі скелястими берегами щоразу має вражати, інакше внутрішній творець помре.
Його власний шлях у мистецтві — це історія поступового становлення: від бажання бути класичним художником як французькі імпресіоністи, через відмову від мистецтва заради бізнесу, і врешті — до випадкового відкриття власного стилю.
Гусак користі не приносить, тільки як собака ходить
Нашу розмову з Леонтієм на кухні супроводжує монотонний стукіт. Це маленьке вороня біля грубки дзьобає зернята. Поранений птах, якого нещодавно врятував митець від свого кота, тепер живе тут. Чоловік не знає, що робити з вороною далі, але й прогнати не може. Художник переконаний, що без тварин людство б не вижило, ми надто пов'язані з ними.
— Художник вибирає тему, яку проповідує у своєму житті. Моє дитинство минуло біля худоби, тому ця тема така близька. Спілкування було різним — через батіг і пужално, коли женеш стадо.
Вороня перестає клювати й прислухається до розмови, ніби розуміє, що мова про схожих на нього. Леонтій міркує про стосунки людей із тваринами так, ніби давно має відповіді.
Коли заходив у двір Леонтія, мене першим зустрічав, як виявляється, тринадцятирічний гусак. Він став улюбленцем митця, хоч «уже й не приносить користі». Леонтій розповідає про нього, ніби напівлюдину.
— Він ніякої користі не приносить, тільки як собака ходить у дворі. А зарізати не можу, бо я вже ніби його батько, він мені довіряє. Якщо мені людина довіряє, то не можу її позбутися просто так. Ще маю дві курки й одна вже перестала нестися, бо стара. Люди в такому разі ріжуть й усе. А я цього зробити не можу. То й годую безплатно її, задарма, — говорить митець, який кілька разів визнавав у розмові свою скупість.
Нещодавно Леонтію довелося зарубати гуску — на неї напали собаки й сильно подерли. Він згадує про це неохоче, дещо відводячи погляд.
— Жаль було, мені трудно це робити. Тому я не дуже хочу повертатися в це життя, бо тут все несправедливо. І я вже не кажу про війну..
Мистецтво з підземелля до горища
Вузькі коридори між кухнею і музеєм-майстернею заставлені картинами. Леонтій називає власний доробок в'язницею, яку не може покинути, хоча його нібито готові «прийняти хоч в Америці, хоч у Парижі». Зізнається, що не має великої любові до Сум, але хоче померти тут.
— Люблю я свої руки чи ні, але вони свої. Так само і цей будинок, і Суми вже в'їлися, тому змирився. Найбільше в місті люблю воду, вона тут — найкраща. Я пожив багато де, й знаю, що таке вода.
Леонтій бідкається, що в музеї-майстерні доволі брудно. Показує свої картини й «костури» — саме так митець називає скульптури. Тут зберігаються й роботи, які малював олівцем для вступу до інституту. Також біля стіни в майстерні стоїть скриня, якій понад 50 років. У ній — 29 сорочок із рідної Вінниччини, каже Леонтій. Показувати зараз відмовляється, бо відкриває її лише раз на п’ять років.
В іншій кімнаті серед лабіринтів будинку стоїть компʼютер із засмальцьованою клавіатурою, яка допомагає митцю висловлюватися у фейсбуці. Раніше на полицях цього приміщення стояли кращі роботи, зараз Леонтій сховав їх у підвал. Обіцяє дістати, коли закінчиться війна.
Оновлено 30 грудня: У численних дописах і коментарях Леонтія на фейсбуці простежується сексизм. Одного разу він написав, що «теж ґвалтував» — із контексту можна припускати, що йдеться про жінок. Саме на цей коментар нас попросили звернути увагу читачі. Як автор цього тексту, я засуджую подібні висловлювання й не думаю, що їх можна виправдати. Втім я запитав телефоном Леонтія про той коментар і далі додаю його відповіді.
— Це був такий розіграш (жарт — ред.), розумієте. Відповідав дурістю на дурість. Моя дочка сказала: «Вона таке вигадує через комплекс неповноцінності».
На чергові зауваження про те, що такі слова аморальні й неприпустимі для здорового суспільства, відповідав, що може говорити що завгодно.
— Я можу сказати, що вбив кілька чоловік недавно. Можу написати, що я геній. А ви скажете: «Ти придурок».
Підвал, де раніше зберігалася картопля, Костур облаштував під бомбосховище. Невелика груба, покладена нашвидкуруч, обігріває простір під землею. Тут стоїть і одна з визначних робіт Леонтія — він не пояснює чому, але дуже просить її сфотографувати. Каже, що цю скульптуру возив на багато виставок.
— Цієї лежанки й інших речей не було до війни. Тепер тут ночую, ховаюся від бомбардувань. Про небезпеку нагадує тривога на телефоні. Вдень майже не ховаюся, а вночі серйозніше ставлюся до атак.
У цьому світі, який Костур збудував із цегли своїми руками, є і верхній поверх. Сходи туди так само заставлені роботами. Ми пробираємося крізь них, ніби через хащі.
На горище Леонтій тепер підіймається рідко, говорить — важко. Коли будував дім, планував сидіти біля кожного великого вікна і малювати краєвиди. Робив спеціальні оглядові майданчики. На горищі зберігається колекція капелюхів для автопортретів і чимало картин, які необережно накидані купками.
— Якщо мені не подобаються старі картини, заґрунтовую і стає біле полотно. У деяких художників усі роботи хороші, а в мене й погані бувають, тому знищую, — без особливого жалю розповідає Леонтій.
Творчий процес митця змінився через війну. Буває, Леонтій працює з десятої ранку до п'ятої вечора. А іноді через господарські справи залишається лише година-дві на мистецтво. Раніше любив малювати вночі, але тепер до восьмої вечора сидить за комп'ютером, а потім спускається в підвал.
Побут Костура невибагливий і хаотичний, як і належить художнику. Говорить, готує зазвичай супи, каші, картоплю. Сушить груші на печі, де випалює кераміку. Свою мінімальну пенсію у три тисячі він витрачає переважно на матеріали: тюбика білил за 200 гривень вистачає лише на тиждень. У магазині Леонтій якось навіть обміняв етюд на пензлика. Масло вже не купує — задороге для нього. Каву — тільки найдешевшу, за 60 гривень.
— Я не курю, не п’ю алкоголю. Може, через скупість, а може тому, що поставив ціль у житті, — пояснює своє ставлення до грошей.
