Замість затишної оселі — бліндаж. Замість кави — ранкові обстріли. Замість обіймів з коханими — руки стискають автомат. Такі звичні речі мирного життя військовим нині недоступні. Та чи ображаються вони на цивільних за те, що можуть насолоджуватися ними? Цукр поцікавився у захисників із Сум, Києва та Житомира чого вони очікують від українського суспільства, якими історіями з мирної землі надихаються та якою бачать Україну після перемоги.

2022-08-01-14-55-03-357М

Юлія Вітковська

Військовослужбовиця другого стрілкового батальйону
58 ОМПБР, місто Суми

До повномасштабного вторгнення Юлія працювала в одній із Сумських лікарень й була депутаткою Сумської районної ради. На захист країни стала у перші дні війни, лікуючи оборонців Сум та їхні родини. Нині захищає передні рубежі.

Тримаєшся, щоб не кричати, хоча всередині рве

Увечері 24 лютого я була єдиною жінкою серед добровольців, що перебували в «Кадетському корпусі» (біля нього тоді точилися бої — ред). Багато чого переосмислюється в ті моменти, коли над твоєю головою рвуться снаряди чи коли у сусіднє приміщення раннім ранком падає авіабомба.

Прямую забирати трьохсотого. На місці, де вчора стояв автопарк мого батальйону, бачу перевернуту вантажівку й величезну діру в стелі чималого підприємства. Біжу під вікнами, з яких вилітає скло, бо рве боєкомплект. На мене дивляться перелякані очі побратимів. Оглядаю «народженого в сорочці» трьохсотого. Його викинуло з машини, коли спав. На ньому лише декілька подряпин, він оглушений, у шоковому стані, але живий!

Уже в лікарні дізнаюся, що потрібно повертатися на евакуацію двохсотого. Тримаюся, щоб не кричати, хоча всередині рве. Далі — бачимо тіло без обох ніг, організовуємо з нічого якесь простирадло, вантажимо загиблого в автівку й веземо до моргу сусіднього міста…

Переосмислено те, що у Всесвіті немає нічого важливішого за людське життя, і тут, на війні, я не думаю про якісь матеріальні цінності, про те що втомилася. Просто живу з метою, щоб не страждали люди, й потім не довелося воювати моєму сину і його друзям. Навесні загинув однокласник мого сина, і я пообіцяла його мамі, що смерть хлопця не була марною. Особисто помщусь за втрату Данила —дитини, яку я знала з дитсадочка…

Життя для українців продовжується, не дивлячись, що на Сході воюють хлопці та дівчата, попри те, що вони гинуть заради майбутнього своїх рідних, що країна втрачає найкращих зі свого генофонду вже дев‘ятий рік. Так, у військових немає свят, але ми свідомо зробили вибір. А у цивільних вони мають бути.

Лише святкуйте тихіше: без феєрверків і надмірного шику. Краще віддайте зайві гривні волонтерам чи військовим. Повірте, в них є на що їх витратити

У той час, коли хтось гучно щось відзначає, медики вивозять трьохсотих і двохсотих на єдиному автомобілі, бо інший на ремонті й потребує витрат. Я розумію, це справа держави та Міністерства оборони, але знаю й те, що про нас ніхто не потурбується, окрім нас самих.

Якою бачу Україну після перемоги? Українською. Такою, якою знала її на початку війни, у 2014. Коли заради перемоги працювали всі: громадяни, волонтери, добровольці. Коли часто з балконів вікон і будинків майоріли прапори, коли Україна була в тренді світу й від неї всі були в захваті. Бо ж ми нащадки козаків, воїни добра, які борються проти країни зла.

Хочу знати, що лікарі лікують, вчителі навчають, а хлібороби печуть хліб із посіяного своїми руками зерна. Волію бачити обличчя дітей, що посміхаються мамам, знаючи, що щасливі у своїй державі, котра піклується про них. Хочу, щоб Україна була єдиним кулаком, аби ми жили заради свого щастя, добробуту й наступних поколінь!

Я обов‘язково повернусь! Повернусь з багатьма питаннями до очільників міста та області щодо початку повномасштабного вторгнення в Сумську область ранком 24 лютого.

295075610_586091119661442

Андрій Рибалко

Стрілець Збройних сил України, місто Київ

До того, як почалася широкомасштабна війна, Андрій працював завідувачем сектору аналітики уповноваженого із захисту державної мови. Рішення стати до зброї він ухвалив ще у 2014 році. Тоді у військкоматі його записали в оперативний резерв другої черги. У лютому Андрій реалізував те, що задумав давно, тож, отримавши зброю, пішов боронити країну. Нині виконує бойові завдання на Херсонщині.

Спрямовуйте гнів у діяльність

Я піхотинець, який сидить в окопі й 90 відсотків свого вільного часу копає. У деяких добровольців є розчарування, бо вони думали, що йдуть на війну кришити москалів пачками, як в тіктоці. Насправді все відбувається так: працює артилерія й авіація, а ти тримаєш лінію, тож перебуваючи на «нулі», досі живого москаля не бачив.

З початком війни я став більш концентровано відчувати життя. Дивно, але люди у більш-менш мирній і комфортній реальності часто впадають в депресії, їх накривають ледь не суїцидальні настрої. А треба вчитися жити й цінувати те, що є, не витрачати своє життя на якісь неважливі речі. Нині я й сам цього вчусь.

Мене не турбує питання, як там хто з цивільних відпочиває. Мовляв, поки хлопці в окопах, ви тут лежите на пляжі чи сидите в кав’ярні. Люди мають право на відпочинок, і я так само буду насолоджуватися життям у свій час. Що турбує, так це несправедливість.

У нас усіх є конституційні обов’язки та права. Також є ті, хто могли боронити державу, але втекли за кордон й ті, хто шукає можливостей, щоб не служити у війську. Розумію, що не всі можуть бути воїнами, але я за співмірність. Зі мною на позиціях є хлопець, який три роки жив у Польщі, а в перші дні війни приїхав в Україну. Він оббивав пороги всіх військкоматів, поки не досяг своєї мети.

Тому несправедливо, коли патріотичні й сміливі хлопці, які боронили Україну й загинули за неї, вже ніколи не матимуть права голосу. А ті, хто тікав, ховався й не хотів служити — матиме

Яких би змін мені хотілося на рівні держави? Зараз історія нас штовхає на те, щоб ми мали власну суб’єктність. Нам треба повірити в себе, у свої сили, у те, що можемо бути дійсно самостійними. Хотілося б, щоб Україна вийшла на світову арену переможцем й могла продемонструвати свій унікальний спосіб життя. Він полягає в самоорганізації, у вмінні розв'язувати проблеми, не особливо покладаючись на державні механізми.

І ще було б добре повернути роль особистостей, адже бюрократія й сірість перемелюють їх. Свіжий приклад — це Боріс Джонсон. У нас, до речі, є багато яскравих людей, які творять історію. На них можуть орієнтуватися й українці, й світ.

У суспільстві багато чого змінилося на рівні свідомості, й на рівні патріотизму. Проте цивільним громадянам я б радив готуватися до непростих часів. Я ніколи не мріяв стати воїном, але через те, що в юності брав участь в націоналістичних патріотичних таборах, багато ходив з рюкзаком, жив на природі, співав повстанських пісень, воюється легше.

Тому зараз можна вчитися тактичній медицині подумати, чим можете бути корисними державі. А якщо маєте гнів, спрямовуйте його в діяльність, що наближатиме нас до перемоги.

photo_2022-07-28_15-13

Вікторія Шевчук

Капітанка Житомирського обласного територіального центру комплектування, місто Житомир

Вікторія — військова психологиня. Обрала професію ще тоді, коли про війну навіть ніхто не задумувався. У 2014 році у складі 26 бригади охороняла берегову лінію моря від ймовірної висадки російського десанту зі сторони Криму. Учасниця бойових дій на Сході.

Натхнення бачу в людях, які зупиняли танки

Я свідомо обирала військовий шлях. Вже під час навчання зрозуміла, якою великою ціною відбувається захист суверенітету держави, адже люди готові віддавати життя, аби в країни було майбутнє. Зараз кількість тих, хто почав цінувати такі речі, значно виросла, бо війна прийшла додому до кожного.

Раніше багатьом здавалося, що це відбувається «десь» і їх не стосується. Боляче було лише сім’ям мобілізованих. Сьогодні все сприймається інакше: ми всі чуємо сирени, вибухи, бачимо зруйновані будинки, є багато загиблих.

Від цивільних громадян я очікую єдності. Бо тільки разом зможемо перемогти: хто донатами, хто волонтерством, віршами, малюнками, листами, інформацією, підтримкою мови й культури. Історія наших прадідусів, дідусів, а тепер і наша показує, що життя поруч з росіянами для українців немає.

Необхідно припинити з ними всі розмови з приводу мови, політики, енергоресурсів, культури. Або ти українець й відстоюєш інтереси й кордони країни, або все це для тебе чуже й тому переїжджаєш в росію.

Треба зробити все для того, щоб наше наступне покоління чітко знало: росіяни — вороги й ми не хочемо мати з ними нічого спільного. Має бути єдність в розумінні, якою високою є ціна незалежності

Мене зачіпає мовне питання. Можеш спілкуватися суржиком, можеш вчитися, намагатися, але… Ну не говоріть ви російською! Треба закарбувати собі слова путіна: «Де є російська, там росія і ми будемо її захищати». Подивіться на Маріуполь, захопивши його, росіяни вже на другий день змінили вивіски й назви вулиць. Значить, мова таки має значення.

Своє натхнення бачу в людях, які голіруч зупиняли танки, гуртом плели сітки, робили коктейлі, приносили на блокпости хлопцям їжу. У бабусях, котрі останні 500 гривень зі своєї пенсії віддавали на армію. Це все надихає й говорить про те, що люди розуміють важливість ЗСУ для країни.

До відпочинку цивільних я ставлюся абсолютно нормально. Військовослужбовці, яким дають звільнення на день-два, так само стараються повернутися до нормального життя. Їм хочеться відчути смак справжнього лате чи капучино. Це нормально.

Класно, що попри війну, люди намагаються нормально жити. Це добре для психологічного здоров’я, бо саме такими маленькими речами, як посидіти в кафе, сходити на фільм, в тренажерку чи в басейн, зберігаємо своє психологічне здоров’я. Ми намагаємося відволікатися, концентруватися на чомусь позитивному, бо це додає ресурсу, щоб жити далі. А хлопці й дівчата на передку стоять же саме заради життя.

photo_2022-08-02_15-03-

Валерій П’ятаченко

Військовослужбовець Державної прикордонної служби України, місто Суми

До 24 лютого Валерій працював у сфері національно-патріотичного виховання. Під час повномасштабної війни разом з колегами переформатував роботу спільноти до воєнних умов. Згодом мобілізувався до Державної прикордонної служби України.

Люди відпочивають, економіка працює

Для мене війна почалася ще у 2014 році. Звичайно, було відчуття що колись вона змінить свій масштаб. Разом зі своїми товаришами займався патріотичним вихованням молоді аж до початку широкомасштабної. З 24 лютого ми почали переформатовувати нашу велику спільноту в правильну ідею, яка нині, під час війни, досить непогано працює.

Якщо говорити про певні очікування від цивільних, то це звичайна підтримка і вдячність. Головне — не бути байдужим до війни й відчувати відповідальність за свій фронт боротьби. Я в жодному разі не проти, якщо люди влаштовують собі відпочинок. Так вони вкладають гроші в українську економіку.

Плюс бізнеси коштом цього відпочинку мають можливість донатити фондам або допомагати військовим напряму. Однак, коли святкування перетворюється в пиятику, то це вже вихід за межі. Особисто мене ображають ситуації, коли такий спосіб відпочинку ще й супроводжується російською музикою, що звучить з колонок.

Що мене надихає, так це звичайні люди, які своїми справами показують, що країна їм небайдужа. Коли діти продають лимонади на підтримку військових чи коли люди, які поїхали в до європейських країн, шукають можливості заробляти кошти. Потім вони надсилають їх фондам, що підтримують армію.

Мені хочеться бачити цю країну розвиненою в моральному та культурному плані. Щоб цивільні люди прагли покращувати свої міста, робити більш комфортною інфраструктуру

Не треба боятися починати з чогось малого. Як показала практика війни, навіть умовні 10-20 гривень — важливі. Так і в країні —  аби вона змінювалася, варто починати з себе. Можна навести лад у під’їзді, в будинку, на вулиці або навіть в колективі, змінивши старі радянські звичаї й ментальності на сучасні.

Мої поради цивільним наступні: інвестувати в себе, наприклад, піти на курси з домедичної допомоги. Донатити на великі й перевірені фонди, допомагати локальним — таким як фонд «Суми». Головна рекомендація — не збирати на коліматори, незрозумілі дешеві оптичні приціли чи інші брязкальця для кума або свата.

Такі речі коштовні, у непрофесійних руках вони малоактуальні. Краще купіть дрон чи автомобіль для ЗСУ, вкладайте кошти в аптечки й турнікети. Це розхідний матеріал, якого часто не вистачає.

296957475_

Ігор Мироненко

Офіцер з морально-психологічного забезпечення Сумського обласного територіального центру комплектування, місто Суми

Ігор Мироненко добре знає, що таке війна. У 2014 році у складі 15 батальйону територіальної оборони він воював на Луганщині. Коли повернувся до мирного життя, почав вести гуртки у Палаці дітей та юнацтва. А під час повномасштабного вторгнення знову став до зброї, але вже у рідному місті.

Якщо перестанемо жити, програємо

24 зранку вивіз сім’ю в село й одразу поїхав до військкомату, адже спокою міг додати лише автомат. Я був в оперативнім резерві, тому зброю отримав без проблем. Коли все закрутилося, мої старші гуртківці, вже студенти, волонтерили й були в якості «очей», допомагали нам розуміти, що відбувається у різних районах міста.

За цей короткий період Суми часто змінювались. Я пам’ятаю місто в перші дні війни: враження було таке, ніби воно постарішало років на десять. Осунулися разом з ним і ми. Потім була ейфорія від перемог, а тепер ловлю себе на думці, що містяни вже звикли до того, що відбувається. Тепер спостерігаю, як повертається загальна розслабленість така, яка була до повномасштабної війни. А я ж думав, що пережите стукне по голові й ми будемо організованими завжди!

Проте зміни у суспільстві однозначно є. До прикладу, зовсім інше ставлення до військових. За вісім років війни на Сході люди потроху до нас звикли, а зараз ідеш, а до тебе просто на вулиці підбігає дитина й розповідає віршик. Я з собою вже почав шоколадки носити!

В ідеалі хотів би, щоб у нас було менше бюрократії в країні, бо навіть зараз більшість рішень проходять через горизонтальні зв’язки. Треба, аби ми мали багато громадських організацій, щоб навіть у дворах багатоповерхівок існували умовні одиниці, котрі займаються своєю справою.

Має бути зацікавленість й обізнаність в політичному житті міста. Треба ходити на вибори, виявляти свою громадську позицію, брати участь у житті громади

У мене зараз є відчуття, що знову йдемо до тенденції обирати тих, кого надрукували на бігбордах, а не тих, в кого більше розуму. Нині є певні сподівання на військових з нуля та з інших позицій. Одного разу вони повернуться з війни зовсім інші, готові змінювати країну в пам’ять про загиблих побратимів. Цих хлопців і дівчат буде більше, ніж колись було АТОвців, й вони заслуговують на те, щоб взяти керівництво державою до своїх рук.

Щодо відпочинку цивільних… Попервах я повертався з роботи, дивився на них і думав: «Блін, розслабились». А потім прийшло розуміння: якщо ми перестанемо жити, то програємо. Тому не треба відкладати життя на після війни. Я не проти, щоб люди жили на повну.

Єдине — щоб це не було занадто. Ти можеш сходити в гості, зайнятися творчістю, відпочити, але не забувай, що війна поряд. Поєднуй ці поняття. Не зациклюйся, не зависай, не в’їжджай у волонтерку на всіх парах, бережи свою батарейку, щоб не висадити її в нуль й не впасти в депресію. Зроби собі смачну котлетку, з’їж її, подбай про себе. Бо поки кожен з нас живе, поки тримається наша країна.

Що мені не подобається, так це страх взяти до рук повістку та вручення її, як покарання. Так не має бути, бо захист країни — це честь й вона не кожному випадає. Україна мрії — це держава, де поважають вчителя, де в нього є достойна заробітна плата і де є конкурс на цю посаду.

Хотілося б достойного життя для людей виробничих професій, і добре, аби серед громадян популярними були б не лише танцівники, актори й співаки, а ще й науковці та винахідники.

Вас може зацiкавити

🎙 Про бригаду «Азов» і розвал СРСР: «комік+історик» записали нові подкасти
Гордон записав 12 інтерв’ю з Кравчуком
🎤 Tribuna Park повертається: чого чекати в новому сезоні
Виступатимуть Laud, Parfeniuk, Насіров і Байдак
🏛 Як пройшла «Ніч музеїв» — показуємо фото
Лицарі, міми та живі скульптури
🧑‍💼 Хто працює радником голови Сумської ОВА — дослідження «Антикорупційного штабу» (Оновлено)
Голова ОВА має 8 штатних радників
🔥 На кордоні з Сумщиною знищили два російські танки
Знищили за допомогою дронів
🚶‍♂️ Послухати джаз, зіграти у квіз або намалювати картину: куди сходити на вихідних
Івенти коштують до 500 гривень

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: