✏️ Воїн, який вчить дітей володіти життям: Ігор Мироненко

Хлопці, які стоять на переднім рубежі, мають знати: вони там не даремно

104084578_570425643877633_6260895738898891005_n

Цей текст стане у пригоді тим, хто кожного ранку йде на роботу, яку не любить. Тим, хто одягає маску байдужості, коли хочеться верещати від радості. А особливо тим, у кого стерлися з пам’яті дитячі відчуття, коли ти сам щось зробив — і воно запрацювало. Воїн 15 батальйону територіальної оборони, інженер-конструктор Ігор Мироненко якось вирішив, що життя надто коротке, щоб займатися справою, яка не приносить задоволення, а ще він зрозумів, чому не варто ставити мрії на паузу й розказав про це Цукру.

Відчув, що займаюся чимось не тим

У одному старому радянському фільмі, правда, не згадаю як він називається, мова йде про чоловіка, який усе життя хоче написати мелодію. Вона час від часу звучить у його голові, але головний герой продовжує займатися своїми буденними справами. Йдуть роки, музика звучить, а нотний аркуш залишається пустим. У фіналі чоловік помирає, а разом з ним і його мелодія... У підлітковому віці я загорівся ідеєю створення лігераду або рекумбенту — лежачого велосипеда.

Задум, як та мелодія, засів у моїй голові

Схожий засіб пересування, де водій комфортно напівлежить, я бачив в анімаційному фільмі «Акіра». Такі велосипеди також траплялися в журналі «Моделіст конструктор». Чому мене привабила саме ця модель? Бо і за ергономікою, і за аеродинамікою лігерад кращий, адже на звичному велосипеді потік повітря сприймається усім тілом, а рекумбент передбачає, що водій лежить у його потоці й не так сильно відчуває втому.

Проте, від задуму до його реалізації пройшло близько двадцяти років. Упродовж цього часу я здобув освіту інженера, встиг попрацювати над розробкою теплообмінного обладнання на Сумському НВО, над верстатами для виготовлення паперових серветок у Києві. І тільки працюючи на «Укрхімпроекті» я потроху взявся втілювати свою мрію, а також гостро відчув, що займаюся чимось не тим.

151692191_1323646288012936_6455366864435648550_n

Хотів бачити результат своєї роботи

На «Укрхімпроекті» я працював у відділі газопостачання. Так, ми створювали масштабні об’єкти, але, по суті, я робив креслення, віддавав їх і забував про них. Якось з друзями ми вибралися у Шпилівку політати на параплані. Згодом вирішили спуститися в село, аж бачимо — труби порозкладувані лежать і нагадують вони мені щось дуже-дуже знайоме, щось, до чого я причетний. Звісно, потім я повернувся у кабінет, знайшов креслення того об’єкту й усвідомив, що маю бачити результат своєї роботи. Відтак я й узявся за розробку лежачого велосипеда.

Креслення робив неквапом. Ось так, як зараз, сидів на стільчику й думав: а яким же він буде?

Зрозумівши, що в принципі, зараз мені зручно сидіти, я озброївся рулеткою, виміряв висоту, після цього визначив нахил спинки, сфотографував себе збоку, а далі — вставив зображення в 3D редактор і врахував ергономіку.

Утім, розробити проєкт — це одне. Інше питання — де його виготовити. Саме тоді товариш запропонував попрацювати у своєму двоповерховому гаражі, тож ми взялися до роботи. У процесі вчилися працювати зі склопластиком та вирізати з пінопласту форми. У нас ще не було ЧПК верстатів, тож майстрували вручну. Пам’ятаю, працювали повільно, може, навіть трохи сонно.

Коли мрія стає арттерапією

Прокинувся я на передовій, коли загинув айдарівець Сергій Пархоменко. Він був молодшим за мене років на п’ять або шість. Я міркував: хлопець стовідсотково мав якісь плани, думав, що все попереду. Я зрозумів, що треба поспішати, бо життя зараз є, а потім — ні. І після мене залишиться лиш те, що встиг. Мій лежачий велосипед вже був наполовину готовий, але я знав, що робився він повільно, вечорами після роботи, тож не дивно, що, коли повернувся з фронту, мрія стала моєю арттерапією.

Поїхали боронити країну на шкільних автобусах

Я не пішов в АТО добровольцем, тому що є офіцером запасу і вважав, що військова машина на той час потребувала спеціалістів іншого рівня. Ну, яка там була військова кафедра у пострадянські часи? Знання, звичайно, давали, але чого вони варті без практики? Отже, 15 батальйон територіальної оборони (нині — 15 ОМПБР «Суми»), сформували з офіцерів, більшість яких були «піджаками», тобто вихідцями кафедри військової підготовки.

Мені у підпорядкування дали 30 людей і я не дуже вірив, що вони будуть слухатися, адже до того командував лише комп’ютерами

Хлопці, з якими служив, були з сусідніх сіл, тож з господарчими роботами різного плану вони справлялися на раз-два. І куди б ми потім не переїжджали, бійці все дуже швидко й класно облаштовували.

Сорок п’ять днів ми готувалися, а згодом в «дубках» і на шкільних автобусах поїхали боронити країну. Це був 2014 рік, все забезпечення дуже стареньке. Пам’ятаю, нам видали ще радянські плащ-намети… так. Пізніше нам почали допомагати волонтери з банківської академії, тож стало легше.

«Просто хочу, щоб ви тут не мерзли»

Спочатку ми були на півночі Луганської області: у другому ешелоні стояли під кордоном у Марківці. За 80 кілометрів від нас розташовувалося Щастя, тож ми бачили всю цю канонаду. Потім було Троїцьке, а під Попасною ми вже стояли на першій лінії разом з 17-ю бригадою.

Нам вдалося непогано налагодили контакти з місцевими. Знаєте, у мене взагалі інколи виникало відчуття, що я приїхав до бабусі у Бездрик, аж настільки схожими виявилися наші суржики. До того ж бійці тісно спілкувалися з сім’єю, яка ще у перші дні війни втратила сина. Він загинув у бою за Савур-Могилу.

Ці осиротілі батьки так до нас прикипіли, наче ми були уособленням їхньої дитини

Вони приїжджали до нас на всі свята, привозили пиріжки, завжди дуже тепло спілкувалися з нами. А ще запам’ятався один дідусь, який взимку подарував нам бурки зі словами: «Будь ласка, не відмовляйте мені. Я просто хочу, щоб ви тут не мерзли».

Утім, були й інші історії. Якось зупиняємо кілька автобусів з молодиками. Питаємо: «Куди їдете?» «На заробітки, — кажуть, — в Росію». У себе ж вони виїхати не могли без печатки, тому заїжджали на територію України, а потім вже через кордон рушали собі далі. «Аааа, на заробітки?! Так у нас є хороший варіант: Алло, Марківка? Військомат? Приїздіть, ми вам тут призовників знайшли!»

151740250_474825100219295_1702438679104894704_n

Я був і залишаюся патріотом розуму

Коли я йшов воювати, то розумів, що війна змінить усіх. У мене не було ні ілюзій, ні героїчних очікувань. Навіть своїм хлопцям казав: «Маєте бути готові, що на мирній землі ніхто вам не дякуватиме й не називатиме рятівником чи молодцем. Навпаки — може статися так, що доведеться ховати «убдешку» й боротися більше, ніж на передовій».

Між тим, перебуваючи на фронті, я вірив, що країна хай не йде, але хоч лежить у вірному напрямку. Мені дуже подобалося, що ми, як мінімум, відриваємося від постсовкової когорти країн. Але мені й дуже краяло, що більшість не хоче усвідомлювати, що насправді коїлося з державою.

На жаль, люди розуміють тільки власний досвід і власний біль. От якщо міна в сарай прилетить — доходить, а до того моменту — ні

А взагалі, я був і залишаюся патріотом розуму. Хочу, щоб українці будували країну, щоб думали як її змінити чи як полетіти на Марс, а не просто одягали вишиванку й кричали, що вони патріоти. Тож, я повертався з твердим наміром щось будувати. Просто хлопці, які стоять на переднім рубежі мають знати: вони там не даремно.

Йдеш вулицею й скануєш «зельонку»

Вдома я з подвійним завзяттям майстрував свій лігерад. Плюс, я вже знав, що у майбутньому буду використовувати цей досвід для створення велосипедів, які сприятимуть реабілітації бійців з важкими пораненнями. І, як вже казав, це була і моя психологічна реабілітація теж. У жодному разі не приписую собі роль супер-пупер психолога, проте я готувався до того, що будуть проблеми з психікою.

Звичайно, мене не оминули моменти, коли заходиш у кафе й сідаєш одразу біля виходу, щоб швидше вискочити у разі чого

Або йдеш вулицею й скануєш «зельонку» навколо себе. Чи коли спросоння шукаєш автомат під диваном або здригаєшся від вибухів звичайних петард. А ще були сни, замкнутість, небажання спілкуватися з людьми.

Знаєте, я не відокремлювався від цього й, думаю, через це проблему вдалося побороти самотужки. Утім, у мене була ще й величезна моральна підтримка друзів і дружини. Неймовірно вдячний їм за це.

151641235_278288303837490_4700165490329569636_n

Бобер виходить і поважно оглядає свою дамбу

А потім я, на своєму власноруч сконструйованому «Бобрі» (так я назвав свій лігерад), вирушив на з’їзд велоконструкторів у Черкасах. Наді мною майорів величезний стяг з підписами всіх, з ким служив. Ніколи не забуду те класне дитяче відчуття, коли ти щось створив і воно запрацювало.

Мені сигналили далекобійники, люди розпитували, що це за диво таке і де я його купив

Дуже дивувалися, коли казав, що зробив його сам, а потім знову дивувалися, коли дізнавалися що машину я виготовив зі склопластику, і що металу там майже немає. Ось так я проїхав близько 150 кілометрів, доки мене не наздогнала дружина з друзями на автомобілі. Загалом, для мене вся ця ситуація виглядала так, ніби бобер виходить, і поважно оглядає свою дамбу.

151594389_2917455185203183_1726945111477641006_n

Зводити щось нове, змінювати соціум

До речі, про бобрів. Вони зі мною ще з дитинства. Якось ми обирали собі тотемних тварин. Я вирішив взяти бобра. Чому? Бо вони будують, змінюють соціум навколо себе. Вони якраз є представниками руху, спрямованого на зведення чогось нового. А знаєте, які нові зміни в країні радували мене найбільше, коли я повернувся зі Сходу? У нас народилося багато ветеранських спільнот, потім у Сумах створили класний центр для учасників бойових дій, куди я можу звернутися у будь-який час. Також з’явилися гарні соціальні ініціативи, як от навчання для ветеранів війни та членів їх сімей в Українській соціальній академії.

Фото: Українська Соціальна Академія
Фото: Українська Соціальна Академія

Саме тут мені спало на думку створення фаблабу Bobry.in.ua — своєрідної відкритої майстерні, де є необхідне обладнання, інструменти й де кожен може спробувати попрацювати на 3D-принтері, наприклад. Ідея виявилася життєздатною, тож я навіть виграв грант на 52 тисячі гривень.

Власне, я дуже хочу, щоб фаблаб, у його класичному розумінні, запрацював на повну в Сумах. Щоправда, карантин вніс свої корективи, тож відвідати майстерню не вийде. Утім, замовлення в онлайн режимі ми приймаємо. От, наприклад, нещодавно робили розвивальні міжпівкульні дошки, а ще у нас часто замовляють написи, будиночки, машинки, пістолети, підставки. На виробі ми можемо намалювати що завгодно: хоч фотографію улюбленої кішечки, хоч дружини.

До речі, маю ще задум створити «Бобробас» — автобус, у якому стоїть невеличкий ЧПК верстат, кілька принтерів і ноутбуків

Така майстерня на колесах зможе мандрувати регіонами й возити з собою показове науково-технічне шоу. Але це в планах, а поки я переключився на виробництво і перетворився на вчительку.

Передбачай, плануй, володій

З 2007 року я веду гуртки в Палаці дітей та юнацтва. На моїх заняттях вихованці знайомляться з 3D-принтерами, проєктують якісь речі й друкують їх. Коли вони бачать як з-під обладнання з’являється виріб, то аж пищать від радості. Це для них ніби справжня магія. А як же вони люблять усілякі стрілялки!

Якось я планував, що на занятті ми зробимо по найпростішому пістолету-гумкострілу. У векторному редакторі діти мали обвести лінії, ми б вирізали їх на лазері, а потім склеїли з фанери. Все. Але мої вихованці знайшли якісь складні механізми, тож вийшов цілий склад зброї: автомат Калашникова, німецький МП-38 у повний розмір і справжній ковбойський револьвер. Взагалі, я кайфую від роботи з дітьми. Якби вона вище оплачувалася, то більше нічим би й не займався.

 

151299481_269028171259308_8265567455320050691_n

Працюючи з дітьми, я відчуваю себе молодшим, слідкую за трендами. Та й левова частка моїх знань з’явилася під час підготовки до занять. Знаєте, я їм завжди кажу: «Ви повинні мати перед очима орієнтири, маяки. Нехай, наприклад, це будуть знання. А що таке знання? Це вміння використовувати попередній досвід, щоб передбачати майбутнє і впливати на нього. А що означає впливати? Це твоя сила, а сила — це влада. Маючи її, можеш володіти своїм життям».

Подобається читати Цукр? Ми збираємо кошти, щоб робити місто Суми кращим, створюючи тексти про події, що змінюють, та людей, які живуть поруч. Твій фінансовий внесок від 50 гривень допоможе розвитку локального видання та рідного міста.

Подобається читати Цукр? Ми збираємо кошти, щоб робити місто Суми кращим, створюючи тексти про події, що змінюють, та людей, які живуть поруч. Твій фінансовий внесок від 50 гривень допоможе розвитку локального видання та рідного міста.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.