📹 Фелікс Редька: життя після Почечуна та бізнес з Гордоном

Про незаплановану популярність та періодичне бажання з усім покінчити

_LEO0255

Гумор та публічні виступи прийшли в життя Фелікса, коли йому було одинадцять. Тоді разом з другом він показував вкрадені у команди «Дизель» мініатюри на шкільній сцені та розпочинав шлях КВН-коміка. У чотирнадцять створив свій перший ютуб-канал, зібравши семитисячну аудиторію, у дев’ятнадцять — дав понад 130 виступів за рік, а через три роки створив проєкт, що розділив його життя на «до» та «після» — сатиричний образ міського голови Анатолія Почечуна, що не цурається лайки та відвертих зізнань у крадіжках з бюджету. У розмові з Цукром Фелікс Редька зізнався, що перш ніж перестати боятися публіки, йому довелося сотні разів відчути сором за невдалі виступи. Про «випадкову» популярність Почечуна, спільний бізнес із Гордоном та раптове бажання видалити всі відео на каналі — читайте в нашому інтерв'ю.

Що більше провалів — то краще

У 2017-му, коли тобі було 19, за твоїми плечима опинилося більш ніж 130 концертів та участь у найпопулярніших ТБ-шоу. До чого ти прагнув тоді?

Та я просто якось дізнався, що на Заході коміки живуть не так, як у нас — вони мають по 20 виступів на тиждень, підписують контракти та офіційно працевлаштовуються. А ми що, у кращому разі — чотири концерти на місяць. Загорівся тоді, поставив собі мету — мінімум сто виступів за рік. Шукав усілякі відкриті мікрофони, організовував стендап-вечори, виступав на концертах, весіллях, їздив на ТБ-шоу типу «Розсміши коміка» та «Комік на мільйон». Виступав на посвяті СНАУ на студязі, де не було ні сцени, ні нормального обладнання, а були лише п'яні та неконтрольовані студенти. Їздив на відкриті мікрофони у Харкові, де у залі сиділо не більш як 14 людей, які не сміялися із жодного жарту, а плата за виступ ледве покривала витрати на дорогу. Але це був класний досвід.

Я взагалі вважаю, що перш ніж стати нормальним стендап-коміком, потрібно багато-багато обсиратися

Що більше ти переживаєш провалів, відкритих мікрофонів із мовчазними залами, неоплачуваних виступів, сорому та дискомфорту, то впевненішим та професійнішим стаєш. Це, до речі, історія про те, чому багато КВН-щиків не стають стендаперами — кажуть, «Страшно виходити ось так на сцену і сольно розповідати жарти». А фішка в тому, що інакше ніяк — якщо хочеш не боятися публічних виступів, обсиратися треба нон-стопом, аби не атрофувався м'яз стресостійкості.

«Ти ж про Лисенка зняв?»

За кілька років вийшов твій перший ролик про Почечуна. Чим це було на самому початку — спланованим та продуманим проєктом чи таким собі криком душі, що «зайшов» аудиторії, і ти вирішив продовжувати?

Ні те, ні інше. Все почалося з того, що я побачив Наливкіна — сатиричного народного депутата з Росії, який чудив та підіймав важливі теми, висміюючи владу. Я викупив його прикол та відзначив прикольний формат — регіональний сюжет із класним закадровим голосом. Згадав, що зі мною в коледжі навчалася Рита Лисенко — дівчинка з крутим голосом. Вона одного разу допомагала мені розігрувати сценку перед сольним концертом: була нібито ведучою ранкової передачі, яка запросила мене на ефір і проїхалася всіма можливими штампами — «зірка, новий Павло Воля» і таке інше. Прикол тоді зайшов аудиторії навіть більше, ніж сам стендап.

І от побачив я цього Налівкіна, згадав про Риту з її голосом, і подумав: «Напевно, було б прикольно зняти якісь сатиричні новини»

А потім вибори – класний інфопривід. У мене ж як працює: я не сиджу з папірцем і ручкою, розписуючи план, аналізуючи, що зараз актуально, та створюючи сценарій із репліками для кожного героя. Я просто помічаю інфоприводи у просторі та думаю, як би їх подати у розрізі комедії. Зайшов у фейсбук, а там одна жовч — Мінаєв щось виклав, Медуниця прокоментував, і так від чиновника до чиновника. Помітив, що у фейсбуці дуже роздратована, заряджена аудиторія дорослих людей, і було б непогано дати їм контент «прямо в лоб»: не особливо глибокий та продуманий, без мегадумки. Просто як вони люблять — з матами та простими очевидними меседжами, щоб на Зеленського у «Слузі народу» було схоже, звідки його «пиздя́ть і пѝздять» досі цитують.

Став придумувати якісь репризи. Коли вигадав опорну — «похую́ чи по́хую» — зрозумів, що народ за таке зачепиться

Став думати, у якому б форматі його подати – виступ на брифінгу це має бути, звернення у прямому ефірі, у сторіз — як? А потім згадав: «Ріта ж є з голосом! Можемо записати новинний сюжет із депутатом!». Над ім'ям персонажа довго не думав: знав, що треба якесь дзвінке прізвище, згадав про однокласника Женю Почечуна, прізвище якого завжди перекручували то на «Почечуй», то на «Почучуть», і вирішив, що якщо в головах людей тоді це так засідало, то і зараз має запам'ятатися. А чого Анатолій — бо стендап-коміки мають такий собі умовний образ низькосортного тупого глядача — «Толяна», а глянувши на Почечуна, його поведінку та манери, я зрозумів, що він – ніхто інший, як Толян.

Коли за кілька днів відео набрало 150 тисяч переглядів, ми зрозуміли, що треба продовжувати. Думали, що другий відос вже не так круто зайде, але не знімати не могли. Але другий ролик, про плитку, також виявився влучним. Почалося все з того, що ми з Мішею Гринем кудись їхали на вихідні, обговорювали, що можна зняти — зупинилися на плитці. Він каже: «Так у мене на Трибуні лежить палета з плиткою — бери, розкладай, потім зберемо». Так і зробили. А тоді почалося — люди стали питати «Ти ж про Лисенка зняв?», обурювались, навіщо я продався. Я щиро не розумів претензій, був упевнений, що міський голова з власним плитковим заводом для відмивання грошей — це абсолютно типова історія для будь-якого міста. А по факту, довелося щодня слухати про те, що я пісочу Лисенка.

Мені навіть Рита тоді написала — «Якщо тобі проплачують — я не хочу брати у цьому участь»

«Та не знав я про завод Лисенка, не знав. Це просто збіг!». Говорив-говорив, а потім узяв — і третій ролик зняв про те, що Почечун приїхав до лікарні робити собі палату на випадок, якщо на нього заведуть карну справу. Виходить — знову асоціація з Лисенком. Та, чесно кажучи, коли я це усвідомив, вирішив відпустити ситуацію та нічого нікому з піною біля рота не доводити, бо що б ти не зняв про владу — все лягатиме під образ міського голови.

Реакції були різні: одні сміялися, інші ставилися критично та намагалися щось проаналізувати, а були й ті, хто думав, що Анатолій Почечун – це реальна людина. У мене є друг — Ілюха Глущенко, я з дитинства ходив до нього в гості, був знайомий з його батьками. Дзвонить він мені якось і розповідає, що батько став показувати йому мій відос зі словами «Блін, дивись, хто у нас у Сумах є. Хто це такий?». Він йому — «Бать, ти чого, це ж Фелікс, він з дитинства до мене приходив, ми в комп'ютер грали». А скільки таких, як батя Ілюхи – побачили, на роботі розповіли, друзям показали, і пішло-поїхало? Але це, до речі, показово, наскільки люди – особливо старшого покоління – не вміють відрізняти брехню від правди.

У мене ж після перших роликів почалося: «От, давай у мери, ми тебе підтримаємо!»

Посипалися пропозиції від чиновників. Якось, пам'ятаю, зателефонував знайомий, спитав, що це я знімаю, похвалив, запропонував допомогу. Коли запитав, від кого допомога, він лише запропонував зустрітися, обговорити щось, сказав, може допомогти камери оновити. Але камери в мене, на щастя, були. Я тоді вирішив одразу публічно оголосити: 25 тисяч доларів – і знімаю відео для будь-якої партії. Почали писати «Чого ти відмовляєшся?». А я не відмовлявся, я сказав — «25 тисяч доларів — і відео ваше». Просто будинок мрію збудувати, а 25 тисяч — це половина суми. Та грошей ніхто не дав. Максимум, що пропонували — п'ять тисяч доларів, щоб я про Кличка знімав відоси. Але я так прикинув — це до Києва їхати, винаймати квартиру — не варте воно того.

Сьогодні люблять — завтра ненавидять

Майже пів мільйона переглядів на перших відео, дзвінки від чиновників, популярність — не втомлювався від постійної впізнаваності?

Певний час у мене справді була якась космічна впізнаваність. Зайшов у кафе — «Почечун!», пішов вранці вигуляти собаку — поки додому повернувся, шестеро людей руку потиснуло, прийшов булочку купити — сфотографувався три рази, сів випити кави в кав'ярні — вислухав похвалу від чоловіка, що проходив повз, сфоткався з дітьми і десять разів сказав «Спасибі». Але, якщо чесно, це не стомлювало.

Мені навіть подобалося — уваги було багато, але не занадто

Моя улюблена історія — коли ми з тестем приїхали до «Епіцентру» купувати ламінат: мене впізнав якийсь працівник, почав просити «Зачекайте хвилинку, ми вас усім відділом дивимось, дуже любимо. Можна я зараз усіх покличу, сфотографуємося, а ми вам за це зробимо знижку?». Тесть усміхається, я фоткаюся і тисну руки, плануючи купити ламінат з обіцяною знижкою. Продавець кличе Таню зі словами «Ти бачила, хто прийшов?», Таня дістає свій знижковий бейдж, робить якісь маніпуляції та біліє в обличчі. Повільно підіймає голову і тремтячим голосом каже: «Коля, ми не можемо зробити знижку...». І він такий — «А, так, ну, це напевно акційний товар. Ага, так, удачі, будемо вас дивитися, до побачення!». Я з того часу кажу, що ця ситуація — квінтесенція всієї впізнаваності Почечуна: так, тебе всі знають, але по факту нічого від цієї впізнаваності ти не отримуєш.

Саша, дружина моя, якийсь час сильно хвилювалася — говорила «Ось зараз тебе впізнають, а потім перестануть, і накриють тебе всі ці пригнічені відчуття, депресія, або що». Але я з першого дня був готовий до цього, розумів, що люди, які тебе сьогодні люблять, завтра дізнаються про нове відео, сенс якого їм не сподобався, і вони тебе зненавидять. Тож не хвилювався особливо щодо втрати популярності чи чогось такого.

Дав людям неправильні меседжі

У якийсь момент кількість переглядів Почечуна стала стрімко зменшуватися і ти вирішив його «убити», тим самим логічно закінчивши проєкт. Навіщо через певний час ти його воскресив?

Мегапопулярними відоси були рівно доти, доки не закінчилися вибори. Можна було буквально руками відчути те, як вислизають перегляди: раніше виставив відео — десятки тисяч переглядів за кілька годин, а тепер оновлюєш, а там за добу — тисяч п'ять набралося. Кілька місяців проіснував Почечун, перш ніж я вирішив його «вбити». Мені тоді здалося, що історія закінчена, що більше нічого сказати, та й аудиторія почала бісити, яка ніби не розуміла, що я їй хочу донести. А коли закінчив проєкт, прокинулося властива багатьом, хто робить контент, риса характеру — став заганятися, що «Це нікому насправді не треба і взагалі все було неправильно, воно дало людям неправильні меседжі».

Це з дитинства взагалі повелося: років у 14 я завів ютуб-канал, назвав його «Aristocratic humor» і вирішив, що даватиму людям інтелектуальний контент, щоб вони розвивалися та отримували знання. Спочатку знімав щось пов'язане з освітою, а потім, якраз у період, коли набрав популярності Рома Жолудь, вирішив зняти огляд на його ролик. Через те, що одну частину аудиторії він дратував, а іншу в себе закохував, нікого не залишаючи байдужим, мої огляди різко стали виходити в топ — перший відос «Шоу Роми Жолудя» за кілька днів набрав 150 тисяч переглядів без реклами та продуманої стратегії. Зняв так випусків 20 і загнався: почав думати, що сам себе зрадив, адже створював канал для освіти, а виходить — піднявся на тому, що когось висміюю.

«Треба видалити все з каналу!» — подумав я і видалив попри сім тисяч підписників та перспективи

І от виходить, що час минув, Фелікс виріс, а історія повторилася — незаплановано вигадав Почечуна, почав набирати популярність, порадувався і через якийсь проміжок часу — «Це треба припинити». Припинив, відпочив три місяці від зйомок і відчув, що люди досі чекають нових випусків. Розумів, що найбільш логічним кроком з мого боку було б справді покінчити з Почечуном, накопичити якісь кошти та створити новий, крутий та складний проєкт. А ще я розумів, що мені треба продовжувати зніматись, аби не розгубити форму і не втратити канал. Але водночас усвідомлював, що для нових масштабних проєктів потрібні люди, чималі гроші та ресурси, яких у мене не було. Вирішив, що оптимальне рішення — продовжувати знімати Почечуна, щоб і людям відповісти на запит, і себе підтримувати в тонусі. Так, я усвідомлював, що це вже не будуть ті 400 тисяч, але краще знімати та набирати свої стабільні 7-10, ніж не знімати нічого і з кожним днем ​​втрачати інтерес публіки.

Подкаст як каталізатор зацікавленості

Щойно ти взяв паузу з Почечуном, на каналі з’явилася «Розмова з сурогатною матір’ю» під якою ти попередив аудиторію, що це новий формат і попросив суворо не критикувати. Звідки виникло бажання з комедійного образу, історію якого ти підтримував цілий рік, перейти одразу в жанр інтерв’ю і підіймати складні соціальні теми?

Я просто вирішив промацати жовте поле аудиторії. А подкаст — це супербанальний та легкий спосіб створення контенту, який до того ж ще й класний каталізатор залученості аудиторії, бо інтерес до нього прямо пропорційний інтересу до тебе як до особистості. Ми довго думали над тим, кого б такого запросити, щоб було цікаво попри те, що існує вже мільйон подкастів. Згадали про знайому, яка у 22 роки вже вдруге збиралася стати сурогатною матір'ю, подумали, що «Розмова з сурогатною матір'ю» звучить клікбейтно та вирішили записувати.

Мету ми, в принципі, так і сформулювали: запрошувати шокуючих та нетипових гостей

Окрім сурогатної матері у нас була дівчина, яка працює у сфері примусової психіатрії, комік Денис Чужий, якого я якраз із концертом привозив, та знайомий хлопець, який запам'ятовує великі цифри. Останнє відео було чотири місяці тому і на цьому, схоже, все. Це була просто спроба — якби ми виклали перший подкаст і набрали значну суму переглядів, зробили висновок «Ага, це цікаво, ми конкурентоспроможні», то, може, і продовжили б. А так — є канали, що роблять подкасти з подібною тематикою набагато крутіше та якісніше, ніж ми, і сенсу знімати щось далі ми не побачили.

Чи можна сказати, що бажання обговорювати глибокі й цікаві теми на велику аудиторію переросло в «Подкаст про Суми»?

Так, сто відсотків. Це один з тих проєктів, що формують уявлення про мене як про особистість. «Так, ага, це Фелікс Редька, він Почечуна знімав, тут з Гордоном щось придумав, і ось подкаст про Суми записує» — для мене це дуже важлива історія. Я відчуваю невимовно багато мотивації та внутрішню потребу в тому, що ми робимо. Мене не хвилює кількість переглядів чи коментарів, мені важливий особистий фідбек — те, що ми з Дімою відчуваємо, коли нам пишуть знайомі, коли зустрічають на вулиці люди і кажуть, що дивилися подкаст і багато чого з нього винесли. Мені просто хотілося б створити якусь бібліотеку розмов з цікавими сумчанами – от нехай запишеться сто розмов і лежить, щоб люди років через 20 могли зайти на ютуб і дізнатися, що було у Сумах у цей проміжок часу.

Можливо, краще Почечуна вже нічого не буде

У певний момент Почечун став чимось більшим, ніж просто сатиричний образ. Його почали вважати тобою, а тебе — ним. Чи не були подкасти спробою відійти у кардинально інший формат, щоб заявити аудиторії, що ти — це ти, Фелікс Редька, а не Анатолій Почечун?

Ні, мене ніколи не зачіпало, що люди називають мене Толіком чи Почечуном, не знаючи про те, що я взагалі-то Фелікс Редька. Сприймаю це як даність, просто воно так працює. Я, до речі, нещодавно дивився «Гаррі Поттера через 20 років» і впіймав одну дуже круту думку від акторів: «Та просто круто бути причетним до того, що ми створили цей всесвіт». Їх взагалі не ображає, що стільки часу пройшло і попри те, що вони знялися вже в десятках фільмів, їх досі називають Гаррі, Рон та Герміона. Вони робили багато чого класного протягом усіх цих років, та зрозуміло, що вище за «Гаррі Поттера», може, вже й не стрибнуть. Але це ж не тому, що вони слабкі, а тому, що так склалися пазли — це об'єктивно неймовірно сильний проєкт.

Так само і в мене — ну, так, я поки не придумав нічого сильнішого за Почечуна і в багатьох досі асоціююся з Толею

Ну і гаразд, може ніколи і не придумаю нічого кращого, але той факт, що я рік прожив у приколах, впізнаваності, автографах та запрошеннях на різні шоу — вже круто! Я стільки захопливих моментів прожив, стільки задоволення отримав від організаційного процесу! Це ж так складно, і так цікаво організувати деякі зйомки… У нас був сюжет про те, як Почечун допомагає людям з інвалідністю, і суть була в тому, що через несправний ліфт до вікна має під'їхати автовежа, забрати людину на колясці та спустити. І от тобі потрібно знайти цю вежу, зателефонувати, сказати «Доброго дня…», знайти якісь вікна, до яких можна буде піднятися, розповісти, що ми знімаємо відео, а в Сумах, як тільки ти кажеш, що знімаєш відео — трубка кладеться, а якщо ще встигаєш додати, що це Почечун знімає, вислуховуєш «Нам не треба проблем, не дай боже, ні». Знайшли вежу, спробували пояснити водієві, що ми зараз сюди поставимо інвалідне крісло, сядемо в нього, і ви повинні будете мене в цьому кріслі підняти та спустити.

А потім новий квест — знайти маршрутку для сюжету про те, як Почечун розв’язує проблему з пандусами у громадському транспорті. Приїжджаємо ми, значить, до маршрутників, намагаємося пояснити, що ми від них хочемо, у відповідь — лише «Ні». Шукаємо маршрутку в оголошеннях про продаж, дзвонимо, кажемо: «Нам не потрібно нічого купувати, ми хочемо в оренду взяти, будь ласка, скільки це буде коштувати на годину?». Ледве знаходимо якогось діда на маршрутці, говоримо, що треба тросом прив'язати інвалідний візок до машини.

Він нам кричить — «Ви дебіли, прив'язати тросом? Ми зараз прив'яжемо — ти перевернешся». І от спробуй умов!

А як ми брехали людям у лікарні! Приїхали, пам'ятаю, зняли сюжет, і до нас підходить адміністрація з питанням «Що ви тут знімаєте?». Це був час, коли про Почечуна ще не з кожного кутка говорили, тож ми з червоним мікрофоном, камерою та штативом стоїмо й говоримо: «Та ось, сюжет про вашу лікарню». На запитання «Що за канал?» відповів «обласний». «А погоджували з директором?» — кажемо: «Так, заходили. Але відзначатись не будемо, ми вже все зняли, їдемо!». І скільки таких відосів з прикольними внутряками! Це насправді був дуже веселий період у моєму житті, і навіть якщо нічого крутішого вже не станеться, то і це було круто.

Прийшов Гордон і загіпнотизував

Історію про те, як у твоєму житті з’явився Гордон, ти розповідав неодноразово: виставив фотографію, відмітив Дмитра, той тобі відповів і пішло-поїхало. Розкажи, як ти зумів побудувати з ним бізнес і як довго ви разом працюєте?

Я дійсно якось від нудьги накидав мерч Гордона — надрукував його обличчя на футболці, сфоткався та виклав у сторіз в інстаграмі. На мене тоді вийшла його дружина Олеся Бацман: сказала взяти футболки та запросила у Київ, до ресторану при синагозі. Зустрілися, вона подивилася і прямо сказала: «Принти цікаві, якість така собі», запитала, чому я взагалі вирішив цим зайнятися і хто я такий. Вони на той момент взагалі не розуміли, що це за світ такий — мерч. Я розповів про тік-ток, де без кінця-краю роблять нарізки з інтерв'ю Гордона, сказав, що від нього фанатіє молодь, що він смішний та крінжовий дядько. Показав, як свій мерч робить Дурнєв і намагався переконати, що яскраві фрази та вираз обличчя Дмитра теж можна непогано монетизувати.

Через пів години підійшов Гордон, сказав, що має десять хвилин, та став мене гіпнотизувати

Він, здається, працює за всіма цими схемами Кашпіровського: сидить рівно, руки тримає на колінах, не рухається, дивиться в одну точку , не моргає і не виявляє жодних мімічних реакцій. Ти розповідаєш про ідею, пояснюєш щось, він тебе збиває та питає: «А ким у вас мати працює, перепрошую?». Мабуть, стійкість перевіряв. Ну, я йому розповідав п'ять хвилин про ідею, потім він п'ять хвилин насипав мені компліменти, говорив про очі, що палають, про суперхлопця, занурював мене в мед, коротше, наприкінці спитавши тільки «Що нам потрібно?» і попросивши трохи часу на роздуми. Так і пропав.

Я вже гадав, що нічого не вийде, змирився, та наприкінці грудня, за три місяці після нашої зустрічі, надійшло повідомлення: «Ну що, ми починаємо?». Я розказав, що мені потрібне для старту, і назвав необхідну суму. У відповідь — «Добре, скидаймося навпіл», а там солідна сума була, і я розумів, що в мене немає вільних 50 тисяч, аби вкинутися у магазин.

Ну і недовго думаючи, вирішив діяти в нахабну, кажу: «Дмитро Ілліч, у мене немає цих грошей»

Почалася найдовша десятихвилинна пауза в моєму житті, після якої він спокійним голосом відповів: «Ну добре, ми вам усю суму відправимо». Відправили гроші, ми запустилися і все одразу пішло у плюс. Питання, щоправда, в тому, що плюс цей був смішний, бо на початку було не більше ніж 200 замовлень на місяць. А потім він зробив інтерв'ю з Іваном Дрьоміном, якого знають як Face, з'явився «Гордон в шоколаді», вигадали магічні чашки і поїхало — мерч став настільки популярним, що я перестав справлятися сам. Став думати про офіс, співробітників, систему обліку, склад, бухгалтера, податки… Вистрілила ідея, одним словом.

Гроші важливі, та популярність важливіша

Більшість твоїх творчих проєктів — на ютубі. Але не секрет, що монетизуватися там складно і заробляти, крім як на рекламних інтеграціях, дуже складно. Де ти береш гроші на життя?

Мій основний заробіток сьогодні — це Gordon Shop та організація артистам турів Україною. Магазин останнім часом — про стабільність, а концерти — це вже як вийде. З решти занять дрібниці отримую: з ютубу раз на два місяці приходить 150 доларів, якісь гроші приносять стендапи, але все це, звичайно, не зрівняється з організацією концертів та мерчем Гордона.

Тури ти організовуєш переважно артистам з Росії. Розкажи, чому вирішив цим зайнятися і коли привіз першого коміка? 

Перший раз ми привезли з концертами Сашу Долгополова, це було за рік до пандемії — у 2018 році. Якось сам собою почав формувати ринок: у нас є велика аудиторія, що дивиться російський комедійний контент. Перші кілька років війни коміки особливо не їздили, бо не було зрозуміло, як це організувати і що потрібно для в'їзду. А за чотири роки, коли стало трохи простіше й спокійніше, в Україну приїхали Кирило Селегей та Саша Малий, зібрали зали по 200 людей і дали такий собі сигнал, що в Росії є андеграундні не «ТНТ-шні» коміки, яких люблять і хочуть у нас бачити.

Ми почали дивитися, думати, кого б ще привезти. Тоді на піку популярності був Долгополов, я знайшов його в інстаграмі, написав менеджеру, спитав про гонорар, який тоді навіть не був сформульований. Ринок був настільки несформований, що вони розрахували все приблизно, спираючись на те, що зал буде на 150 людей – близько тисячі доларів попросили. Ми привезли, а вони зібрали вісім солд-аутів. Пам'ятаю, коли ми виставили квитки на Сашу Долгополова в «Дім кіно» — зал, що вміщує 600 осіб — квитки розкупили за добу. Ми тоді продали два зали у Києві, у Харкові, в Одесі, один в Дніпрі та Запоріжжі. 

Після цього я зрозумів, що попит на російських коміків є, а організація їхніх концертів ніяк не розходиться з моєю моральною складовою

Я розумів, що ці хлопці є максимально «антипутінськими», що вони нормальні адекватні люди, які визнають територіальну цілісність України і ніяк не порушують закон. Щобільше, я не возив їх через поле чи підкопи — щоразу отримував офіційні документи, писав листи до служби безпеки України, надаючи паспорти тих, хто їде, щоб можна було встановити, чи їздили ці люди на територію ДНР, ЛНР та Криму. І щоразу мені надсилали документ, у якому було сказано, що заборони на в'їзд та гастрольну діяльність немає. Я зрозумів, що це класна ніша, в якій знаюся і можу заробляти гроші.

Так, люди періодично пишуть у коментарях якісь претензії, але нечасто. Це ж гаряча тема і абсолютно нормально, що є ті, хто радикально налаштований і болюче реагує на будь-яку згадку про Росію. Для мене питання цієї діяльності виключно у фінансовій складовій: в Україні, наприклад, також є багато класних коміків, які збирають зали, але організувавши їм тур, неможливо заробити стільки, скільки можна заробити за тур, скажімо, Артура Чапаряна. Якби ця організація не приносила гроші — якими б класними хлопці не були, я б ними не займався.

У 2017-му ти сказав: «Я — це найбільш середньостатистичний стендап-комік. Без особливого таланту і водночас не повне лайно на сцені. Такі коміки як я потрапляють у «топ» тільки в одному випадку зі ста, і лише внаслідок дуже плідної роботи. Я сказав би, що якщо надалі моя доля буде пов'язана з комедією, то на мене чекає майбутнє ремісника, а не творця». Досі так думаєш?

Так. Як стендап-комік я і справді доволі посередній. Але якщо прибрати приставку «стендап» і залишити тільки коміка, то, напевно, можу бути чимось більшим, ніж просто людина, яка вміє жартувати.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.