Лікар, викладач, альпініст — усе це слова, які характеризують одну людину. Сумчанин Микола Золотарьов навчає студентів медичного інституту та працює ургентним хірургом у міській клінічній лікарні №5. У цьому закладі він оперує більше ніж 30 років. Цукр поспілкувався з лікарем та дізнався, до чого призводить відсутність планових операцій під час карантину, яка поведінка пацієнтів дратує та чому альпіністів не зупиняють травми й переломи.
Я тут із самісінького початку
— У юності я захоплювався мандрівками та альпінізмом, — каже Микола Миколайович, показуючи на телефоні старі фотознімки із зображеннями скель та людей, які збираються їх підкорювати. У кабінеті, що слугує медикам кухнею й місцем для відпочинку, шумить електрочайник. — Це слайди, зроблені до початку 90-х років, а після такі фотографії перестали бути популярними.
До кімнати, вітаючись, заходить ще один лікар. Микола Миколайович йому одразу повідомляє:
— Качура непокоїться, що саме їй будуть в кров крапати.
— А, там усе нормально, я поясню, — відповідає його колега.
— Я дав добро бабці з дев‘ятої палати переїхати в іншу, бо ж там хоспісна хвора помирає.
— Гаразд, гаразд, — говорить медик, зачиняючи за собою двері.
— Я хотів бути хірургом з дитинства, — продовжує розповідь Микола Миколайович. — Хоч у мене мама й лікарка, але тиску щодо вибору професії з боку батьків не було.
Оскільки математика мені не подобалася, то я остаточно вирішив, що буду лікарем, бо дуже хотілося працювати не лише головою, а й руками
Хірургічну справу я практикую більше ніж 30 років. Вчився у Харкові, а в 1988-му прийшов працювати у п’яту лікарню й звідціля нікуди не ходив та не переводився. Цей корпус здали в експлуатацію у 86-му, тож можна сказати, що я тут із самісінького початку.
За цей час заклад постарів, тут дуже довгий час не відбувалося жодних ремонтів. Оце лише впродовж двох останніх років в нього почали вкладати кошти, щось лагодити й встановлювати певне обладнання. Воно й зараз не так, щоб було чим пишатися, але зрушення є. Можу припустити, що це сталося завдяки коронавірусу.
Мабуть, всі розділяють період до «корони» і після. Атмосфера під час піку захворюваності була гнітюча: багато хворих, усі відділення, крім діалізу, перепрофілювали для надання допомоги пацієнтам з Covid-19. Нам тоді дуже незатишно працювалось, особливо, коли люди в країні та місті кожного дня помирали не по одному, й навіть не по двоє.
Звичайно, це дуже тисло на психіку. А зараз, — Микола Миколайович підвівся, почувши, що чайник закипів, — у нас зовсім небагато хворих. Нині палати, де лікуються такі пацієнти, займають приблизно півповерху, — мовить лікар, заварюючи чай. — Головне, що всі відділення відновили свою роботу й працювати стало набагато комфортніше. Однак, не зважаючи на те, що зараз ситуація нормалізувалася, все одно чекаємо наступної хвилі.
«Воно якось пройде»
Під час загострення епідемії карантину ми спілкувалися з хворими на ковід практично на кожному чергуванні, бо в них теж буває біль у животі чи інші хірургічні проблеми. Тоді усіх найбільше турбувала відсутність планових операцій. До чого власне це призводить: до того, що збільшується кількість невідкладних випадків.
Скажімо, якщо людина хоче позбутися конкрементів у жовчному міхурі, а планову операцію скасували, то рано чи пізно почнеться напад, і пацієнта будуть оперувати під час гострого запалення, яке дає високий ризик ускладнень. Складність оперативних втручань при цьому також підвищується, тож відповідно важче і хірургу, і пацієнту.
А якщо не оперувати людину з грижею, то її чекає защемлення, й мова піде вже про порятунок життя, а не про вирішення проблеми. Взагалі, до того, що у пацієнтів щось по пів року болить, я звик вже давно.
Традиційні формулювання «воно якось пройде» чи «саме минеться», завжди перетікають в «ой, рятуйте, зробіть що-небудь». А що зробити? Як хата згоріла, то пожежник вже не допоможе. Та я й не лікар профілактики, а невідкладний хірург, тому часом жартома кажу: «Що я буду робити, коли всі будуть здорові?
Хворійте собі скільки завгодно, тільки бажано зрозумілими недугами, які легко лікуються
Тим більше зараз, ми навчилися робити операції через невеликі проколи на тілі, тобто лапароскопічно. Пацієнту вводяться три трубки, через одну яких запускається камера, зараз покажу як це. — Микола Миколайович дістає телефон і вмикає відео.
— Це картинка з нашого операційного монітора. Ось апендикс, ось кліпса на основі куполу сліпої кишки, а це друга кліпса. І от ми його вже перепалюємо. Щуп, який ви бачите, ніби продовження моєї руки. Саме за допомогою нього ми видаляємо апендикс через проколи. А тепер відсікаємо, — промовляє хірург, зупиняючи відео, а затим додає, — Тож хай хворіють, всім допоможемо.
З операційної усі виходять мокрими
Найдовша операція в мене тривала понад п'ять годин. Усіляке, буває, але зазвичай ти знаєш діагноз, обсяги втручання й те, що в одному випадку впораєшся за годину, а в іншому — за три чи п’ять. З блоку всі виходять абсолютно мокрі, особливо зараз. Не всюди просто є кондиціонери, а на мені ще й клейончастий фартух. Кількість лікарів в операційній залежить від того — просте це втручання чи складне.
У останньому випадку до блоку йдуть провідний хірург і двоє помічників, серед яких можуть бути інтерни. Щодо графіка роботи, то сьогодні, у вихідний, він виглядає так: зранку обхід, потім перев’язки й крапельниці, а решту часу — надаю медичну допомогу усім, хто звертається. І тут, як у рятувальників: робота хороша, але як пожежа, то хоч звільняйся. Я маю на увазі, що яким буде чергування — передбачити неможливо.
Що мене радує, то це розвиток медичних технологій, не такий інтенсивний, як хотілося б, але він є. Зараз з’являється хоч якась апаратура, нові ліки й ми користуємося малоінвазивними методами втручання, тобто такими, що не потребують великих розрізів на тілі людини. Якби у мене була можливість щось змінити, то, це була б шалена невідповідність між рівнем відповідальності й рівнем оплати. Я, маючи найвищу категорію, тридцятирічний стаж й працюючи ночами, отримую близько 10 тисяч гривень.
Пацієнт кричить і матюкається
От що дратує, то це нахабна поведінка, презирливе ставлення до лікаря й порушення етики спілкування з боку пацієнта. Хоча, не буду заперечувати, що медики теж часом поводяться не надто ґречно. Мені важко звикнути до поведінки людей, які прибувають до нас у стані алкогольного сп’яніння. Вони вкрай нахабні.
Ти їм намагаєшся допомогти, зашити те, що порізали під дією алкоголю, а пацієнт натомість кричить і матюкається. Мені з одного боку треба надавати допомогу, а з іншого — хочеться силою заспокоїти цю людину, але, звичайно, ти опановуєш себе й просто працюєш.
За час роботи в лікарні навчився визначати професії й сімейні статуси пацієнтів за стилем спілкування та зовнішнім виглядом. Дуже впізнаваними є педагоги, у них традиційний стиль поведінки — як з дітьми у школі. Працівники адміністрації мають схильність до того, щоб надувати щоки.
Практично завжди видно працівників служби безпеки. Вони навіть одягаються якось схоже, мабуть існує певний дрес-код
Ці люди дуже поважно й виховано з тобою спілкуються, утім при цьому робиться якось незатишно, ловиш себе на думці, що хочеться триматися від них якомога далі. Які ще категорії є? Неодружені чоловіки. Деякі з них мають трошки пом’ятий вигляд, специфічний запах і картату торбу в руках.
Та хто б до тебе не звернувся, лінія спілкування з пацієнтом завжди така: людина, яка прийшла до лікарні, має розуміти, що ніхто не зацікавлений у тому, щоб їй зашкодити. Тут є ті, хто допоможуть. Самі міркуєте: чи треба мені, щоб пацієнту було погано? Ні. А моєму колезі? Теж ні. А самому хворому чи хворій? Відповідь та сама. Отже, ми спільники!
Якщо ми робимо спільну справу, то краще працювати в команді однодумців, ніж в команді ворогів
Це, до речі, стосується й комунікації з колегами. Якщо лікарі не дотримуються неофіційного кодексу спілкування, то це призводить до дуже складних стосунків між ними. Розумієте, у кожного хірурга є історії з ускладненнями, їх не буває лише у тих, хто не оперує. Але не можна сказати пацієнту, який звернувся до тебе за допомогою: «От хто такий безрукий це тобі робив, нащо ти до нього пішов?». У житті все буває, і завтра те саме вже говоритимуть про тебе.
Наодинці молодому колезі я скажу щось на кшталт: «Ти хоч думав, що робив?», але назагал виносити не буду. Прочитавши такий допис у соцмережі, людина міркуватиме: та всі медики однакові. Тому треба пам’ятати, що кожен з нас колись був недосвідченим й робив помилки, а стати красивим та розумним, шляхом приниження когось — це не чесно й не достойно, я вважаю.
Реальне життя чи кіношне
З певних переконань я українськомовний. Перше — це свідома патріотична позиція. Друге — до цього мотивує необхідність вести документообіг державною мовою. Третє — викладання в інституті. Колеги й пацієнти сприймають це з позитивом, особливо, коли якісь чудні слова знаходиш. От я вчора в книзі вичитав нове для себе слово. Юро, знаєш, що таке «ґандж», — звертається Микола Миколайович до свого колеги, який саме прийшов взяти щось зі своєї шафки.
— У мене воно точно з чимось не тим асоціюється, — сміючись відповідає лікар, на що отримує пояснення — «ґандж» — це недолік. Взагалі я люблю читати. Це і спеціальна література, бо без неї у професії — ніяк, і белетристика. Зараз читаю «Сповідь книгаря». Вона написана у формі щоденника, в якому автор розповідає про Шотландію і про своє життя. Усе це присмачено гарним почуттям гумору з іронією й інколи стьобом.
А мені дуже подобаються люди з почуттям гумору, та й у нашому колективі вітаються добрі жарти одне над одним
З приводу серіалів про медиків, то скажу, що дивився кілька серій «Інтернів». Так, місцями дійсно смішно, але ж там про медицину нічого немає, окрім білих халатів. Усе дуже сильно викривлено, заради розваги глядача. Усі ці фільми формують хибні уявлення про роботу медиків, тому, якщо сліпо вірити серіалам, може з’ясуватися, що реальне життя лікарні кардинально відрізняється від кіношного.
Ну, власне, й фільм «Скелелаз» анічогісінько не розповідає про скелелазіння. Там ляп на ляпі! — Коли Микола Миколайович про це говорить, його обличчя ніби світлішає, а в словах з’являється особлива впевненість.
Висота не залишає байдужих
Альпінізм прийшов до мене ще у студентські роки. На третьому курсі я дізнався про секцію скелелазіння, відвідав її та захопився. Для мене це було як у космос злітати, навіть ще крутіше. Я був абсолютно щасливий. Висота — це шалено, тебе охоплюють неймовірні емоції, з’являється радість, яку неможливо зрівняти ні з чим. Перші виїзди в гори відбувалися в Криму й на Кавказі.
На скелі Криму я їздив, мабуть, разів по п’ять на рік. А що там — ніч у потязі й за вихідні можна було налазитися досхочу. Страшно чи не страшно — питання безглузде. Це відчуття притаманне кожному, але у когось воно викликає захват, а у когось — жах. Висота тим і прекрасна, що не залишає байдужих до себе.
Скільки вершин я підкорив не рахував, бо кількість — то таке, а от складність! Були в моїй практиці кілька п'ятитисячників на Памірі й вершини вищої категорії складності на Кавказі. Та й небезпечні моменти теж були. Маю на згадку два переломи: ліктевої кістки й крила тазу. Отримав їх на Памірі й у Дагестані. Та все одно бажання підкорювати вершини не зникло, адже кожен альпініст завжди внутрішньо готовий до травм, тим більше мої були неважкі.
До речі, зараз я б на Кавказ не поїхав через політичні переконання. Он, Європа до віруса була абсолютно доступна, отож на 50 років я собі подарував сходження на Матергорн — це вершина, яка знаходиться на межі Швейцарії та Італії, а також на Гранд Жорас, по якому ми йшли з боку Італії. Ще їздив на Монблан, але погода не сприяла сходженню: страшна завірюха й мороз. Один хлопчик з нашої групи навіть пальці підморозив, довелося повертатися.
«Ти бачиш птаха?»
Загалом, я більш схильний до фізичної активності, ніж до пасивного відпочинку. Інакше стаєш старим і товстим. Після роботи люблю мандрувати велосипедом. Є чудові місця з мінімальним трафіком в районі Червоної Діброви, Токарів і Марченків. Подорожую до Зеленого Гаю, на Іволжанське через ліс, до Пушкарівки, Нікольського, Кияниці й Могриці, яка, до речі, близька мені ленд-артом. Туди я прямую через те, що в колі медиків ти насичуєшся одними речами, а спілкуючись з митцями, зовсім іншими. Симпозіум відвідую практично з його народження, тож бачив, як змінювався артпростір та формат заходів. Звичайно, я не вважаю себе митцем — чого нема, того нема.
Часто просто допомагаю художникам, беру участь у спільних обговореннях й виконую роль місцевого лікаря. Якось засновниця «Простору покордоння» Ганна Гідора створила на крейдяному плато величезного тільця за допомогою трактора. Трохи згодом я в неї запитав, вказуючи на пагорби: «Ти бачиш птаха?» — вона відповіла, що ні, а тоді придивилася, й виявила його обриси прямісінько біля свого тільця.
Найдивніше те, що увечері, прямо над ним, підіймається сузір’я Орла, навіть пропорції схожі візуально
Згодом ми створили з нього артоб’єкт, виставивши по периметру горщики із сумішшю, що горіла. Таким чином повторили небесний візерунок на землі. Знаєте, який ленд-арт мені подобається найбільше? Коли художник робить мінімальні втручання у природний ландшафт й просто прибирає все зайве. Будувати, звичайно, теж цікаво, але, як на мене, головна цікавинка цього мистецтва в тому, щоб знайти об’єкт, створений самою природою, й зробити його трішки виразнішим.
— Коваленко будете дивитися? — лунає запитання, крізь відчинені в кімнаті двері. — Апендицит? — запитує Микола Миколайович, й не дочекавшись відповіді промовляє: «Так, вже йду».
Прізвища пацієнтів, які згадуються у тексті — змінені, але незмінною залишається наша любов до хороших історій. Ваша підтримка нас надихає.
Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проєкт Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.
