«Клітка» - це вже не просто кодова назва танцмайданчику у парку імені Кожедуба, що прив'язалася ще з минулого століття. Сьогодні це місце, що об'єднує немолодих любителів життя. У них власний світ, музичні вподобання та традиції. А танці для більшості - порятунок від тяжкої долі й можливість знайти нових друзів та навіть другу половинку. Цукр дізнався про те, як відбуваються дискотеки «Для тих, кому за...», хто за цим стоїть та що мотивує пенсіонерів відвідувати їх, а Каріна Сопрун допомогла передати весь колорит вечора у фоторепортажі.
Шукайте чоловіка із золотим браслетом
Одні вважають, що танці організовує міська влада. Інші взагалі не задумуються, що й до чого. Є музика - приходять, нема - сидять вдома. Та знаходяться й ті, що впевнено заявляють: «Це наш головний, директор парку, організацією займається!».
Понеділок. Сьома вечора. У Кожедуба - хіба кілька молодих мам з малюками та працівники парку. На питання про те, де можна знайти директора, контролер порожньої Орбіти просить хвильку зачекати. Зробивши «один дзвіночок», направляє до місцевого бару й говорить шукати дорослого чоловіка із золотим браслетом.
- Сідайте. Чаю, кави? - за десять хвилин Олександр Володимирович зніяковіло ділиться історією про те, як почав крутити музику в «клітці».
- Воно й до мене вже років 12 як існувало. Але той, хто робив - якось кинув справу. А люди приходили та й приходили, невідомо на що чекаючи. Шкода стало. По-людськи так, розумієте? Вони старенькі вже, все життя працювали, мають же право хоч на якийсь відпочинок!
Олександр не поспішає говорити. Щохвилини сам себе зупиняє, нагадуючи, що з ним балакати нема чого. Головне - то люди, у них питати треба.
- А я що? Купив апаратуру років сім тому, чи мо більше, і почав кожні вихідні музику ставити. А людям - в радість.
Для них же то не просто танці, а ціле життя. Вони тут друзів знаходять, пари створюють, навіть одружуються!
До столу підходить робітниця бару. Лише стомлено посміхається у відповідь на запитання «Як вас звати?» й говорить, що Олександр Володимирович тут, між іншим, добру справу робить: усе за свої кошти купує, ремонтує, своїми силами прибирає.
- Скажу, шо я вам не нужен. Приходьте ось четвертого, на День міста, та питайтеся у людей, вони вам все розкажуть. А я при чому? Роблю та й роблю собі - додає на прощання директор парку.
Не буде танців - не буде й життя
Четверте. День міста. О пів на шосту - танцмайданчик майже порожній. Діджей із чи то зосередженим, чи то відстороненим виразом обличчя Аллегрову змінює Державіним, Державіна - Пугачовою, а та, своєю чергою, поступається місцем Іванушкам з їх «Тополіним пухом». Лариса Всеволодівна пританцьовує зкраєчку, поки Михайло Львович, її чоловік, підкорює «сцену».
- Та я б теж танцювала, ой як танцювала б! Нога болить. Тиждень як відходжу від минулих танців. Мені 80 уже, а ходжу ж регулярно, то й натомлююсь. А Міші - нормально.
Каже, що це вже її другий чоловік. Перший помер, бо пив багато, та й взагалі непутьовий був, танці не любив. А вона ходила, ще при ньому ходила!
- Я багато чого в житті побачила. Де тільки не працювала - й на крані, й технологом по цукру. І все життя танцювати бігала. Люблю, їй богу! А як танців не буде - не буде й життя.
Бо ні телевізор подивитись через хворобу очей, ні книжку почитати, я вже не в змозі. А так прийшов потанцювати - і на душі легше
Не танцюю, бо нема ще тої бабки!
Майже шоста. Людей більшає, та гуртуються всі здебільшого на лавках. До питання «Чого не танцюєте?» Іванич, здається, давно був готовий.
- Немає ще тої бабки! - каже. - Подивись, хіба то партнерші? Я чекаю на якусь інтєрєсну. А ці… Ці тільки одкажуть!
Крізь посмішку Іванич, який рішуче вирішив приховати своє ім'я, розповідає, що танцювати вже років 20 ходить. Тут і наречених було знаходив. Остання - Валька - ледь не розбила серце.
- Так подивився, вона ніби роботяща. Привів додому. У мене - всі условія, все як треба. Думав, уживемося. А вона гроші почала красти. Раз, другий. Та й ладно б самі гроші, якось апарат для виміру тиску вкрала! Сказала, що в смітник викинула. А я їй - ну воно ж не голка, там отакенний шланг!
Аж до землі нахилившись, демонструючи довжину шлангу від апарату, Іванич зітхнув та визнав, що все ще попереду. Головне, каже, знайти таку, щоб потім виганяти не довелося.
- Зараз вже холодно танцювати. Туди-сюди - й знову у ДК переберемося. Ми у «Фрунзе» взмику танцюємо. Там теж непогано, але вже за гроші.
Послухавши трохи «України-вишиванки» Бужинської, Іванич продовжує. Сумно сміється, коли у відповідь на «А вгадай-но, скільки мені!», вдається назвати його точний вік.
- Тю, а як ти вгадала?
Мені зазвичай 68 ніхто не дає. Кажуть, молодо виглядаю! Та я й відчуваю себе не старим ще...
Після запевнень, що із зовнішнім виглядом та харизмою Іванича все добре, чоловік ділиться порадами, як влаштувати особисте життя й збирається йти танцювати. Може, бабку підходящу вгледів, а може - просто занудьгував.
І королевою кличуть, і циганкою, і Кармен
«Браво!» - чується то там, то тут у кількасекундній паузі між «Сніжним вальсом» та українською народною. А недалеко від сцени танцює та, кого неможливо не помітити крізь сірі пальта та однотипні костюми-трієчки. У чорних окулярах, з об'ємним та красиво закладеним волоссям, у червоному піджаку й жовтій хустці Галина підкорює танцпол. Не дивується, що на неї звертають увагу, а у відповідь на комплімент відказує лише стримане «Знаю».
- Мене тут взагалі по-різному називають. Хто королевою кличе, хто циганкою, а хто й Кармен. Завжди стараюсь незвично вдягатись. Роблю макіяж, готуюсь. Щоразу - нову сукню чи костюм шукаю.
Жінка одразу дає зрозуміти, що вік - то її особиста справа, а чоловіки на танцях не дуже вже й цікавлять.
- Сідай, Іро! - кличе, помічаючи у натовпі подружку, й зізнається - Якби ж то який красивий та галантний чоловік був! Так нема їх. І вальсу не станцюєш.
Галина не місцева, приїхала до Сум років сім тому. Причинами переїзду ділиться неохоче. Мовляв, тікала від війни, що тут ще говорити? Як приїхала - відтоді на дискотеку й ходить. Тут же й поспілкуватися можна, й відпочити.
- Я іноді навиписую пісень хороших та й несу, щоб поставили. Бо те, що тут грає, не завжди до душі.
Я ближче до молодіжної музики, знаєте. Люблю Піскуна пісні, «Ах, Одесса» подобається, Аллегрова
Ні горілки не треба, ні спеціального настрою
Ближче до сьомої людей на майданчику назбиралося багацько. Підтягнулася й молодь. Але стоїть вона здебільшого за парканом, посміхаючись дійству та не наважуючись зайти. Люди старші ж - навпаки. Пішли в танок навіть ті, хто ще недавно запевняв: «Не танцюю, бо ноги болять». Одна з них - Валентина Кирилівна, яка разом з подружками вже з пів години на свій лад відтворює елегантні «фондю» та ритмічні «фрапе».
- Ми ото сиділи-сиділи на лавочці, а потім здалися таки й пішли танцювати. Нам хоч і за 60 вже, а показати ще є що!
Колись Валентина працювала медиком. Рано пішла на пенсію, бо наркологів, говорить, відправляють на відпочинок за вислугою. А танці - то любов всього життя. Через музичну освіту жінка має дар відчувати ритм і просто обожнює все, що з ним пов'язане.
- Друзі кажуть, бува, що як не вип'ють - то танцювати не підуть. А я, ви що! Як чую пісню, всидіти на місці не можу. І не треба ні горілки тої, ні якогось спеціального настрою. Музика сама кличе.
Як не боліло б - вмикаю музику й танцюю
Звучить Корольов. «На сердце белыми нитями ты вышивала любовь» розтоплює серця ще більшої кількості любителів танцю й на майданчику стає людно. Спритно оминаючи танцюристів, біжить чоловік, який з годину тому похмуро відвернув обличчя у відповідь на спробу з ним заговорити.
- Дєвушка, йдіть за мною! - хапає за руку й тягне до виходу - Вам обов'язково тре поговорити з отією бабушкою у жовтому, бачите? Вона - просто ідеал!
На майданчик, підтанцьовуючи, заходить маленька тендітна жіночка, зі смаком вбрана у білу сукню, що тон у тон перегукується з клатчем, та яскраве жовте пальто, яке разом з блакитними тінями на очах навіює патріотичні мотиви.
- Мене Галиною звуть. Щойно з Альтанки - там під духовий оркестр з дівчатками потанцювали, тепер ось сюди прийшли. Я з дитинства люблю музику, кіно, театр. В артисти, правда, не пройшла, та й не намагалася. Соромилася в молодості. Маленька, худенька, завжди ховалася, на танці не ходила... Але тепер - увімкніть лише музику!
Галині Григорівні - 79. У юності на заводі працювала, а потім майже все життя в їдальнях: ліпила чебуреки, пиріжки, вареники. А як додому приходила, відводила душу в піснях. Говорить, що доля злий жарт з нею зіграла. Поховала обох дітей, хворіла багато.
- Та хоч вірте, хоч ні - а рятували завжди танці.
Як не боліло б, що б не нило - увімкну музику, потанцюю хоча б по хаті, та вже й легшає. Всі хвороби танець знімає! Він - мої найсильніші ліки
Блакитні й охайно підведені очі раптом починають мокріти. Галина не плаче. Мабуть, давно вже навчилася жити із болем втрати. Та все ж розчулюється трохи, згадуючи про дітей.
- Як дочка ще живою була, завжди казала: «Мам, як би тобі тяжко не було, вмикай музику й танцюй!». Вона мудра у мене була. А я й досі стараюся її слухати.
- Галько, то ти йдеш, чи як? - кличе подругу молодша за віком танцюристка.- Йду, йду, лишенько. Хвильку!
Давши кілька життєвих настанов, побажавши здоров'я рідним та переконавши, що в житті головне - знайти справу, від якої лікується душа, Галина ховається поміж людей, враз опиняючись у самому центрі танцювального виру.
Сім років робив, і далі маю робити
Сутеніє. На годиннику - майже восьма, на танмайданчику - розпал вечірки. «Ви не танцюєте?» - долітає крізь «Візьми мене в полон!» та «Ніжними словами» Винника. То директор, Олександр Володимирович, прийшов проконтролювати ситуацію. Говорить, що скоро кінець. Вечір, холодно, освітлення - хіба тільки з атракціонів, так і вони закриваються скоро.
- Тут насправді мало хто знає, хто й чим займається. Воно нікого не цікавить, а я і не свічуся.
Часом мене сприймають просто як діджея, бо сам музику ставлю
Чоловік зізнається: щомісяця доводиться з власної кишені тисяч по п'ять на ці дискотеки витрачати. Бо спонсорувати його нікому, а апаратура потребує ремонту, оновлення, лавки й паркан треба фарбувати, а територію прибирати.
- А як кинути? Я вже по-іншому не можу. Сім років робив, маю і далі робити. Бо давати надію, а потім обривати - то не по-людськи. Якщо вже й надумаю закінчувати, то знайду якусь відповідальну людину та й передам їй справу.
Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проєкт Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.