IMG 490530373162 scaled

«Клітка» — це вже не просто кодова назва танцмайданчику у парку імені Кожедуба, що прив’язалася ще з минулого століття. Сьогодні це місце, що об‘єднує немолодих любителів життя. У них власний світ, музичні вподобання та традиції. А танці для більшості — порятунок від тяжкої долі й можливість знайти нових друзів та навіть другу половинку. Цукр дізнався про те, як відбуваються дискотеки «Для тих, кому за...», хто за цим стоїть та що мотивує пенсіонерів відвідувати їх, а Каріна Сопрун допомогла передати весь колорит вечора у фоторепортажі.

Шукайте чоловіка із золотим браслетом

Одні вважають, що танці організовує міська влада. Інші взагалі не задумуються, що й до чого. Є музика — приходять, нема — сидять вдома. Та знаходяться й ті, що впевнено заявляють: «Це наш головний, директор парку, організацією займається!».

Понеділок. Сьома вечора. У Кожедуба — хіба кілька молодих мам з малюками та працівники парку. На питання про те, де можна знайти директора, контролер порожньої Орбіти просить хвильку зачекати. Зробивши «один дзвіночок», направляє до місцевого бару й говорить шукати дорослого чоловіка із золотим браслетом.

— Сідайте. Чаю, кави? — за десять хвилин Олександр Володимирович зніяковіло ділиться історією про те, як почав крутити музику в «клітці».

— Воно й до мене вже років 12 як існувало. Але той, хто робив — якось кинув справу. А люди приходили та й приходили, невідомо на що чекаючи. Шкода стало. По-людськи так, розумієте? Вони старенькі вже, все життя працювали, мають же право хоч на якийсь відпочинок!

Олександр не поспішає говорити. Щохвилини сам себе зупиняє, нагадуючи, що з ним балакати нема чого. Головне — то люди, у них питати треба.

— А я що? Купив апаратуру років сім тому, чи мо більше, і почав кожні вихідні музику ставити. А людям — в радість.

Для них же то не просто танці, а ціле життя. Вони тут друзів знаходять, пари створюють, навіть одружуються!

До столу підходить робітниця бару. Лише стомлено посміхається у відповідь на запитання «Як вас звати?» й говорить, що Олександр Володимирович тут, між іншим, добру справу робить: усе за свої кошти купує, ремонтує, своїми силами прибирає.

— Скажу, шо я вам не нужен. Приходьте ось четвертого, на День міста, та питайтеся у людей, вони вам все розкажуть. А я при чому? Роблю та й роблю собі — додає на прощання директор парку.

Не буде танців — не буде й життя

Четверте. День міста. О пів на шосту — танцмайданчик майже порожній. Діджей із чи то зосередженим, чи то відстороненим виразом обличчя Аллегрову змінює Державіним, Державіна — Пугачовою, а та, своєю чергою, поступається місцем Іванушкам з їх «Тополіним пухом». Лариса Всеволодівна пританцьовує зкраєчку, поки Михайло Львович, її чоловік, підкорює «сцену».

— Та я б теж танцювала, ой як танцювала б! Нога болить. Тиждень як відходжу від минулих танців. Мені 80 уже, а ходжу ж регулярно, то й натомлююсь. А Міші — нормально.

Каже, що це вже її другий чоловік. Перший помер, бо пив багато, та й взагалі непутьовий був, танці не любив. А вона ходила, ще при ньому ходила!

— Я багато чого в житті побачила. Де тільки не працювала — й на крані, й технологом по цукру. І все життя танцювати бігала. Люблю, їй богу! А як танців не буде — не буде й життя.

Бо ні телевізор подивитись через хворобу очей, ні книжку почитати, я вже не в змозі. А так прийшов потанцювати — і на душі легше

Не танцюю, бо нема ще тої бабки!

Майже шоста. Людей більшає, та гуртуються всі здебільшого на лавках. До питання «Чого не танцюєте?» Іванич, здається, давно був готовий.

— Немає ще тої бабки! — каже. — Подивись, хіба то партнерші? Я чекаю на якусь інтєрєсну. А ці… Ці тільки одкажуть!

Крізь посмішку Іванич, який рішуче вирішив приховати своє ім’я, розповідає, що танцювати вже років 20 ходить. Тут і наречених було знаходив. Остання — Валька — ледь не розбила серце.

— Так подивився, вона ніби роботяща. Привів додому. У мене — всі условія, все як треба. Думав, уживемося. А вона гроші почала красти. Раз, другий. Та й ладно б самі гроші, якось апарат для виміру тиску вкрала! Сказала, що в смітник викинула. А я їй — ну воно ж не голка, там отакенний шланг!

Аж до землі нахилившись, демонструючи довжину шлангу від апарату, Іванич зітхнув та визнав, що все ще попереду. Головне, каже, знайти таку, щоб потім виганяти не довелося.

— Зараз вже холодно танцювати. Туди-сюди — й знову у ДК переберемося. Ми у «Фрунзе» взмику танцюємо. Там теж непогано, але вже за гроші.

Послухавши трохи «України-вишиванки» Бужинської, Іванич продовжує. Сумно сміється, коли у відповідь на «А вгадай-но, скільки мені!», вдається назвати його точний вік.

— Тю, а як ти вгадала?

Мені зазвичай 68 ніхто не дає. Кажуть, молодо виглядаю! Та я й відчуваю себе не старим ще...

Після запевнень, що із зовнішнім виглядом та харизмою Іванича все добре, чоловік ділиться порадами, як влаштувати особисте життя й збирається йти танцювати. Може, бабку підходящу вгледів, а може — просто занудьгував.

І королевою кличуть, і циганкою, і Кармен

«Браво!» — чується то там, то тут у кількасекундній паузі між «Сніжним вальсом» та українською народною. А недалеко від сцени танцює та, кого неможливо не помітити крізь сірі пальта та однотипні костюми-трієчки. У чорних окулярах, з об’ємним та красиво закладеним волоссям, у червоному піджаку й жовтій хустці Галина підкорює танцпол. Не дивується, що на неї звертають увагу, а у відповідь на комплімент відказує лише стримане «Знаю».

— Мене тут взагалі по-різному називають. Хто королевою кличе, хто циганкою, а хто й Кармен. Завжди стараюсь незвично вдягатись. Роблю макіяж, готуюсь. Щоразу — нову сукню чи костюм шукаю.

Жінка одразу дає зрозуміти, що вік — то її особиста справа, а чоловіки на танцях не дуже вже й цікавлять.

— Сідай, Іро! — кличе, помічаючи у натовпі подружку, й зізнається — Якби ж то який красивий та галантний чоловік був! Так нема їх. І вальсу не станцюєш.

Галина не місцева, приїхала до Сум років сім тому. Причинами переїзду ділиться неохоче. Мовляв, тікала від війни, що тут ще говорити? Як приїхала — відтоді на дискотеку й ходить. Тут же й поспілкуватися можна, й відпочити.

— Я іноді навиписую пісень хороших та й несу, щоб поставили. Бо те, що тут грає, не завжди до душі.

Я ближче до молодіжної музики, знаєте. Люблю Піскуна пісні, «Ах, Одесса» подобається, Аллегрова

Ні горілки не треба, ні спеціального настрою

Ближче до сьомої людей на майданчику назбиралося багацько. Підтягнулася й молодь. Але стоїть вона здебільшого за парканом, посміхаючись дійству та не наважуючись зайти. Люди старші ж — навпаки. Пішли в танок навіть ті, хто ще недавно запевняв: «Не танцюю, бо ноги болять». Одна з них — Валентина Кирилівна, яка разом з подружками вже з пів години на свій лад відтворює елегантні «фондю» та ритмічні «фрапе».

— Ми ото сиділи-сиділи на лавочці, а потім здалися таки й пішли танцювати. Нам хоч і за 60 вже, а показати ще є що!

Колись Валентина працювала медиком. Рано пішла на пенсію, бо наркологів, говорить, відправляють на відпочинок за вислугою. А танці — то любов всього життя. Через музичну освіту жінка має дар відчувати ритм і просто обожнює все, що з ним пов’язане.

— Друзі кажуть, бува, що як не вип’ють — то танцювати не підуть. А я, ви що! Як чую пісню, всидіти на місці не можу. І не треба ні горілки тої, ні якогось спеціального настрою. Музика сама кличе.

Як не боліло б — вмикаю музику й танцюю

Звучить Корольов. «На сердце белыми нитями ты вышивала любовь» розтоплює серця ще більшої кількості любителів танцю й на майданчику стає людно. Спритно оминаючи танцюристів, біжить чоловік, який з годину тому похмуро відвернув обличчя у відповідь на спробу з ним заговорити.

— Дєвушка, йдіть за мною! — хапає за руку й тягне до виходу — Вам обов’язково тре поговорити з отією бабушкою у жовтому, бачите? Вона — просто ідеал!

На майданчик, підтанцьовуючи, заходить маленька тендітна жіночка, зі смаком вбрана у білу сукню, що тон у тон перегукується з клатчем, та яскраве жовте пальто, яке разом з блакитними тінями на очах навіює патріотичні мотиви.

— Мене Галиною звуть. Щойно з Альтанки — там під духовий оркестр з дівчатками потанцювали, тепер ось сюди прийшли. Я з дитинства люблю музику, кіно, театр. В артисти, правда, не пройшла, та й не намагалася. Соромилася в молодості. Маленька, худенька, завжди ховалася, на танці не ходила... Але тепер — увімкніть лише музику!

Галині Григорівні — 79. У юності на заводі працювала, а потім майже все життя в їдальнях: ліпила чебуреки, пиріжки, вареники. А як додому приходила, відводила душу в піснях. Говорить, що доля злий жарт з нею зіграла. Поховала обох дітей, хворіла багато.

— Та хоч вірте, хоч ні — а рятували завжди танці.

Як не боліло б, що б не нило — увімкну музику, потанцюю хоча б по хаті, та вже й легшає. Всі хвороби танець знімає! Він — мої найсильніші ліки

Блакитні й охайно підведені очі раптом починають мокріти. Галина не плаче. Мабуть, давно вже навчилася жити із болем втрати. Та все ж розчулюється трохи, згадуючи про дітей. 

— Як дочка ще живою була, завжди казала: «Мам, як би тобі тяжко не було, вмикай музику й танцюй!». Вона мудра у мене була. А я й досі стараюся її слухати.

— Галько, то ти йдеш, чи як? — кличе подругу молодша за віком танцюристка.
— Йду, йду, лишенько. Хвильку!

Давши кілька життєвих настанов, побажавши здоров’я рідним та переконавши, що в житті головне — знайти справу, від якої лікується душа, Галина ховається поміж людей, враз опиняючись у самому центрі танцювального виру.

Сім років робив, і далі маю робити

Сутеніє. На годиннику — майже восьма, на танмайданчику — розпал вечірки. «Ви не танцюєте?» — долітає крізь «Візьми мене в полон!» та «Ніжними словами» Винника. То директор, Олександр Володимирович, прийшов проконтролювати ситуацію. Говорить, що скоро кінець. Вечір, холодно, освітлення — хіба тільки з атракціонів, так і вони закриваються скоро.

— Тут насправді мало хто знає, хто й чим займається. Воно нікого не цікавить, а я і не свічуся.

Часом мене сприймають просто як діджея, бо сам музику ставлю

Чоловік зізнається: щомісяця доводиться з власної кишені тисяч по п’ять на ці дискотеки витрачати. Бо спонсорувати його нікому, а апаратура потребує ремонту, оновлення, лавки й паркан треба фарбувати, а територію прибирати.

— А як кинути? Я вже по-іншому не можу. Сім років робив, маю і далі робити. Бо давати надію, а потім обривати — то не по-людськи. Якщо вже й надумаю закінчувати, то знайду якусь відповідальну людину та й передам їй справу.

admin ajax

Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проєкт Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.

Вас може зацiкавити

hrabovske 20 hrusnia
Чому росіяни депортують цивільних на Сумщині та використовують їх, як «живий щит» 
«Вивезені говорять те, що росіяни хочуть почути»
lebedyn poezia zarady myru
Діти з Сумщини стали фіналістами й призерами міжнародного конкурсу поезії від UNICEF
Діти Сумщини серед фіналістів конкурсу поезії від UNICEF
pexels gustavo fring 4872023
Як не дати грошам просто лежати: що треба знати про депозит у гривні
«Клітка» — це вже не просто кодова назва танцмайданчику у парку імені Кожедуба, що прив’язалася ще з минулого століття. Сьогодні це місце, що об‘єднує немолодих любителів життя. У них власний світ, музичні вподобання та традиції. А танці для більшості — порятунок від тяжкої долі й можливість знайти нових друзів та навіть другу половинку. Цукр дізнався […]
Трансформатор на Сумщині
Трансформатор на Сумщині витримав 60 прямих ударів з боку росіян
Захист енергооб'єктів на Сумщині
Укриття в школі Сум
Сумській громаді виділили субвенцію понад 323 мільйони гривень на укриття в закладах освіти
Кабмін розподілив субвенцію на укриття в освітніх закладах для громад з дуже високим рівнем ризику
Вибори до Ради ветеранів у Сумах
У Сумах відбулися вибори до Ради ветеранів війни. Хто представлятиме Сумщину?
Представником Сумщини в Раді ветеранів війни став Антон Феденко