Сумчанин Володимир Гашкодьор у свої 48 років розпочав нову для себе справу — надаватиме послуги безпілотних літальних апаратів, простіше сказати, дронів, для аграрного сектору. До колишнього торгівельного бізнесу він не повернеться, бо отримав нове життя інваліда війни, на яку пішов добровольцем. Його дитинство було наповнене захопленням від авіамоделювання та розгадуванням завдань на кшталт «знайди 10 відмінностей». Цукр дізнався як це допомогло йому опанувати професію розвідника, що таке війна, в яких умовах опиняються травмовані захисники України після повернення додому та майбутній бізнес, в який він вірить.
От би мати очі з неба
Вирішив піти на війну, коли побачив наших вбитих хлопців в Донецькому аеропорту. Побачене стало для мене переломним моментом, і весною 2015 року я поїхав добровольцем до Маріуполя у батальйон «Донбас». Ми воювали в Широкіно, а влітку нас з нього вивели та перемістили на базу в Мелекіно. Звідти в нашого взводу вогневої підтримки почалася виїздна робота, де ми точково допомагали. Я був оператором АГС (автоматичний станковий гранатомет). Пам’ятаю як сиджу між териконів поблизу Докучаєвська, всі воюють та по нас стріляє російський АГС. Щоб подивитися, звідки по нас стріляють, просили хлопців вилізти на передній край і тоді виникла думка:
От би в нас був безпілотник, щоб побачити що там. І тільки я про це подумав, він і прилетів, буквально за дві хвилини. Однак він виявився ворожим та став над нами літати
Ми одразу схопили свою зброю та, як тільки перемістилися десь на метрів 200, на попередньому нашому місці прилетів ворожий залп, який знищив би нас усіх. Тоді в той момент я оцінив, наскільки ефективно мати очі з неба. Зрештою ми знешкодили ворожий АГС, але це коштувало двох ящиків боєприпасів — шалена кількість. Потім були інші справи, а ця історія забулася та відійшла в бік.
Якось восени приїхали до мене приїхали сумські волонтери та мій добрий друг Жека. У той час він зламав собі ногу та не міг самостійно піти воювати, тому через свою активну громадянську позицію їздив до хлопців та допомагав із забезпеченням. Разом з іншим сумським волонтером Олександром Такулом вони привезли нам машину та купу всього іншого добра. Тоді ми просто сиділи з ними та спілкувалися, і вони сказали, що «хочуть повоювати». Я тоді їм сказав, що давайте спершу подумаємо, ким ви хочете бути, бо треба вибрати та опановувати якусь військову професію. Думки про безпілотник повернулися до мене вже після їхнього від’їзду і я подзвонив до Жеки з пропозицією побудувати безпілотний комплекс, а не дрібний літачок. Він був у захваті від пропозиції та зачепився за цю ідею, бо вертолітник, стрибає з парашутом та просто обожнює авіацію.
Запропонували керівництву створити підрозділ з дроном
Ми з Жекою та Сашком на тому і зійшлися: якщо хочете йти служити в підрозділ з безпілотником, то треба хоча б літак мати — це логічно, без цього у вас нічого не вийде. Тоді й почали збирати кошти через Громадський фонд «Суми», де нам відкрили спеціальний рахунок для безпілотника. Поки ще служив у «Донбасі», то вони вже придбали літак, зібрали та обкатували його, почалися перемовини з керівництвом батальйону щодо служби та вирішили поставити нас до мінометників. Увесь цей процес йшов повільно, бо якісне обладнання коштує дорого, а гроші шукали постійно. І от, коли вже все йшло до завершення підготовки та початку служби, батальйон «Донбас» розформували, це був 2016 рік. Всіх вивезли в Київську область на достатньо серйозне військове навчання з шикарними спеціалістами за різними галузями, загалом було дуже цікаво. Після цього батальйон перевели в Слов’янськ та все йшло до того, що була озвучена пропозиція: хто хоче, той спокійно може звільнитися. На «гражданку» пішло дві третини батальйону, тому що керівництво обіцяло воювати, але Нацгвардія не воює, максимум це блок-пост. Цього ніхто не хотів і бійці перейшли до Збройних сил України та розчинилися по різних бригадах. Багато хто досі служить, та на жаль, багатьох вже немає.
Як правило завжди гинуть найсміливіші та відчайдухи. Зрештою я теж пішов на гражданку, але пробув там рівно до осені і в листопаді вже просто не міг бути осторонь і пішов до армії
Разом з другом Євгеном нас із дроном взяли до Сумського 15-го батальйону 58 бригади, а згодом перевели в розвідку в відділення БПЛА (безпілотних літальних апаратів). Тоді знову почалися збори коштів на літаки, і на щастя в Сумах люди чуйні та готові допомагати. Те, що придбали за ті кошти, ми дуже цінували та берегли.
Серйозна робота з дронами почалася весною 2017 року, коли нас відправили в Києво-Могилянську академію. За кілька місяців навчання ми перейшли на якісний, інший рівень і по поверненню в батальйон одразу поїхали працювати в зону АТО. Свої завдання виконували добре та робили все, що залежало від нас, нам це подобалося. Це була серйозна рутинна робота з технічним обладнанням, передаванням свіжих розвідувальних даних та порівнянням фотознімків, щоб знайти переміщення ворога. Моя специфіка роботи була на рівні того, що подобалося в дитинстві — дивитися журнали та розгадувати задачі «Знайди 10 відмінностей».
Потім мені поранило руку. Під час розчищення хмизу для посадки дрону відбувся вибух. Мене відвезли в госпіталь, зробили операцію на руці, так і продовжував лікуватися три місяці в Дніпрі, потім вдома та в іншому госпіталі. Була контузія, не чув на ліве вухо, а рука втратила функцію захвату. Це стало причиною списання з армії та мене визнали непридатним для служби. З цього і почалися майбутні посттравматичні питання.
Раніше проводив психологічні семінари, щоб після війни допомогти самому собі
Посттравматичний стресовий розлад, ПТСР, для людини, яка страждає цим, здається страшною та дуже незрозумілою річчю. Вона мучить, і людина не знає, що з цим робити. До війни я працював психологом з різних фобій та розбирався в цій справі, навіть проводив семінари. Тепер я розумію, навіщо я тим всім займався — щоб допомогти собі у своїй ситуації. Мені це допомогло.
Найважливіша деталь, коли людина починає переживати негативні відчуття — вона намагається щось з’їсти або випити, щоб змінити психоемоційний фон. Знаю одну людину, він був хорошим розвідником та коректувальником. Біля нього впала міна і він дуже злякався, фактично отримав фобію. Після цього почав ховатися в окопах та лякатися усього, що оточувало. Закінчилося це звільненням з армії, і щоб полегшити здоров’я, йому підсунули коноплю та спайс. Він змінився так, що його не впізнати, дуже страждає і не знає, що робити далі, бо в армію більше не візьмуть. Кажуть так: якщо почав курити спайс, то спригнути можна, тільки вниз на два метри.
Я вірю в те, що вилізти можна з будь-якої проблеми. Якщо справді хочеш цим зайнятися, то треба в себе повірити та піти до спеціаліста
В основному все зводиться до зациклювання на певній проблемі, яка дуже турбує, не вирішується та не може вплинути — така ситуація перетворюється на капсулу і починає дуже сильно мучити: ти постійно про неї думаєш, виниш себе та інших. Професійний психолог таку ситуацію просто розвіє, що її більше не стане. Те, що не завершено, вони з психологом завершать у голові й тоді проблемна ситуація припинить негативно впливати.
Люди бояться невідомості. Візьмемо, наприклад, росіян. Здавалося, що вони дуже люті та безжалісні воїни, знищують усе на своєму шляху. Насправді все не так: вони достатньо слабкі, неорганізовані, здебільшого дурні та роблять безшабашні вчинки. От не розумію я, навіщо люди біжать в лісі вночі в наступ з ліхтариком, де тріщать палки під ногами, або намагаються знизу штурмувати кулеметну точку, яка знаходиться на висоті.
Хочеш жити після каліцтва — придумай собі нове життя
Мені вистачило своєї самодопомоги, тому під час розмови з психологом отримав відмітку, що не потребую психологічної реабілітації. Мій особистий стрес був, коли під час вибуху відчував тріск кісток, тоді це було абсолютно неболяче, і розумів, що назад вже нічого не повернеш.
Це був момент, коли прохаєш зупинити світ — за секунду я зробив би все інакше. Мене це мучило
Головне зрозуміти те, що через будь-яке каліцтво життя зміниться та не буде таким, яким було раніше. Це треба спробувати прийняти особисто для себе. Багато так і думає: «Як я буду жити без руки або ноги?» І от завдання для тих, хто хоче жити далі — придумати собі нове життя. Не треба себе жаліти, когось звинувачувати, бо це не допоможе і ніколи не допомагало. Так, це найпростіше, що можна придумати. Головне питання — що з цим робити? Схоже на те, коли подружня пара живе собі, а потім бац і розлучилися. Один з них знає чим буде далі жити та йде геть, а інший просто стоїть перед фактом, мовляв, вибачте, ми з вами розходимося. Не встигнувши придумати, яким буде майбутнє, ця людина не знає як себе далі вести. Інший схожий приклад, коли під час пожежі згорає все майно або коли треба тікати від війни, а сам не знаєш куди. Часто думають, що через травми вже стаєш не таким, як всі інші. Це їх і лякає. Однак оточуючі, насправді, швидко звикають навіть до таких змін.
Через відсутність пальців не можу підтягнутися на турнику, але я зробив спеціальний крючок, який примотую до руки та роблю це можливим
Власноруч збирав дрон, щоб розробити руку
Перше, що я хотів після повернення додому, це відновити моторику своєї руки. Для цього мені спало на думку зібрати безпілотник, адже в ньому присутні купа різних гвинтиків, які необхідно крутити та збирати. До того ж працювали й мої мізки, бо літак треба програмувати. У планах було займатися картографією для аграрного сектору. Завдання полягало в аерофотозйомці з літака, потім створення 3D-моделі поля та вираховування точної площі. Однак через розвиток технології, нові супутники та програми зникла необхідність моєї ідеї. Тоді замість фотоапарату на дроні я поставив бачок з дозатором та контролером для роботи з трихограмою — це така комаха.
Власне, зараз я займаюся внесенням трихограми на аграрні поля. Приходить час і прилітає шкідник, який пошкоджує нові посіви, наприклад, кукурудзу. За допомогою дрону ми розпилюємо над полем дуже маленькі личинки трихограми тоді, коли вона вже готова вилупитися. Після розселення по полю, мошки з цих яєчок вилітають і починають шукати собі місце, де відкласти яйця для свого майбутнього потомства. Вони знаходять яєчка шкідника, проколюють їх, і там зароджується нове покоління комахи, тим самим, знищуючи популяцію шкідників та рятуючи посіви. Ця мошка-паразит дуже корисна, це екологічно чистий захист без хімії. Вона, в основному, використовується поряд з поселеннями людей, коли аграрії не можуть використовувати хімію. Це в рази дешевше, ніж обробка хімією. Така робота своєрідна і потребує достатньої уваги, адже є багато маленьких нюансів, які трапляються в ході роботи.
Я прекрасно задоволений, тим паче, що це те, в чому я розбираюся.
Найголовніше чому мене навчили в аерошколі — підказали, де шукати інформацію, якщо чогось не знаю
Ця справа непроста та вимагає постійно тримати голову в тонусі, вся авіація не вибачає прорахунків, адже через дрібні неточності можуть трапитися аварії.
Нещодавно їздив на поле та кайфонув від запахів пшениці
Перспективи у такої праці дуже великі. Можна виконувати будь-які роботи з повітря. Розвиток самих же дронів йде семимильними кроками. Для мене головне те, що я чимось зайнятий. Хотів піти в армію, але служити фотографом чи кіномеханіком не хотілося. Йшов туди, щоб воювати, бо там вирує життя. Там що не зробиш, одразу можеш зрозуміти правильно зробив чи ні.
Нещодавно їздив на поле і був вражений від запаху пшениці — настільки воно мене захлинуло хвилею, мов океан захопив. Ці запахи я чув ще у дитинстві й зараз кайфонув від цього всього. Власне так я і обрав собі справу, в якій буду продовжувати розбиратися.
Це не іграшки — тут все серйозно
Займатися трихограмою порадили колеги з безпілотної авіації. Спочатку сам нічого не знав та здавалося, що тут це дрібничка, а як занурився в процес, то ця тема виявилася не такою вже й простою і це не іграшки, а все серйозно. Почав цим займатися у цьому році, у команді поки що сам. Власне це мої перші кроки та впевнений, що у мене все вийде та буде добре.
Мій літак літає так, як і треба, все випробувано, все чудово. Інтерес в аграріїв безпілотної авіації дуже великий. Саме ж внесення мошок трихограми придумали давно, а технологія далеко не нова. Раніше її вносили вручну, а зараз змінюються лише методи її доставки, автоматизація та здешевлення технології. Так дійшло і безпілотників — так значно дешевше. Я вірю в те, що в майбутньому будь-який фермер зможе придбати собі дрон для своїх потреб. Ось, наприклад, є в мене літак, який я ж і програмую.
Мені треба просто кинути його в повітря і він сам злітає, летить по маршруту та сідає, коли треба. Я всього-навсього досипаю з пляшки нових комах і знову кидаю його, щоб він працював
Дрон придбав на AliExpress, модель називається Believer. Його призначення — аерофотозйомка, він гарно летить, дуже стійкий, має два потужних двигуни. У комплекті був лише сам літак у розібраному виді. Додатково придбав контролери та інше обладнання, однак раджу купувати одразу якісне та перевірене. Колись придбав за $200 контролер польоту у китайського клона і в нього не підійшла прошивка. Прийшлося просто викинути, те саме сталося і з GPS-приймачем. Тому придбати все необхідне рекомендую в Україні, наприклад, на сайті Arduino.ua. Тут же можна знайти безкоштовне програмне забезпечення та інструкції, які доступні для всього світу і навчитися може кожен.
Хочу лишатися реалістом
Зараз їжджу по області та вже маю замовлення в Полтаві. Самі аграрії розповідають про перспективи та бачать в цьому вигоду для себе, бо робота дрона дешевша, ніж послуги літака АН-2 чи мотодельтаплана. У цьому році відпрацьовую технологію та хочу її вдосконалювати, до того ж готую ще один дрон — загалом набираюся практичного досвіду. Вартість мого обладнання коштує кілька тисяч доларів: який-небудь додатковий пристрій може коштувати від $200. Проблема безпілотних апаратів одна — їхня монетизація.
Першочергово я ставлюся до своєї справи як до цікавого захоплення. Чесно кажучи, кайфую, коли бачу як літає дрон
Ним можна керувати вручну через FPV-шолом та камеру на борту, мов пілот великого літака. Апарат може літати до двох годин на дистанцію до 40 кілометрів. Під час польоту користуюся правилами аероруху в Україні. Коли працюю з ним, то він переважно літає біля мене в прямій видимості. Коли ж летить на розвідку на 20 кілометрів, то сиджу біля комп’ютера та кусаю нігті від хвилювання, чекаю коли він вже повернеться. Ще в мене є літак без контролерів, просто на радіокеруванні. Ось це вже справжній драйв, він дуже швидкий та різкий, з ним ти постійно в напруженні. Якби я мав його 20 років тому, то був би найщасливішим на світі.
Всі мрії збуваються, я в це вірю. Однак вони збуваються, як правило, коли вже особливо і не хочеться
У мене є досвід керівництва крамницею та своїм бізнесом, в якому я розбирався та міг найманим працівникам давати інструкції, платити за це зарплату. Нинішня справа поки що не дозволяє збільшувати команду, бо сам тільки почав опановувати дрони для бізнесу. Коли стане питання можливого розширення, я із задоволенням запрошу до себе тих, хто розуміється на аеророзвідці. У першу чергу, хочу лишатися реалістом та за літо зрозуміти який обсяг роботи можу виконувати. Наразі не наполягаю на виставленні рахунків та цін своєї праці, а навпаки вдячний, що є можливість спробувати попрацювати, бо в разі помилок аграрії зазнаватимуть збитків.
До війни я займався торгівлею, пов’язаною з ландшафтним дизайном, інтер’єром, потім працював з медичним обладнанням та інструментами.
Відтоді не залишилося жодних вражень про ті часи, війна витерла все
Зараз мені 48 років і я маю абсолютно нове життя. У мене є родина: разом з дружиною виховуємо сина, який склав ЗНО на 190 балів. Сину пояснював як тільки міг, що треба вчитися, ось і отримали хороший результат. Тепер він обирає ким хоче стати: то пілотом цивільної авіації, одночасно і програмістом у кібербезпеці. Це дуже серйозний момент, коли направляєш молоду людину в житті, та береш на себе відповідальність сказати, що ось тут тобі буде добре.
«Після війни почав жити нудним життям інваліда»
За час війни не доводилося стріляти напряму в людей, ми в основному шукали техніку, щоб не давати ворогу вбивати нас. Навіщо вбивати людей, можливо вони якось схаменуться, змінять свій світогляд. З досвіду скажу, усі ті, хто приходили на війну вбивати, самі були вбитими. У мене підхід до бойових дій — не вбити, а щоб здалися, необхідно роззброїти їх, не дати втекти та взяти в полон. Вбити можна лише тоді, коли противник не здатен змінити своє рішення і готовий вбити тебе.
Безпосередня війна та постріли це приблизно 3%, все інше — тяжка фізична праця, втома, постійні переміщення, зимові ночівлі у свинарниках, на бетонних підлогах, не зрозуміло що є поїсти. Ось це війна
Ти знаходишся в холоді, голоді, фізично тяжко, ти брудний, дуже брудний, постійно в дії, немає жодної секунди на відпочинок, мовляв: «Хлопці, все, я вибачаюся, втомився та лягаю спати». Чоловіки без нічого з автоматами, то тільки в кіно. Війна — це бруд та піт і до цього звикають.
Коли чуєш по собі ворожий залп, виникає бажання стати таким маленьким, щоб сховатися за камінчик
У 2016-му, за півтора року перебування на війні, на людей в Сумах я дивився як на інопланетян, бо всі були якісь незрозумілі. Якось мене запросив друг у нічний клуб, і мені було смішно дивитися на те, як там витанцьовують. З’явилося негативне ставлення та хотілося говорити людям гидоти через те, що вони існують. Потім я почав звикати до цивільного життя, а зараз почуваю себе абсолютно комфортно. Почав жити нудним життям інваліда війни, пенсіонера. Захоплення дронами мене рятує та мотивує працювати.
Після війни треба старатися тримати язик за зубами, нікому не розповідати, що коїться у твоїй голові — це нікого не хвилює, особливо в мирному житті. Навпаки треба прагнути зрозуміти те, що відбувається навколо тебе, аналізувати та вчитися жити у такому житті.
Ти герой, ти молодець, захищав Україну, залиш це все в собі, нехай це буде твоїм внутрішнім діамантом
Лише навчившись жити в суспільстві, прийнявши правила, тільки тоді можна спробувати його змінювати. Миттєвих змін не відбудеться, через це і починають пити. Армія — чіткий зріз українського суспільства, що стосується чоловіків. Все ж зараз є багато професіоналів, а бойова підготовка покращилася в рази.
Не треба няньок, які будуть жаліти
Війна для нас стала переломним моментом та важким емоційним випробуванням — думали, що росіяни – то наші брати. Особливо, коли зробили нам «зелений коридор» та розстрілювали в притул. Скажу, що є багато людей, які не розгубилися після війни. Це не залежить від того був на ній, чи ні. От я захищав батьківщину, а тепер вимушений жити цивільним життя. Ось що я буду робити? Треба щось шукати, чимось займатися, бути гвинтиком у суспільстві та приносити користь. Якщо люди не знають як впоратися, якщо страждають від психоемоційного збою, то вони потребують допомоги, але не від няньок, які жаліють. Няньки не принесуть користі. Перепони завжди можна знайти, але треба навпаки шукати можливості.
Світлини взято зі сторінки Володимира в фейсбук
