Говорити про особисті страхи, комплекси та проблеми – непросто. Часто люди не звертаються до психотерапевта, навіть якщо розуміють, що їм потрібна допомога. Причин багато: сором, стереотипи, недовіра чи сумніви. Хтось думає, що його проблеми недостатньо серйозні, інші вважають, що «розберуться самі». Цукр поспілкувався із сумчанином Дмитром Макотренко – йому 28 років, він працює у сфері IT і понад року ходить до психотерапевта. Дмитро розповів, як терапія допомогла пережити депресію, позбутися стереотипного мислення та налагодити стосунки з близькими.
«Казанок наповнився» і я почав зриватися
Причин, щоб піти до психотерапевта, було багато. Бо ментальні проблеми – вони як сніжний ком, який виникає у дитинстві й збільшується протягом років, аж поки з ним щось не зробиш. І ти живеш з цим, страждаєш, але до спеціаліста не йдеш. А потім дістаєшся критичної точки й усвідомлюєш: немає сенсу тягнути далі.
У моєму випадку переломним моментом стало розірвання тривалих стосунків, після яких близько двох років був у депресії
Спочатку здавалося, що стороння допомога мені не потрібна. Жив стереотипами й часто казав собі: «Ти ж мужик, зберися й не розпускай нюні!». Але «казанок наповнився» і я почав зриватися, майже не контролюючи себе. Раптом з урівноваженої людини перетворився на того, хто у пориві гніву жбурляє телефон об стіни й довго не може заспокоїтися. Після перших нервових зривів я не впізнавав себе ще хвилин десять-п’ятнадцять. Пам’ятаю, поглянув у дзеркало й спитався: «Боже, невже це все роблю я?». Але навіть після розуміння, що потребуєш допомоги, тобі нестерпно важко про неї попросити.
Бо з одного боку – прийняття ситуації, а з іншого – відгуки виховання у дусі «чоловіки не плачуть, візьми себе у руки!»
Я ніколи не намагався втекти від реальності за допомогою сигарет, алкоголю чи наркотиків. Завжди розумів, що вони можуть відстрочити усвідомлення проблем, але не вирішити їх. Антидепресантів мені не пропонували. Та й сам ніколи про це не замислювався. Тож, психотерапія була єдиним виходом.
Кожному свій психотерапевт
Я мав знайомих, які ходили до психотерапевта, бачив їхні зміни. Але дивитися зі сторони й знати теорію – це одне, а розуміти, що у тебе всередині і як воно працює – зовсім інше. Вперше потрапив на сеанс незаплановано. Це була групова терапія, яка підштовхнула розпочати індивідуальну.
Я міг піти до психотерапевтки, з якою ми товаришували. Але відмовився, бо спеціаліст не має бути твоїм другом
Якщо ви стаєте друзями вже після терапії, то це круто. Але під час роботи близькі стосунки можуть відволікати від процесу. Потім з’явилася можливість піти до іншого психотерапевта, з яким також не склалося, бо не підходили один одному у методах роботи. Врешті-решт я знайшов психотерапевта, якого можу назвати «своїм».
Коли мене запитують: «Та які там у Сумах психотерапевти?», запевняю, що недовіра до місцевих спеціалістів марна
Особисто знайомий із багатьма й знаю, як вони допомагають у важкі часи. У нас є професіонали своєї справи, і якщо людина готова до змін, вона обов’язково їх знайде.
Трусило так, ніби з мене виходили демони
Я не вмів проживати емоції. Коли мав би злитися, плакати чи голосно кричати, не міг собі цього дозволити. Так трапляється з тими, кого у дитинстві соромили, принижували чи карали за емоції.
Принцип тілесно-дихальної терапії у тому, що крім звичних розмов відбувається «подорож» до підсвідомості
Спеціальні техніки дихання дозволяють проживати ті моменти, що завдали колись болю. Але спочатку – відверті розмови й аналіз минулого. І тільки коли емоції починають переповнювати настільки, що спокійно говорити стає неможливо, починаються дихальні практики.
Пам’ятаю, трусило так, ніби з мене виходили демони. А це був усього-навсього прояв емоцій, яким дали шанс на вивільнення
Раніше я не знав про існування якихось кардинально інших видів психотерапії. Але тоді й не був зацікавлений у експериментах та пошуках чогось іншого. Головне, що ставало легше. Буває, людина не відразу знаходить «свій» варіант, але це не означає, що психотерапія не для неї. Це лише говорить про те, що варто спробувати інший формат.
Сеанси, як гігієна для мозку
Досить швидко відчув, як життя стало кращим. Вперше пішов до психотерапевта минулого вересня і протягом чотирьох місяців ходив раз чи двічі на тиждень. Я й досі займаюся, але роблю це набагато рідше.
Почуваюся чудово, тож сеанси тепер – як гігієна для мозку, коли назбиралися питання і хочеш розставити крапки над «і»
З психотерапії виносиш багато хорошого. Але все має свою ціну. Я почав геть по-іншому дивитися на людські стосунки. Те, що раніше цінував у людях, стало неважливим, а що вважав смішним та невартим уваги, виявилося найціннішим. Коли у тобі відбуваються зміни, нерідко починають псуватися стосунки з близькими. Прикро тільки, якщо це не тільки друзі, але й рідні. Бо коли втрачаєш товариша – сумно, але пережити можна. З рідними ж так не працює, з ними у будь-якому разі доведеться знаходити спільну мову.
Коло спілкування стає геть іншим і це та сама «інша сторона медалі» твоїх змін
Є люди, з якими як не хочеться розривати зв’язок, але підтримувати його стає неможливим. Усе, що відчуваєш після того, як розірвав стосунки з людьми «минулого життя» — добрий смуток, але точно не жаль чи відчай. У цьому немає негативу чи презирства, просто ти новий, а вони – ні.
«Я що, сам у собі не розберуся?»
Здебільшого люди йдуть до спеціаліста, коли вже зовсім кепсько. Я й сам був таким — звернувся за допомогою, тільки коли опинився на самому дні.
Більшість з тих, хто затягує з походом до психотерапевта, робить це через знайомі «Та я ж не псих!» і «Невже я сам собі не дам ради?»
Але правда у тому, що неможливо самому у собі розібратися. Йти до психотерапевта треба як мінімум тому, що ми не можемо побачити себе зі сторони. Так влаштована психіка: вона не прагне зустрічі зі страхами й травмами минулого, навпаки — робить все можливе, щоб не відчувати дискомфорту. А стороння людина не має цих блоків, вона бачить те, що не здатен побачити ти. Саме тому не працює й історія «прочитаю кілька книжок і все про себе зрозумію».
Більшість людей потребує психотерапії так само, як щеплень чи регулярного медичного огляду
Заново вчишся ходити
Мені складно уявити своє життя, не піди я свого часу до психотерапевта. Близько двох років жив у стані, коли фізично відчуваєш, як болять думки. Варто було лише розплющити очі, як на плечі падав тягар проблем і ти був змушений ходити з ним увесь день, аж поки знову не ляжеш спати.
Ти все чекаєш, що час вилікує, а він лише вчить звикати до образ та болю
А потім звертаєшся до психотерапевта й відкриваєш інший світ, у якому можна говорити про відчуття та проявляти емоції так, як хочеш цього саме ти. Коли вперше полегшало, я ніби розправив плечі. Спочатку навіть боявся, що це ілюзія і трохи згодом усе повернеться на свої місця.
Окрім того, що терапія допомагає розібратися з проблемами минулого, вона дає тобі інструменти, які дозволяють впоратися з труднощами у майбутньому
Після психотерапії ніби заново вчишся ходити. Тобі 27, а ти відчуваєш себе дитиною, яка вміла тільки повзати, а тепер робить перші кроки. У твоїй голові існували залізні стовпи-переконання, які раптом руйнуються й перевертають світ з ніг на голову. Звичні моделі поведінки більше не працюють, а новими тільки вчишся користуватися.
Треба обережно розказувати про свій досвід
Я згадую минуле з посмішкою і сприймаю його як частину досвіду, не більше. Щиро співчуваю тим, хто живе з тягарем минулих травм. Особливо тяжко, якщо це твої друзі.
Та найголовніше, що засвоїв: не можна змушувати когось йти до психотерапевта, це бажання має бути особистим та осмисленим
Колись я пошкодував, наполігши на тому, щоб близька людина почала терапію. Адже навіть найменший тиск може зашкодити, викликавши негатив та відразу. Людина має бути готовою опинитися на психотерапії й зустрітися з неприємними речами – думками із підсвідомості, глибинними страхами й комплексами. Розказувати про свій досвід треба обережно — просто ділитися ним, як фактом, ні на чому не наполягаючи.
Про психотерапію варто говорити
Інколи близькі говорять нам, як треба жити, будувати стосунки й таке інше. Виправдовують це благими намірами й тим, що добре тебе знають. Але такими вчинками вони скоріше «наносять тобі добро», аніж по-справжньому допомагають. І коли запитуєш: «Так для мене чи для себе прагнеш кращого?», не отримуєш у відповідь нічого конкретного. Ми нечасто помічаємо такі штуки, а потім опиняємося у розпачі, не знаючи, як це – жити без настанов, шаблонів та стереотипів.
Припиняти психотерапію я не планую. Але тепер сеанси будуть не регулярними, а лише при потребі
Якби свого часу я зустрів людину, яка розповіла подібну історію, то точно знав би, що є вихід, певна альтернатива. Мені нелегко ділитися особистим та найпотаємнішим. Але вірю, що хтось почує мої слова й зробить крок назустріч змінам. Про психотерапію варто говорити.
