fbpx

Таня Шатілова: сопілка — ніби продовження моєї душі

Таня спробувала багато професій: працювала і на заводі ім. М. Фрунзе, і в маркетингу, і в рекламі. Але єдине, що лишалося незмінним — музика. Самотужки опанувавши сопілку, вона почала грати не лише для власного задоволення: зараз вона навчає вокалу та грі на сопілці інших, а її саму запрошують з виступами по Україні.

Уві сні плачу у двох випадках

У мене є власна музична майстерня і уже півроку я проводжу заняття з вокалу. Я набираю групу, ми займаємося і за шість занять створюємо музичні відео. А нещодавно я почала навчати грі на сопілці.

Дівчина, яка грала зі мною на День вуличної музики, — моя учениця Ліза. Вона займається десь два місяці. І за цей час має дуже непоганий результат.

IMG_1927

Зараз я набираю потік з восьми людей, які також будуть вчитися грі на сопілці і восени, до Дня міста, я думаю, ми вже зможемо підготувати якийсь оркестровий варіант популярних мелодій.

Я просто люблю це робити. Навіть, якщо хтось говорить, що це не гарно, я відповідаю, що мені подобається і ми на цьому закінчуємо розмову.

Я закохана в сопілку і відчуваю її ніби продовження мене самої, продовження моєї душі. Коли я граю, то відчуваю єднання з інструментом.

Уві сні я плачу у двох випадках: коли помирає близька людина, і коли мені ламають інструменти. Але, на щастя, мені давно таке не снилося.

Сопілка дуже багатогранна. На ній можна багато чого грати. І грати гарно, бо існує багато технік. Але у сучасній культурі чомусь це все дуже опошляється: це зазвичай якісь гулянки-п'янки, весільні умца-умца-ум-ца-ца... Але так щоб сопілка сприймалася як жіночій, ніжний інструмент, завдяки якому можна передати свої почуття, такого немає.

Про пошуки роботи можу писати мемуари

За освітою я інженер-теплотехнік. Середня спеціальна освіта — інженер хімічного нафтобудування Сумського машино-будівного коледжу. Вища освіта — інженер-холодильщик, яку я здобула в Сумському державному університеті.

Щойно здобула я свій червоний диплом, і навіть ще не отримала його на руки, як мене відразу забрали на завод ім. М. Фрунзе. І я така: «О, це ж робота — треба йти!».

IMG_1948

Там я пропрацювала три роки. Потім сталася криза, нам перестали платити зарплату і я звільнилася. Після того я трішки працювала в маркетингу, потім — в рекламі… Можна мемуари писати про мої поневіряння у пошуку роботи. Бо хотілося ж щоб було і цікаво, і гроші платили, і щоб себе людиною відчувати.

А от останнім часом я зрозуміла, що найбільший дохід  у порівнянні з тим, скільки часу я на це витрачаю, приносить мені музика. І я від цього ловлю такий нереальний кайф. Я навіть їжу і сон настільки не люблю, як люблю музику. І я вирішила присвятити себе цій справі і розвиватися саме в ній. Звісно, так як я хочу буде не відразу, і потрібен якийсь час, але я впевнена, що все вийде. Я вже бачу людей, яким цікаво те, що я роблю.

Просто, щоб бути більш цікавою хлопцям

Як прийшла до сопілки? Це був «ефект метелика». Я навчалася грати на гітарі, і моя вчителька у коледжі сказала: щоб вже точно була п'ятірка, треба прийти на молодіжну студію «Булат». Певний час я там тусувалася, і одного разу до нас прийшла дівчина, яка набирала хор. Вона, скажімо так, переманювати молоді кадри. У свій хор вона забрала мою подругу, з якою ми ходила на «Булат». При цьому, я тоді не вміла ні грати, ні співати.

Але у хору виникла проблема: вони робили номер на двох, де одна дівчинка мала грати на гітарі, а інша — на перкусії: робити чукі-чукі-чукі такими штуками схожими на маракаси. Але вона не могла цього робити. Тільки вона починала відбивати ритм, як у неї починався такий лютий сміх, що про співи мова йти вже не могла. Тому у цей хор «на яйцо» взяли мене. І я почала грати на цьому маракасі схожому на яйце.

IMG_1925

Потім я почала співати. А потім дізналася, що людина, яка веде заняття у цьому хорі, Віталій Іванович Янов, ще й сопілки робить. І, скажімо так, я йому довела, що дуже-дуже хочу грати на його сопілках. Я навчилася грати на блок-флейті і склала йому іспит. Тоді він дав мені навчальну сопілку, а трішки пізніше подарував власну сопілку. Сказати, що я була щаслива — нічого не сказати!

Зараз у мене п’ять сопілок: три сопрано, тенорна і ще одна басова. Але я набираю курс і вирішила, що даватиму свої сопілки учням. Якщо виявиться, що хтось дійсно дуже хоче грати, я готова дві свої сопрани віддати учням.

А взагалі у мене сопілки довго не затримуються. Я їх постійно комусь віддаю, дарую. І знак найбільшої поваги від мене — коли я дарую сопілку.

Грати я навчалася сама. Була дівчинка, яка показала мені ази, і далі я самостійно борсалася в цьому. Я б не сказала, що зі мною хтось займався, що це були якісь заняття, щоб я кудись ходила, щось вчила… Я просто займалася сама з собою. І я не думала, що це буде серйозно. Мені тоді було 17 років. Я думала, що буду інженером усе своє життя, а це так… просто щоб бути більш цікавою хлопцям.

Як Джон Сноу

Я б не сказала, що дуже заробляю зараз на своїх курсах, але коли я все це починала робити про заробіток навіть не думала. Коли розпався хор, я дуже сумувала. У Сумах більше немає такого осередку, де можна було б займатися музикою. Чомусь так склалося, що хори — це ніби форма зайнятості для людей пенсійного віку. А мені хотілося, щоб і мої друзі туди ходили, щоб їм теж було цікаво… Тоді я вирішила, що зберу людей, які мені подобаються, з якими я дружу, запрошу всіх бажаючих, і ми з ними просто будемо займатися далі.

IMG_1931

Я розуміла, що не спеціаліст у цьому, але, з іншого боку, якщо цього хочу я, то тільки я сама це і маю зробити. Більше за мене ніхто цього не зробить.

І я почала робити «хор». Потім вирішила, що якщо вже люди співають, то хай ще й на сопілках вчаться грати. Але це все теж було несерйозно. Ми просто співали, займалися і все було безкоштовно, бо я ж не спеціаліст… Ну, і люди згодом почали так само ставитися. Завдяки цьому я зрозуміла, що «халява — дєло наказуємоє» і не буде з цього нічого класного. Жодна людина, з ким я тоді починала робити цей хор, на сьогоднішній день зі мною не залишилася і жодним чином зі мною не взаємодіє. Люди просто не відчували своєї причетності.

Після цього я почала запроваджувати певну оплату за те, що роблю. І зараз я беру гроші саме з цієї причини. Це поки не ті гроші, на які можна прожити. Це просто для того, щоб люди розуміли, що це моя праця і її треба поважати.

IMG_1961

А як я прийшла до викладання? Просто приходили люди і починали просити: «Таня, ну давай ти нас навчиш!» А я завжди відмовляла. Я — як Джон Сноу. Мені всі говорять «Ти король», а я кажу «Ні». І чим більше я відмовлялася, тим більше людей до мене приходило. Тоді я психанула і почала навчати.

Близько 60% людей, яких я зараз беру на курс, — сумчани та жителі Сумщини. На літній період ми навчатимемося автономно. Я записую відео, надсилаю його учням, вони його дивляться, роблять домашнє завдання і надсилають мені. Потім разом ми домашку розбираємо. Влітку тільки так можна займатися. Бо картопля, фестивалі, моря, закордони, — усе що завгодно, тільки не навчання. А от восени ми вже почнемо займатися у мене на студії.

Час ставитися до музики більш серйозно

Я досі дуже несерйозно ставлюся до свого захолення сопілкою, але час вже це змінювати. Коли мені почали телефонувати зі столичних івент-агенцій, я була дуже здивована, бо я нічого спеціально для цього не робила. Я просто виставляла свої відео на YouTube та в Instagram з хештегом «сопілка» і за ними мене знайшли і почали пропонувати виступити. Навіть гроші обіцяли заплатити. Так я почала кататися з виступами. У мене зараз, наприклад, дуже класні домовленості з київським Lavina Mall. Я виступаю у них десь раз на місяць. Приїждаю і граю. Але зараз відчуваю, що завдяки ним навіть підняла свій рівень. Їм потрібно два сети по 40 хвилин без передишки і це дуже сильно закаляє. Я відчуваю, що росту. Тому це не тільки гроші, це офігенний досвід.

IMG_1941

Якщо говорити про YouTube-канал, то в листопаді йому вже буде два роки. Саме два роки тому я вирішила піти у строгу дієту і зайняти себе чимось замість їжі. Для цього мені потрібно було зробити щось дуже круте. І я почала робити свій канал.

Перше відео ми знімали тремтячими руками на камеру моєї подруги. Я не знала, що з цього буде. Ми просто почали щось робити. Після того я його десь місяць монтувала, а потім довго думала, чи варто його викладати. Зараз же я знімаю два відео на тиждень.

Я не вкладаю жодних коштів у рекламу. Просто прошу людей, які підписані на мене у соцмережах, щоб вони ділилися. Загалом, це мої друзі та люди з інших міст України, які цікавляться сопілкою. Разом нас аж двісті. Але я думаю, що якщо поставити собі це за мету, то може бути й більше.

«Батя, я стараюсь!»

Поки що музичної освіти у мене немає, але я над цим працюю. Це невеличкий секрет поки, але всі, хто цей текст читатимуть і запитуватимуть «Та хто вона така?» мають знати: «Батя, я стараюсь!». Питання зі своєю музичною освітою я буду вирішувати.

Зараз мені набагато простіше підібрати мелодію на слух. Це для мене три хвилини. Розбирати по нотах набагато довше. Але буває, що я знаходжу класні ноти і розбираю їх.

Я граю багато українських народних мелодій. І я вірила, що усе, що я робитиму буде спрямоване саме на популяризацію народних мелодій. Мені подобається це робити. Українська музична культура дуже цікава та самобутня. Існує багато забутих мелодій, які ніхто не знає. Ми пам'ятаємо тільки якісь весільні пісні, а усю іншу красу майже ніхто не пам'ятає. І коли я почала цим займатися, то зрозуміла, що потрібно знаходити стежки і до молодшої аудиторії, тому почала грати у тому числі популярні мелодії. Я б не сказала, що когось обманюю, мені теж подобається сучасна музика і те, що я граю. Але це я робиться для того, щоб люди розуміли, що, окрім західної культури, є ще й наша культура, яка нічим не гірша.

У майбутньому планую розвивати свій YouTube-канал, навчатися, розвиватися. Я граю вже шість років, але відчуваю, що це ще зовсім не «стеля». І я зараз мрію, саме мрію, бо спланувати це дуже важко, зробити сопілковий колектив. Дівчини так на чотири. Щоб ми були у довгих сукнях, з сопілками і грали ніжні жіночі мелодії.

IMG_1963

До Києва точно не переїду, бо Київ мені не подобається. Мені імпонують менші міста, але в яких можливостей побільше. І, бажано, щоб там були гори. І озера. І ліси. Зараз я відчуваю, що Суми — це те місто, де мені найкраще. Це початок того, що я роблю, і тут мені спокійніше розпочинати свою справу. Бо тут усі свої, усі всіх знають. І навіть якщо я лажану, завжди знайдеться якась людина, яка просто по доброті душевній скаже, що все ок. Мені вистачить цієї людини, щоб просто продовжувати далі і робити щось якісніше. Зараз Суми для мене — місце сили.

Фото: Ольга Коренєва

Sweden_logotype_Ukraine

«Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора»